Не зна гріха? Ось зараз повен міх
Я всяких плям зібрав з землі і неба,
Ганебний твій виправдуючи гріх,
Гріха чи ж я прийняв не через тебе?
Винувачем явившися на суд,
Заступником я раптом виступаю.
Ненависть і любов моя — твій блуд
Виправдують із мужністю одчаю, —
Щоб не прийшлось, грабіжнику, тобі *
В кайдани впасти, улягти ганьбі.
36
Існує двоє нас — я визнаю, —
Хай ми одними зв’язані чуттями.
На честь непоганьбовану твою
Не упадуть моїх пороків плями.
В коханні нашім — щастя навзаєм,
Та різні прикрощі, які так часто,
Чуттів не шкодячи, ми визнаєм, —
Змагають нашу зустріч обікрасти.
На бачності я маюсь, щоб тобі
На людях не послать, бува, привіту,
Бо міг би тим віддать тебе ганьбі
В очах зломовного пустого світу.
Несе в собі ясне твоє ім’я.
37
Як батькові, що старості дійшов,
Дає снагу дітей потужний ріст,
Так і мене збагачує любов,
Краса твоя, становище і хист.
Твій розум, слава, честь, шляхетний рід, —
Все враз чи щось одне з ціннот отих
І на мені лишає добрий слід:
Прищеплено ж мою любов до них.
Не знать мені зневаги і нужди,
Коли такі скарби у тебе є, —
Твоєї слави часточка завжди
Звеличує дрібне життя моє.
В тобі — межа моїх стремлінь і мрій,
І суть твоя — увесь достаток мій.
38
Яких ще тем примхливій музі треба,
Коли ти в вірш таку вдихаєш суть,
Що кращої явить не зможе небо
І папірцям слова не віддадуть.
І в тім твоя, а не моя заслуга,
Якби слова у віршах зацвіли,
Бо лиш душа німа і недолуга
Красі твоїй не висловить хвали.
Будь музою десятою поету,*
Від решти муз гарнішою стократ, —
І образ твій повік не кане в Лету,
Ти в цих словах не знатимеш утрат.
І славу нам ділити по заслузі:
Мені — за труд, а за натхнення — музі.
39
Як можу я хвалить твої чесноти,
Коли удвох — одна істота ми?
Я тим хвалив би сам себе супроти
Звичаїв добрих, визнаних людьми.
Тож будьмо нарізно, й любов, нам дану,
Тепер двома іменнями зовім,
Щоб я, відділений, належну шану
Ти завжди болісна, розлуко люта,
Зате, дозвілля маючи запас,
Любовні мрії вміють обманути
Тверезу думку і повільний час.
І я, твоя відторгнута частина,
Хвалю тебе, моя любов єдина.
40
Усе, мій любий, все моє візьми,
Та не побільшають чуття твої.
Вона з моєю радістю й слізьми
Була твоя, як ти й не мав її.
Її ж любов — розставлене сильце —
Сприйняв ти як любов мою тривку.
Та я боюсь — самоомана це,
Це свідчення примхливого смаку.
Хоч обікрав, коханий, старця ти,*
Та я простив тобі крадіжку ту,
Любовну кривду важче нам знести,
Ніж ворожнеч відвертих гіркоту.
Ти, в кому зло не видається злим,
Будь катом ліпш, не ворогом моїм.
41
На волі чиниш ти за блудом блуд,
Коли над серцем я твоїм не властен.
Рокам і вроді личить це. Мій суд
На карб тобі спокус не міг покласти.
Ласкавий ти — тому й атак немало,
Вродливий ти — тому в облозі й сам.
І, правнук Єви, ти явив зухвало
Звитяжну міць спокусливим жінкам.
Та міг би ти моєї честі ради
Знайти красі і молодощам втрим,
Щоб запалом незборканим отим
Подвійної не допустити зради:
Її — що вродою причарував,
Своєї теж — бо друга занедбав.
42
Біда — не те, що володієш нею,
Хоч я її кохаю щиро, знай,
Вона стає владаркою твоєю, —
І це біда, бо нашій дружбі край.
Я сам ваш глум виправдую з одчаєм:
Ти в ній мене любити захотів,
Вона також твою любов стрічає
Як знак палких до мене почуттів.
Як милу втрачу — то її знайдеш ти,
Тебе ж утрачу — мила скориста;
Обоє стрінетесь — я все до решти
За раз утрачу й понесу хреста.
Стривай. Та ти ж — мого єства основа.
Я — люблений! О радосте раптова!
43
Заплющені найкраще бачать очі,
Не знавши втіх на денному путі.
Тебе вві сні мій зір стріча охоче,
Яснішаю тобою в темноті.
Нехай би тінь твоя, що в темні тіні
Вливає світло, сяла в дні ясні,
Коли ночами в золотім промінні
Вона очам так сяє уві сні.
Яких би втіх мої зазнали очі,
За дня живого вгледівши той лик,
Що мертвої мені ввижався ночі
Крізь темні шиби зімкнутих повік?
Без тебе день на ніч похмуру схожий,
А ввійдеш в сон — і ніч як день погожий.*
44
Коли б то плоть на мисль було можливо
Мені змінить хоч на короткий час,
Я б відстань подолав несправедливу,
Що безконечністю лягла між нас.
Хай доля занесла б, немов пилину,
Мене в найбільш віддалені світи,
Я б, перетнувши океан; прилинув
До місць, в яких перебуваєш ти.
Та я не мисль і вільно так не лину
В той світ, що заховав твою красу, —
Корюсь я силі простору й часу,
Бо створений, як всі, з води і глини.*
Вода — невтішних сліз моїх потік;
Земля — я до землі приріс навік.
45
Проте дві інші всесвіту основи —
Повітря і вогонь — не знають меж:
Дихання мислі не заб’єш в закови,
Вогню бажання в пута не візьмеш.
Коли до тебе линуть ці стихії,
Мого кохання віддані посли, —
Вода й земля. що в плоть мою вросли,
Руйнують вщент усі мої надії.
Найважчої тоді я повен муки,
Аж доки вернуться посланці знов
І вістку принесуть, що друг здоров,
Що згадує мене у дні розлуки.
Щасливий я. Та уриваю сміх.
Шлю знов послів і жду в тривозі їх.
46
Мій зір і серце мруть на полі бою,* —
За тебе згубна йде між них війна.
Бо скарб, не ділячи поміж собою,
Посісти прагне кожна сторона.
Я чую серця стук: "Вона в мені,
Куди не проникають очі ниці".
Метнувся зір: "Наслухались брехні!
Навік вона ввійшла в мої зіниці".
Щоб тій війні покласти край назавше,
Парламентери дум зійшлись за стіл
І миру мудрого дійшли, поклавши:
Коштовний скарб розпаювать навпіл.
Очам — що вхопить зорове сприймання,
А серцю вже — сердечний пал кохання,
47
Мій зір із серцем підписав папір
На подання взаємодопомоги,
Коли без тебе голодує зір
Або страждає серце від знемоги.
Як зір ласує образам твоїм,*
То пригоща й союзника обідом.
Щоб любі мрії розділить з сусідом,
І серце зве союзника в, свій дім.
Притулок твій — моя уява й груди:
Нема тебе — і все-таки ти в них,
Адже з думок ти не втечеш нікуди, —
Думки в мені, як ти в думках моїх,
А думи сплять — ти в сни ідеш урочі,
Щоб чарувать мої і серце, й очі.
48
Старанно я, готуючись в дорогу,
Майно своє ховаю під замки,
Щоб гість незваний до набутку мого
Пожадливої не простяг руки.
А ти — джерело муки і відради,
Найбільша цінносте мого життя,
Перед якою й золото — сміття,
Тебе хто-будь, побачивши, украде.
Куди ж мені сховать тебе? Хіба що
В єдиний сховок — до моїх грудей,
Щоб не наважився з лихих людей
Привласнити мій скарб якийсь ледащо,
Та скарбу цього не сховать ніде, —
Його і в серці злодій віднайде.
49
В той час лихий (нехай він нас мине),
Коли усі мої відкриєш вади,
І зиск, і втрати зваживши, мене
Позбавиш ти останньої відради,
В той час лихий, коли, ідучи мимо,
Ти збайдужа кивнеш на мій привіт,
Як не мені, а вже комусь цвістиме
Твоєї вроди молодої цвіт,
В той час лихий * свої зміцню я сили
Визнанням вад і власної вини,
Щоб ґрунтом зрад твоїх вони служили
І проти мене свідчили вони.
Покинути мене ти маєш право, —
Чуттям твоїм я не знайду підстави.
50
Як важко їхати вперед мені.
Таж верстви ці, лукаві лиходії,
Мене щораз віддалюють від мрії,
Від радості, що скрилась в тумані.
Вже кінь давно стомивсь, бо на коні —
Вантаж розлуки, туги, безнадії.
Він стиха йде, неначе розуміє:
Що дальша путь — безрадісніші дні.
Кінь тільки рже на всі мої спонуки,
І шарпають мене ті дикі звуки, —
Сталь острогів так на коня не діє.
О, скільки їхати іще століть?
Ти десь позаду вже, моя надіє,
А біль тупий попереду стоїть.
51
Вперед рвучись дорогами простими,
Коня повільність виправдать я рад,
Але тепер, вертаючись назад,
Кажу йому: — Лінивство непростиме!
До тебе вихор хай мене нестиме,
Неначе з гір нестримний водоспад,
Удари буду сипати, як град,
Лише б стихію підігнати ними.
Рвучись до тебе у зворотну путь,
Злиденну шкапу миттю обженуть
Крилаті прагнення — любові діти.
Вони виправдують нужденну тлінь:
"Від щастя їхати — потрібен кінь,
До щастя — нашими крильми летіти".
52
Я — мов багач, що може в кожну мить *
Свої скарби заховані відкрити,
Та оглядать не часто їх спішить,
Щоб тим блаженства вістря не тупити
Великих свят на рік приходить раз
Для нас пора і радісна, й врочиста,
І ми в разках коштовного намиста
Не дуже часто бачимо алмаз.
Нехай скриває дорогу перлину
Від мене днів безжальна пелена,
Та скільки радощів, як на хвилину
Мені мій скарб відкриє враз вона!
Тебе побачивши, від щастя млію,
Нема тебе — я бережу надію.
53
З яких стихій постав ти, чудодійний,
Що не подібний до усіх створінь?
Один ти кидаєш мільйони тіней,
Коли у кожного одна лиш тінь.
Портрет Адонісів — недійшлий плід,
Невдала відбитка твого обличчя.
В лиці Єленинім * твій ніжний вид,
Що шати еллінські на мить позичив.
Весна-красна й осінні дні гостинні
Твою найліпше відбивають суть.
Як перші вроду нам явили нині,
То другі скарб твоїх щедрот несуть.
У всіх речах ти, що для нас чарівні,
Та в сталості тобі немає рівні.
54
В оправі правди й чистоти ясної
Для нас краса привабніша стократ.
Так ми ще більше любимо весною
Красу троянд за їхній аромат.
Червиві квіти, як троянди, ніжні,
Вони і квітнуть у садах одних,
Те саме листя й колючки на них,
Ті ж пелюстки рожеві й білосніжні.
Та жити їм, не знаючи весни,
І непривітаним на пні померти.
Ну й що трояндам смерть? Адже вони
Живуть у пахощах і після смерті.
Отак і з тебе, цвіте юнаків,
Есенцію в віках лишив мій спів.
55
Надгробків царських мармурові плити
Переживе потужний мій рядок,
І образ твій, немов із міді литий,
У вічність перейде. Хоч воєн крок
Зруйнує все — і статуї, і трони,
Каменярами тесаний граніт,
Але твоєї із пісень корони
В тисячоліттях не забуде світ.
Ти смерті й забуття минеш дорогу
І, відшукавши путь в людські серця,
Вперед ітимеш із віками в ногу,
Аж доки дійде світ свого кінця.
І в день суда * ти житимеш у слові,
В піснях моїх, що сповнені любові.
56
Проснись, любове! Чи твоє жало
Не дошкульніше, аніж голод лютий?
Нехай найкраще снідання було,
Та без вечері важко нам заснути.
Так і любов голодний погляд свій
Сьогодні погамує до нестями,
А взавтра знову необхідно їй
Втішатися коханими вустами.
Щоб не зазнати збайдужіння ран
В щоденного побачення хвилини,
Нехай до зустрічей ведуть стежини
Через страшний розлуки океан.*
Нехай зима розлук несе кайдани,
По ній весна ласкавіша настане.
57
Твій вільний раб, ладен я день при дні
Тобі єдиній слугувати вірно,
Найменшу примху виконать покірно
В години рабства, дорогі мені.
Я проклинать не смію навіть скуки,
Чекаючи на твій жаданий зов.
Коли ж слузі накажеш вийти знов, —
Мов дар, він прийме гіркоту розлуки.
Ревнива мисль не сміє підійти
До справ твоїх, заглянути в ті справи.
Я, раб німий, лиш думать маю право:
Щасливі ті, хто зараз там, де ти.
Роби, що хоч.