Грудка землі

Осумі поховала сина, коли почали збирати чайний лист. Покійний Нітаро щось із вісім років лежав калікою в постелі. Тож по його смерті, вислуховуючи од людей розраду "хай з Богом спочиває", Осумі не дуже побивалась. Поставивши кадильну паличку перед синовою домовиною, вона відчула, немов урешті видобулася з тунелю на світ ясний.

Після синового похорону передусім треба було подбати про долю Отамі, невістки. Отамі не лише доглядала малого сина, а ще перебрала на свої плечі й те, чого не здолав робити безвладний чоловік, – поралася на полі. Якщо невістка піде з дому, то хто ж нагодує внука, зрештою, хто дасть їй, Осумі, чашку рису? Й Осумі вирішила: тільки-но перейде сорок дев'ять днів жалоби, вона розшукає невістці чоловіка, й Отамі далі працюватиме на господарстві, як за життя Нітаро. От би лише засватати Отамі за Нітариного двоюрідного брата Йокіті!

Тому-то, як уранці по семи днях жалоби Отамі заходилась прибирати в хаті, Осумі не в жарт занепокоїлася. У той час на боковій веранді вона забавляла внука Хіродзі квітучою вишневою галузкою, украденою з шкільного двору.

– Чуєш, Отамі! Може, погано, що я досі мовчала… Та як же це так? Невже ти хочеш покинути мене разом з дитиною? – радше звинувачуючи, ніж дорікаючи, почала Осумі.

– Та що ви кажете, мамо! – не поглядаючи на свекруху, Отамі засміялася.

Але така відповідь, очевидно, не заспокоїла Осумі.

– Авжеж… Хіба ти могла б таке зробити ? – надокучливо бідкалася свекруха. В її словах вчувався дедалі більший жаль до себе. Врешті по зморшкуватих щоках старої покотилися сльози.

– Якщо хочете, то я назавжди тут зостануся. Хіба ж я можу піти з дому й покинути дитину з власної охоти? – Отамі й собі заплакала, пригорнувши до грудей хлоп'я, що засоромлено втупило погляд у вишневу галузку на старих татамі у боковій кімнаті.

***

Отамі й далі тяжко працювала, як за життя Нітаро. Однак розмова про зятя ніяк не йшла на лад. Осумі навіть не сподівалася такої байдужості від невістки. Звісно, як траплялася нагода, свекруха злегка рознюхувала настрій Отамі й підкидала їй свою пораду. "Гаразд, наступного року", – згідливо відказувала невістка. Певна річ, такі слова й тривожили, й втішали свекруху. Боячись людського поговору, Осумі покладала надію принаймні на майбутнє.

Та минув рік, а Отамі й чути не хотіла ні про що, крім роботи на полі. Ще настійніше, ніж торік, Осумі вдруге завела мову про зятя. Мабуть, вона не могла знести, що їй дорікають родичі й поза очі люди обмовляють.

– Чуєш, Отамі? Тобі, такій молодій, не годиться жити без чоловіка.

– Як не годиться, то що робити? А ви уявіть собі, що в хату вселилася чужа людина. Хіро жаль, вам буде незручно, а мені клопоту й поготів.

– А чого б тобі не побратися з Йокіті? Кажуть, він уже кинув грати в карти.

– Хоч він вам і родич, а мені все одно чужий. Аби я могла ще трохи протягти…

– Та скільки можна отак відволікати? Рік, два, але ж не до безкінця.

– Ну годі, мамо. Я ж не задля себе, а заради Хіро мучуся. Мені ж хочеться, аби він успадкував усе поле, а не половину.

– Але ж, Отамі, – завжди, як ішлося про землю, свекруха поважніла й стишувала голос, – ти знаєш, які в людей лихі язики. То вже не прохопися перед ким про те, що мені оце сказала…

Хтозна, вкотре точився між ними такий діалог. Та щоразу після такої розмови Отамина рішучість не виходити заміж, здавалося, не слабла, а навпаки – міцніла. Ще з більшим запалом, ніж перше, Отамі бралася до роботи: без чоловічих рук садила картоплю, жала ячмінь, улітку доглядала худобу, навіть у негоду ходила для неї косити траву. Такою старанністю вона виказувала своє вперте небажання пристати на свекрушину намову. Нарешті Осумі перестала заводити бесіду про зятя. А втім, вона пішла на це не без радості.

***

Отамині жіночі руки й далі годували усю родину. Ясна річ, нею володіло одне жагуче прагнення – старатися заради Хіро. До того ж в роботі діставала вияв глибоко в душі закорінена, вспадкована від батьків заповзятливість. Отамі була чужа в цій стороні, бо перебралася сюди з бідного гірського села. "Твоя Отамі, така непоказна, оце аж чотири снопи рису тягла на собі", – не раз казали свекрусі сусідки.

Осумі була вдячна невістці за її пильну роботу. Свекруха теж мала до чого руки докласти – внука доглянь, корову нагодуй, навари їсти, випери. Але Осумі не лінилася, не розгинаючи спини, охоче працювала.

Якось восени надвечір з оберемком хмизу Отамі вернулася додому. Саме тоді з Хіро за плечима свекруха взялася гріти воду для купелі в закутку вузьких сіней.

– Ну й холодно! Чого так пізно?

– Сьогодні, як ніколи, було багато роботи, – Отамі опустила на землю хмиз і, не скидаючи варадзі[118], присіла біля вогнища, де над дубовим оцупком ворушилося червоне полум'я. Осумі силкувалася встати, але з Хіродзі за плечима не змогла, поки не вчепилася за край діжки.

– Йди зараз же купатися.

– Яке тут голодному купання? Краще дайте картоплі.

Осумі подалася непевною ходою в комірчину, винесла звідти горщик вареної картоплі.

– Довгенько я тебе ждала, тож вона прохолола.

Свекруха й невістка настромили на бамбукові палички картоплю й разом піднесли її до вогню.

– Хіро міцно заснув. Треба б його покласти в постелю.

– Сьогодні дуже холодно, на підлозі годі буде спати, – проказала Отамі, напихаючи рот гарячою картоплею: так їсть лише наморений за день працею селянин. Одна картоплина сповзала з Отаминої палички й опинялася в роті, а свекруха, зігнувшись підвагою Хіродзі, що злегка посапував, уже припікала на вогні іншу.

– Коли так працювати, як ти, то виголоднієш. – Осумі час від часу скидала захоплений погляд на невістку. Та Отамі не відповідала, а при тьмавому світлі розжареного цурпалка знай собі наминала картоплю.

***

Отамі, не шкодуючи сил, і далі вела чоловічу роботу. Бувало, вночі при ліхтарі полола на городі. Осумі відчувала повагу до такої невістки, що не поступалася в роботі перед чоловіками. Скорше вона відчувала не повагу, а острах. Усе, крім роботи на полі, Отамі переклала на свекрушині плечі. А сама так працювала, що й не було коли випрати білизни. Осумі й собі, не нарікаючи на лиху долю, в роботі не розгинала спини. А коли здибувала сусідок, не шкодувала слів, похваляючи невістку: "Яка ж Отамі заповзятлива, яка роботяща! Хоч би я зараз померла, у хаті не буде злиднів".

Отамину жадобу до роботи не легко було погамувати. Минув ще рік, й Отамі натякнула, що варто б подумати про ділянку шовковиці за рікою. Адже, як на неї, то чисте безглуздя здавати в оренду десять танів[119] землі за десять єн. Краще взятися за догляд дерев, зайнятись розведенням шовкопрядів, а тоді, якщо ціна на кокони не спаде, за рік матимеш чистого прибутку аж сто п'ятдесят ієн. Хоч свекрусі й кортіло грошей, однак не припало до смаку більше працювати. А згадка про такий клопіт, як розведення шовкопрядів, зовсім її доконала. Осумі не втрималася й буркотливо заперечила:

– Слухай, Отамі. Я, звісно, не уникаю роботи. Але ти ж бачиш: чоловіка в хаті нема, дитині потрібен догляд, роботи й так забагато. Що хоч кажи – ми не дамо ради з шовкопрядами. Подумай і про мене.

Що тут вдієш, коли свекруха розплакалася? Від розведення шовкопрядів Отамі відмовилася, а от на догляді шовковиці таки наполягла. "Ну, добре, сад я сама впораю", – невдоволено позирнувши на свекруху, пробурмотіла Отамі.

Після того Осумі знову надумала заговорити про зятя. Раніше вона про нього думала тому, що не знала, як далі житиме, як дивитимуться на неї люди. А тепер вона хоч на часину хотіла звільнитися від докучливої домашньої роботи. Отож, порівняно з минулим її теперішнє бажання видати невістку заміж було чи не жагучішим.

Коли за хатою забуяли цвітом мандаринові дерева, при світлі лампи глянувши поверх великих, для нічної роботи, окулярів на невістку, Осумі завела про зятя. Отамі сиділа по-турецькому біля вогню й хрумала солоний горох.

– Знову ви! Й чути не хочу! – відрубала вона. Колись Осумі відступила б. Але не тепер.

– Так не кажи. Ось на завтрашній похорон нам випало копати могилу. А як тут без чоловіка?

– Не журіться. Я піду копати.

– Як же так? Ти? Жінка? – Осумі хотіла засміятися, але, зиркнувши на невістку, стрималася.

– Але ж ви, мамо, не хочете стати інкьо… – обнявши коліна руками, холоднокровно пустила стрілу Отамі. Дійнята до живого свекруха зняла свої великі окуляри. Хоча й сама не знала навіщо.

– Як ти можеш таке казати!

– Пам'ятаєте, що ви казали, коли вмер ваш син? Мовляв, ділити землю – гріх перед предками…

– Атож, пам'ятаю. Але ти подумай. Усьому свій час. Що ж тут удієш…

Осумі вперто наполягала на тому, що доконче треба мати на господарстві чоловіка. Однак навіть її саму ця думка не переконувала. Бо ж не могла вона виказати свого справжнього наміру – полегшити собі життя. Але Отамі про все здогадувалася, і тому, жуючи пересолений горох, не минала нагоди вколоти свекруху. І помагала їй у тому вроджена балакучість.

– А що вам? Ви все одно раніше помрете. Бувши мною, ви б не впадали в розпач через зятя. Адже ж я не з примхи хочу зостатися вдовою. Сама іноді вночі, коли ниють кістки й не спиться, собі думаю: навіщо я така по-дурному вперта? Але ж усе це задля господарства, заради Хіро, – міркую, а сльози кап-кап-кап…

Осумі неуважно дивилася на невістку. І раптом їй у голові майнула думка: скільки не клопочися, однаково не матимеш у житті спокою. Коли Отамі скінчила, стара нап'яла на перенісся великі окуляри й наостанок, мовби сама до себе, промовила:

– Ти подумай! У світі не все так робиться, як розум хоче. Я вже мовчатиму.

Двадцять хвилин по тому, наспівуючи баритоном, вулицею повз хату пройшов якийсь парубок: "Вранці вийшла молодиця – Сіна накосити – Ти хились, траво! – Ти коси, косо!" Коли пісня завмерла в далині, свекруха ще раз зиркнула на Отамі поверх окулярів. Невістка сиділа по той бік лампи, простягнувши ноги, й позіхала.

– Ну, добре, лягаймо. Вдосвіта вставати, – мовила Отамі, згребла жменю солоного гороху й над силу підвелася від вогнища.

***

Кілька років по тому Осумі мовчки страждала – як впряжена в хомут немічна шкапа. Отамі знала тільки своє: роботу на полі. Збоку здалося б, що й свекруха теж пильнує в хаті й коло хати. Насправді ж над нею безперестану цьвохкав невидимий батіг.