Зиов тягнеться випалена рівнина, засмалені горби, пекуче небо, знов ширяє над землею шуліка. Вдалині, як і раніше, махає крилами вітряк, і все ще він схожий на маленького чоловічка, що вимахує руками. Набридло дивитися на нього і здається, що до нього ніколи не доїдеш, що він тікає від брички.
О. Христофор і Кузьмичов мовчали. Дениско стьобав гнідих і погукував, а Єгорушка вже не плакав, а байдуже дивився на всі боки. Спека й степова нудьга стомили його. Йому здавалося, що він давно вже їде й підстрибує, що сонце давно вже пече йому в спину. Не проїхали ще й десять верст, а він уже думав: "Час би відпочити!" З обличчя дядька поволі зійшла благодушність і залишилася сама тільки ділова сухість, а голеному, худому обличчю, особливо коли воно в окулярах, коли ніс і скроні вкриті пилом, ця сухість надає невблаганного, інквізиторського виразу. А отець Христофор не переставав здивовано поглядати на світ божий і усміхатися. Мовчки він думав про щось хороше й веселе, і добра, благодушна усмішка застигла на його обличчі. Здавалося, що й хороша, весела думка застигла в його мозку від спеки...
— А що, Дениску, доженемо сьогодні валки? — спитав Кузьмичов.
Дениско поглянув на небо, підвівся, стьобнув по копях, а тоді вже відповів:
— До ночі, бог дасть, доженемо...
Почулося собаче гавкання. Штук із шість величезних степових вівчарок раптом, вискочивши, наче з засідки, з лютим виючим гавканням кинулись назустріч бричці. Усі вони, надзвичайно злі, з волохатими павучими мордами і з червоними від злоби очима, оточили бричку і, ревниво штовхаючи одна одну, зчинили хрипкий рев. Вони ненавиділи палко і, здається, ладні були порвати на клапті і коней, і бричку, і людей... Дениско, що любив дражнити і стьобати, зрадів з нагоди і, надавши своєму обличчю зловтішного виразу, перегнувся і стьобнув батогом вівчарку. Пси ще дужче захрипіли, коні понесли; і Єгорушка, що ледве тримався на передку, дивлячись на очі і зуби собак, розумів, що, якби звалився він, його в одну мить роздерли б на клапті, але страху не почував і дивився так само зловтішно, як і Дениско, і шкодував, що в нього нема в руках батога.
Бричка порівнялася з отарою овець.
— Стій! — закричав Кузьмичов.— Держи! Тпрр... Дениско подався усім тулубом назад і осадив гнідих.
Бричка зупинилась.
— Ходи сюди! — крикнув Кузьмичов до чабана.— Угамуй собак, будь вони прокляті!
Старий чабан, обірваний і босий, у теплій шапці, з брудною торбою коло стегна і з гаком на довгій палиці — зовсім біблійна постать—угамував собак і, скинувши шапку, підійшов до брички. Зовсім така сама біблійна постать стояла, не ворушачись, по другий бік отари й байдуже дивилася на проїжджих.
— Чия це отара? — спитав Кузьмичов.
— Варламовська! — голосно відповів старий.
— Варламовська! — повторив чабан, що стояв по дру* гий бік отари.
~~ А що, проїжджав тут учора Варламов чи ні?
— Ні, не проїжджав... Прикажчик їхній проїжджали, це так...
— Рушай!
Бричка покотилася далі, і чабани із своїми злими собаками залишилися позаду. Єгорушка знехотя дивився вперед па лілову далечінь, і йому вже починало здаватися, що вітряк, який махає крилами, наближається. Він ставав дедалі більшим, зовсім виріс, і вже можна було виразно розглядіти його обоє крил. Одне крило було старе, залатане, друге тільки недавно зроблене з нового дерева й лисніло проти сонця.
Бричка їхала прямо, а вітряк чомусь став відходити ліворуч, їхали, їхали, а він усе відходив ліворуч і не зникав з очей.
— Доброго вітряка поставив синові Болтва! — зауважив Дениско.
— А щось хутора його не видно.
— Він туди, за балочкою.
Незабаром показався її хутір Болтви, а вітряк все ще не відходив назад, не відставав, дивився на Єгорушку своїм лискучим крилом і махав. Ото чаклун!
II
Близько полудня бричка звернула з шляху праворуч, проїхала трохи повільно і спинилась. Єгорушка почув тихе, дуже лагідне дзюрчанпя й відчув, що його обличчя холоднуватим оксамитом торкнулося якесь інше повітря. З горба, зліпленого природою з величезного потворного каміння, крізь трубочку з болиголова, вставлену якимось невідомим доброчинцем, тоненькою цівкою бігла вода. Вона падала на землю і, прозора, весела, виблискуючи проти сонця, з тихеньким бурчанням, наче уявляючи себе потужним і бурхливим потоком, швидко бігла кудись ліворуч. Недалеко від горба маленька річка розлилася в калюжу; гаряче проміння і розпечений грунт, жадібно випиваючи її, відбирали в неї силу; але трохи далі вона, мабуть, зливалася з іншою такою самою річечкою, бо кроків за сто від горба по її течії зеленіла густа, пишна осока, з якої, коли— під'їжджала бричка, з криком вилетіло три бекаси.
Подорожні розташувалися біля струмка спочивати і годувати коней. Кузьмичов, о. Христофор і Єгорушка сіли в ріденькому затінку від брички і розпряжених копей, па розстеленій повсті, і стали закусувати. Хороша, весела думка, що застигла від споїш в мозку о. Христофора, після того як він панився води і з'їв одне почепе яйце, захотіла на волю. Він ласкаво глянув на Єгорушку, пожував і почав:
— Я й сам, брат, учився. З самого раннього віку бог вклав у мене розум і тяму, отож я, не так як інші, бувши ще таким, як ти, тішив батьків і наставників своєю кмітливістю. П'ятнадцять років мені ще не було, а я вже розмовляв і вірші складав но-латинськи, однаково як по-росій-ськи. Пам'ятаю, був я жезлоносцем у преосвященного Христофора. Раз після обідні, як тепер пам'ятаю, в день тезоіменитства найблагочестивішого государя Олександра Павловича Благословенного, він скидав облачения у вівтарі, поглянув на мене ласкаво та й питає: "Puer bone quam ар-pellaris?" 1 А я йому: "Christopherus" 2. А він: "Ergo соп-nominati sumus",— тобто, ми, виходить, тезки... Потім питає по-латині: "Чий ти?" Я й відповідаю теж по-латині, що я син диякона Сірійського з села Лебединського. Бачивши таку мою скороспішність і ясність відповідей, преосвященний благословив мене та й сказав: "Напиши батькові, що я його не забуду, я тебе матиму на увазі". Протоієреї і священики, що у вівтарі були, слухаючи латинський диспут, також немало дивувалися, і кожеп в похвалу мені виявив своє задоволення. Ще в мене й вусів пе було, а я вже, брат, читав і по-латині, і по-грецьки, і по-французьки, знав філософію, математику, цивільну історію і всі науки. Пам'ять мені бог дав навдивовижу. Бувало, що прочитаю разів зо два, напам'ять знаю. Наставники і благодійники мої дивувалися і так гадали, що з мене вийде найученішик муж, світоч церкви. Я й сам думав до Києва їхати, науку продовжувати, та батьки не благословили: "Ти,— казав батько,-— цілий вік учитимешся, то коли ж ми тебе дочекаємося?" Чувши такі слова, я кинув науки і став на посаду. Воно звичайно, вчений з мене не вийшов, та зате я батьків послухав, старість їм заспокоїв, поховав як годиться. Послух паче посту і молитви!
— Мабуть, ви вже всі науки позабували! — зауважив Кузьмичов.
— Як не забути? Хвалити бога, вже восьмий десяток пішов! З філософії і риторики дещо пам'ятаю ще, а мови і математику зовсім забув.
Як тебе звуть, любий хлопчику? (Лат.) Христофор (лат.).
О. Христофор зажмурив очі, подумав і сказав півголо-сом:
— Що таке єство? Єство єсть річ самобутня, не вимагаючи іного ко своєму ісполнєнію.
Він покрутив головою і засміявся від розчулення.
— Духовна пожива! — сказав він.— Істинно, матерія живить плоть, а духовна пожива душу!
— Науки науками,— зітхнув Кузьмичов,— а от як не наздоженемо Варламова, то й буде нам наука.
— Людина — не голка, знайдемо. Він тепер у цих місцях кружляє.
Над осокою пролетіли знайомі три бекаси, і в їх писку чути було тривогу і досаду, що їх зігнали з ручая. Коні поважно жували і попирхували, Дениско ходив коло них і, стараючись показати, що він зовсім байдужий до огірків, пирогів і яєць, які їли хазяї, весь поринув у винищування ґедзів і мух, що обліплювали конячі животи і спини. Віп апатично, з якимсь особливим, горловим переможним звуком ляскав свої жертви, а коли не влучав, з досадою кректав і проводив очима кожного щасливця, який уникнув смерті.
— Дениску, де ти там! Іди їсти! — сказав Кузьмичов, глибоко зітхаючи і тим даючи знати, що він уже наївся.
Дениско несміливо підійшов до повсті і вибрав собі півдесятка великих і жовтих огірків, так званих "жовтяків" (вибрати дрібніші й свіжіші він посоромився), узяв двоє печених яєць, чорних і потрісканих, потім нерішуче, наче боячись, щоб його не вдарили по простягнутій руці, торкнувся пальцем пиріжка.
— Бери, бери! — підохотив його Кузьмичов. Дениско рішуче взяв пиріг і, відійшовши далеко набік,
сів на землі, спиною до брички. Зараз же почулося таке голосне жвакання, що навіть коні обернулися й підозріло подивилися на Дениска.
Закусивши, Кузьмичов дістав з брички торбу з чимось і сказав Єгорушці:
— Я спатиму, а ти поглядай, щоб у мене з-під голови цієї торби не витягли.
О. Христофор скинув рясу, пояс і каптан, і Єгорушка, глянувши на нього, завмер від подиву. Він ніяк не припускав, що священики ходять у штанях, а на о. Христо-форові були справжні парусинові штани, засунуті у високі чоботи, і купецька пістрьова курточка. Дивлячись на нього, Єгорушка виявив, що в цьому не відповідному до
7 А. Чех о в
193
його сану костюмі він, з своїм довгим волоссям і бородою, дуже схожий на Робінзона Крузо. Роздягнувшись, о. Христофор і Кузьмичов лягли в затінку під бричкою, обличчям один до одного, і позаплющували очі. Дениско, скінчивши жувати, розлігся на осонні животом догори і теж заплющив очі.
— Поглядай, щоб хто коней не вкрав! — сшзав він Єго-рушці і зразу ж заснув.
Настала тиша. Чути було тільки, як пирхали й жували коні та похропували ті, що спали; десь неблизько плакала одна чайка і подеколи розлягалося пищання трьох бекасів, що прилітали подивитися, чи пе поїхали непрохані гості; м'яко гаркавлячи, дзюрчав струмочок, але всі ці звуки не порушували тиші, не будили застиглого повітря, а навпаки, вганяли природу в дрімоту.
Єгорушка, задихаючись від спеки, яка особливо почувалася тепер, після їжі, побіг до осоки і звідти оглянув місцевість. Побачив він те саме, що бачив і до полудня: рівнину, горби, небо, лілову далечінь; тільки горби стояли ближче та не було вітряка, який залишився далеко позаду.