Повіяло теплом, стало радісно. Який прекрасний ранок! І, мабуть, яке прекрасне було б життя на цьому світі, якби не злидні, жахливі, безвихідні злидні, від яких ніде не сховаєшся! Досить було тепер тільки оглянутись на село, як живо згадалось усе вчорашнє,— і зачарування щастя, яке уявлялося довкола, зникло в одну мить.
11 А, Чехов
32і
Прийшли до церкви. Мар'я спинилася коло входу і не насмілилась іти далі. І сісти не насмілилась, хоч до обідні задзвонили тільки о дев'ятій годині. Так і стояла весь час.
Коли читали євангеліє, люди раптом заворушилися, даючи дорогу поміщицькій сім'ї: увійшли дві дівчини в білих сукнях, у крислатих капелюшках, і з ними повний, рожевий хлопчик у матроському костюмі. їх поява розчулила Ольгу; вона з першого погляду вирішила, що це — порядні, освічені і вродливі люди. А Мар'я дивилася на них спідлоба, похмуро, засмучено, начебто це ввійшли не люди, а страховища, які могли б розчавити її, якби вона не оступилась.
А коли диякон виголошував що-небудь басом, то їй кожного разу вчувався вигук: "Ма-ар'є!" — і вопа здригалась.
III
На селі дізналися про приїзд гостей, і вже після обідні до хати набилося багато люду. Прийшли і Леоничеви, і Мат-вєїчеви, і Ільїчови довідатись про своїх родичів, що служили в Москві. Усіх Жуковських хлопців, що знали грамоти, відвозили до Москви і віддавали там тільки в офіціанти та в коридорні (як із села, що по той бік річки, віддавали тільки в пекарі), і так повелося давно, ще за кріпацтва, коли якийсь Лука Іванович, Жуковський селянин, тепер уже легендарний, що служив буфетником в одному з московських клубів, приймав до себе на службу тільки своїх земляків, а ці, входячи в силу, виписували своїх родичів і влаштовували їх у трактири і ресторани; і з того часу село Жуково інакше вже не називали навколишні жителі, як Хамське, або Холуївка. Миколу одвезли до Москви, коли було йому одинадцять років, і влаштував мого на роботу Іван Макарович, з сім'ї Матвєїчевих, що служив тоді капельдинером у саду "Ермітаж". І тепер, звертаючись до Матвєїчевих, Микола говорив повчально:
— Іван Макарович — мій благодійник, і я повинен за нього богу молитись день і ніч, бо ж нерез нього став я хорошою людиною.
— Батечку ти мій,— промовила сльозливо висока стара жінка, сестра Івана Макаровича,— і нічого про них, голубчика, не чути.
— Зимою служив він в Омона, а нинішній сезон, була чутка, десь за містом, у садах... Постарів! Перше, бувало, літнім ділом приносив додому карбованців по десять у день,
д тепер всюди діла стали тихі, поневіряється ста-* ренький.
Старі жінки і молодиці дивились на Миколині ноги, взуті у валянки, і на його бліде обличчя й говорили сумно:
— Не добувач ти, Миколо Осиповичу, не добувач! Де там! І всі голубили Сашу. їй вже минуло десять років, але
вона була мала на зріст, дун?е худа, і на вигляд їй можна брло дати років з сім, не більше. Серед інших дівчаток, засмаглих, погано обстрижених, одягнених у довгі вили-нялі сорочки, вона, біленька, з великими темними очима, з червоною стрічечкою в косах, здавалася кумедною, наче це було звірятко, що його спіймали в полі і принесли до хати.
— Вона в мене й читати моясе! — похвалилась Ольга, ніжно дивлячись на свою дочку.— Почитай, дитинко! — сказала вона, дістаючи з кутка євангеліє.— Ти почитай, а православні послухають.
Євангеліє було старе, важке, в шкіряних палітурках, з заяложеними краями, і від нього запахло так, ніби в хату увійшли ченці. Саша підвела брови й почала голосно, співуче:
— "Отшедшим вже їм, се ангел господень... во снє явився Іосифу, глаголя: "Востав поїми отроча і матір його..."
— Отроча і матір його,— повторила за нею Ольга і вся розчервонілась від хвилювання.
— "І бєжі во Єгипет... і буді тамо, дондеже реку ті..." При слові "дондеже" Ольга не стрималась і заплакала.
На неї дивлячись, схлипнула Мар'я, далі сестра Івана Макаровича. Старий закашлявся і заметушився, щоб дати онуці гостинця, але нічого не знайшов і тільки махнув рукою. І коли читання скінчилося, сусіди розійшлись по домівках, зворушені і дуже задоволені з Ольги і Саші.
З нагоди свята родина була цілий день дома. Стара, яку і чоловік, і невістки, і внуки, всі однаково називали бабкою, старалася все робити сама; сама топила піч і ставила самовар, сама навіть ходила на оденки і потім нарікала, що її замучили роботою. І все вона турбувалася, щоб хто не з'їв зайвого шматка, щоб старий і невістки не сиділи без роботи. То вчувалося їй, що трактирникові гуси йдуть задвірками на її город, і вона вибігала з хати з довгою палицею і потім з півгодини пронизливо кричала коло своєї капусти, чахлої й миршавої, як вона сама; то їй здавалося, що ворона добирається до курчат, і войа з лайкою кидалась на ворону. Сердилась і бурчала вона з ранку до
11*
323
вечора і часто здіймала такий крик, що па вулиці спилялися прохожі.
Із своїм старим вона поводилась неласкаво, називала його то лежнем, то холерою. То був нестатечний, ненадійний мужик, і, може, якби вона не підганяла його раз ураз, то він не робив би зовсім, а тільки сидів би на печі та розмовляв. Він подовгу розповідав синові про якихось своїх ворогів, жалівся на кривди, яких він нібито зазнавав щодня від сусідів, і нудно було його слухати.
— Еге,— розповідав він, узявшись за боки.— Еге... Після здвиження через тиждень продав я сіно по тридцять копійок за пуд, добровільно... Так... Добре... Тільки ото, значить, везу я ранком сіно добровільно, нікого не чіпаю; в лиху годину, дивлюсь виходить з трактиру староста Ан-тип Седельников. "Куди везеш,, сякий-такий?" — та мене У вухо.
А в Кир'яка тяжко боліла голова з похмілля, і йому було соромно перед братом.
— Горілка он що робить. Ох, ти, боже мій! — бурмотів він, струшуючи своєю хворою головою.— Ви вже, братику і сестрице, простіть, Христа ради, сам не радий.
З нагоди свята купили в трактирі оселедця і варили юшку з оселедцевої голівки. Опівдні всі посідали пити чай і пили його довго, до поту, і, здавалось, порозпухали від чаю, і вже після того стали їсти юшку всі з одного горшка. А оселедця бабка сховала.
Увечері гончар на кручі випалював горшки. Внизу в лузі дівчата ходили в танку і співали. Грали на гармонії. І по той бік річки теж горіло в одній печі і співали дівчата, і здаля той спів здавався стройпим і ніжним. У трактирі і навколо галасували мужики; вони співали п'яними голосами, хто куди, і лаялись так, що Ольга тільки здригалась і говорила:
— Ох, батечку!..
її дивувало, що лайку чути було безперервно і що най-голосніше та найдовше лаялись старі, яким час вже помирати. А діти і дівчата слухали ту лайку і нітрохи не ніяковіли, і видно було, що вони звикли до неї з колиски.
Минуло півночі, вже погасло в печах тут і па тому боці, а внизу на лузі та в трактирі все ще гуляли. Старий і Кир'як, п'яні, побравшись за руки, штовхали один одного плечима, підійшли до сарая, де лежали Ольга і Мар'я.
— Облиш,— умовляв старий,— облиш... Вона молодиця смирна. Гріх...
— Ма-ар'є! — крикнув Кир'як.
— Облиш... Гріх... Вона молодиця пічого. Обидва постояли з хвилину біля сарай і пішли.
— Лю-ублю я квіти польові-ї! — заспівав раптом старий високим, пронизливим тенором.— Лю-ублю у луках їх збирать!
Потім сплюнув, погано вилаявся й пішов до хати.
IV
Бабка поставила Сашу біля свого городу й наказала їй глядіти, щоб не зайшли гуси. Був гарячий серпневий день. Трактирникові гуси могли добратися до городу задвірками, але вони тепер мали собі роботу, визбирували овес біля трактиру, мирно розмовляючи, і тільки гусак підіймав високо голову, піби бажаючи подивитися, чи не йде стара з палицею; інші гуси могли прийти знизу, але ці тепер паслись далеко за річкою, витягшись у лузі довгою білою гірляндою. Саша постояла трохи, занудьгувала і, побачивши, що гуси пе йдуть, відійшла до обриву.
Там вона побачила старшу Мар'їну дочку, Мотьку, яка стояла нерухомо на величезному камені і дивилася на церкву. Мар'я родила тринадцять разів, але залишилося в неї тільки шестеро і всі — дівчатка, жодного хлопчика, і старшій було вісім років. Мотька, боса, в довгій сорочці, стояла на пригріві, сонце пекло їй у саме тім'я, але вона не помічала цього і наче скам'яніла. Саша стала з нею поряд і сказала, дивлячись на церкву:
— В церкві бог живе. В людей горять лампи та свічки, а в бога лампадки, червоненькі, зелененькі, синенькі, як оченятка. Вночі бог ходить по церкві, і з ним пресвята богородиця і Миколай-угодничок — туп, туп, туп... А сторожеві страшно, страшно! Е-е, ластівко,— додала вона, наслідуючи свою матір.— А коли буде кінець світу, то всі церкви злетять на небо.
— Із дзво-на-ми? — запитала Мотька басом, розтягаючи кожен склад.
— Із дзвонами. А коли кінець світу, добрі підуть у рай, а сердиті будуть— горіти в огні вічно і невгасно, ластівко. Моїй мамі і так само Мар'ї бог скаже: ви нікого не кривдили і за це йдіть направо, в рай; а Кир'якові та бабці скаже: а ви йдіть наліво, у вогонь. І хто скоромне їв, того теж у вогонь.
Bona подивилась угору на небо, широко розплющивши очі, і сказала:
— Дивись на небо, не кліпай,— ангелів видно. Мотька теж стала дивитись на небо, і хвилина минула
у мовчанці.
— Бачиш?
— Не видно,— промовила Мотька басом.
— А я бачу. Маленькі ангелики літають по небу та крильцями — миг, миг, ніби комарики.
Мотька подумала трохи, дивлячись у землю, і спитала:
— Бабка горітИіМе?
— Горітиме, ластівко.
Від каменя до самого низу тягся рівний, пологий схил, укритий м'якою зеленою травою, якої хотілося рукою торкнутись або полежати на ній. Саша лягла і скотилася вниз. Мотька з серйозним, суворим обличчям, відсапуючись, теж лягла й скотилась, і при цьому в неї сорочка задерлась до плечей.
— Як мені стало смішно! — сказала Саша в захопленні. Вони обидві пішли нагору, щоб скотитися ще раз, але
в цей час почувся знайомий верескливий голос. Ой, як це жахливо! Бабка, беззуба, кощава, горбата, з коротким сивим волоссям, що маяло на вітрі, довгою палицею гнала від городу гусей і кричала:
— Всю капусту витовкли, окаянні, щоб ви виздихали, тричі анафеми, кляті, немає на вас загибелі!
Вона побачила дівчаток, кинула палицю, підняла лозину і, схопивши Сашу за шию пальцями, сухими й твердими, як рогачики, стала її шмагати.