Гаргантюа їздив на ньому ступою, клусом, чвалом, привчив його гарцювати, круто завертати, танцювати, хвицати, бігати по-ослячому та по-верблюдячому.
Вряди-годи він міняв коневі масть: бував кінь і гнідим, і вороним, і білим, і в яблуках — таким, яким хотів його бачити Гаргантюа. Хлопець не міг ним натішитися.
Згодом Гаргантюа сам витесав собі із здоровецької товстої колоди мисливського коня, з порожнього барила змайстрував коня для прогулянок, з берестяного стовбура — мула під попоною. І ще було в нього дванадцять підставних коней та сім поштових. Всіх їх він укладав із собою спати.
Якось до його батька — він, ми вже це знаємо, був дуже гостинний — наїхало багато гостей, і всі — з пишним почтом. Ледве вмістилися вони в замку. А вже в стайні не було де й маковому зернятку впасти. Отож для коней дворецького й конюшого одного вельможного гостя не знайшлося місця. ї вони спитали в малого Гаргантюа, чи нема ще якоїсь стайні.
Гаргантюа повів їх великими сходами спершу до парадної зали, потім іще до однієї зали, а тоді через кружганок до вежі. Коли вони знову стали підніматися сходами, конюший мовив до дворецького:
— Хлопчисько нас, либонь, дурить: адже стаєнь нагорі не буває.
— Хто його зна,— відказав дворецький.— Може, з того боку вежі теж є сходи, і ми зійдемо ними вниз. Ану ж я спитаюся в хлопця.
— Куди ти нас ведеш?— звернувся він до Гаргантюа.
— До стайні,— відповів той.— Там стоять мої бойові коні. Це вже близенько: кілька приступок — і прийдемо.
І Гаргантюа привів їх до своєї кімнати, де були дерев'яні коні.
— Ось вам і стайня! — мовив він.— Оце мій іспанський кінь, це — угорський, а це — іноходець.
Далі Гаргантюа підкотив до гостей здоровенну колоду, всміхнувся, ґречно вклонився і сказав:
— А цього мисливського коня я дарую вам. Добрий коник, терплячий і сумирний. Не пошкодуєте.
— Отакої! — вигукнули в один голос дворецький та конюший.— Чого ж ти, малий шибенику, дурнів із нас робив?
— А хіба я котрогось із вас робив? Дворецький та конюший стояли мов кілки проковтнули.
Та оговтавшись, вони засміялися й самих себе взяли на глузи.
— Ну, якщо нас сьогодні ще хтось надумає ошукати — марний буде клопіт! — трохи згодом сказав дворецький.— Бо нас уже знаменито ошукали! І хто — отакий хлопчисько! Ой, голубе, голубе, меткий ти на розум! Та й на мову, нівроку, гостренький! Будуть з тебе люди!
Пересміявшися, вони пішли в долішню залу, де вечеряв почет вельможних гостей. Там розповіли про свою кумедну пригоду і дуже всіх звеселили. Гості сміялися-реготали, аж відляски навколо йшли. А Грангузьє сидів гордий та пишний. Любо йому було слухати дворецького та конюшого.
РОЗДІЛ II
Про те, як один богослов 11 навчав Гаргантюа латини
Батько Гаргантюа Грангузьє пішов у воєнний похід і вернувся, коли Гаргантюа минав п'ятий рік. Побачивши свого нащадка, він зрадів так, як може зрадіти батько після тривалої розлуки із сином: пригортав його, обіймав, цілував, а потім заходився розпитувати, як любому синочкові ведеться.
Гаргантюа сказав, що ведеться йому дуже добре, краще й бути не може.
Грангузьє розпитував і синових няньок. Ті одна поперед одною вихваляли хлопчика — мовляв, і дужий він, і спритний, і розумний, і кмітливий.
Вислухавши їх, ущасливлений Грангузьє звернувся до своєї дружини Гаргамелли з такою мовою:
— Філіпп, цар македонський, збагнув, який розумний у нього син, побачивши, як юний Александр правив своїм конем. А кінь був такий норовистий, що всі боялися не те що сісти — навіть приступитися до нього, бо вже багатьох вершників він скалічив: одному зламав карк, другому — ноги, третьому розчерепив голову, четвертому вибив щелепу. Одного разу на іподромі (так називалося місце, де об'їжджали коней) Александров! сяйнула думка: кінь його шаленіє від страху, бо він боїться власної тіні. Отож Александр, не довго думаючи, скочив на коня й погнав його проти сонця — так, щоб тінь падала ззаду. Кінь миттю впокорився. А Філіпп, допевнившись, що син його має справді божественний розум, узяв йому в навчителі не кого іншого, як Арістотеля — найпершого тогочасного муд реця-філософа. То я скажу: син мій Гаргантюа теж наділений божественним розумом — напрочуд ясним та глибоким; коли ж його ще навчити різних наук, він стане мудріший за всіх на світі. Я приставлю до нього якого-небудь магістра, і хай той навчить Гаргантюа всього, що тільки він здатен осягнути. Я нічого для цього не пожалію.
Так і зробили. Малому Гаргантюа взяли за навчите-ля знаменитого богослова магістра Ту бала Олоферна.
Магістр зумів так добре викласти своєму учневі абетку, що Гаргантюа вивчив її напам'ять від початку до кінця і від кінця до початку. На це вони згаяли п'ять років і три місяці.
Потім Гаргантюа витовк латинську граматику, молитовник і церковний календар. Для цього йому знадобилося тринадцять років, шість місяців і два тижні.
За тих часів, щоб ви знали, книжок друкувати ще не вміли — їх переписували. Щоб переписати одну книжку, треба було півроку, а то й цілий рік. Тож і Гаргантюа переписав усі свої підручники.
Він приносив із собою на уроки письмове начиння, яке важило сім тисяч квінталів 12. Пенал був як церковна колона завтовшки й завдовжки, а каламар висів на грубезних залізних ланцюгах. Гаргантюа наливав туди ціле барило чорнила.
Тубал Олоферн прочитав із Гаргантюа багацько премудрих і пресвятих книжок — від початку до кінця й від кінця до початку, з коментарями Базікаль^, Бев-зенуса, Гатигребліуса, Теляньє та інших. На це пішло вісімнадцять років і одинадцять з лишком місяців. Всю цю науку Гаргантюа засвоїв якнайкраще і блискуче склав іспит.
А потім Тубал Олоферн прочитав із ним "Календар", після чого віддав богові душу.
До Гаргантюа запросили іншого навчителя — Йоло-піно Недолуга, і той прочитав із ним іще стільки премудрих книжок, що годі вже їх і злічити. Отож наш парубійко набрався такого розуму, що розум той зрештою завернув у нього за глузд.
Грангузьє кінець кінцем помітив, що син його вчиться охоче, проте пуття з того нема: Гаргантюа дедалі дурнішає, тупішає й соловішає.
Батько неабияк стурбувався. Він звірив свій клопіт другу донові Філіппо,— і той сказав, що краще в лее бути неуком, ніж учитися в таких наставників, як Олоферн та Недолуг. Адже наука їхня безглузда, навіть більше — хибна, а мудрістю їхньою тільки па-мороки забивати. Так можна зробити бовдура із найрозумнішого юнака...
— Як на мене,— скінчив свою мову дон Філіппо,— треба б вам запросити в гості якогось хлопця чи юнака, що вчився не довго, років хіба зо два. Познайомте його з Гаргантюа, і ви побачите: юнак той не поступиться перед вашим сином ні знаннями, ні вихованістю, ні кмітливістю, ні вмінням красно говорити. Не вірите? То поб'ємось об заклад!
Грангузьє відповів, що він згоден, і попросив, щоб дон Філіппо привів юнака якнайшвидше.
Того ж вечора дон Філіппо завітав до Грангузьє із своїм пажем, якого звали Евдемон 13.
Евдемон, ошатний, гарно зачесаний, до всіх привітався ґречно й невимушено, а водночас і скромно.
— Бачите, який він вихований? — прошепотів дон Філіппо.— А йому ж тільки дванадцятий рік минає... Ну, зараз ви переконаєтесь, хто більше знає і хто краще вміє поводитись: марнославні базіки-богослови чи сучасні юнаки!
Грангузьє звелів покликати Гаргантюа.
Коли той з'явився, Евдемон устав зі свого місця, спитав у дона Філіппо, чи можна йому до Гаргантюа звернутися, і, діставши дозвіл, мовив:
— Високоповажаний пане Гаргантюа, я щасливий, що бачу вас! Я багато про вас чув — про вашу незвичайну силу і вроду, про шляхетність, розум, доброту. І я знаю, як любить вас ваш шановний батько Грангузьє, як повсякчас ревно турбується тим, аби ви мали гарну освіту та виховання. Другого такого батька немає на світі — всіма святими присягаюся! За це ви повинні ще дужче його шанувати! Що ж до мене — я ладен вам вірно служити і всім, чим тільки годен, допомагати. Запевняю вас у щирій своїй відданості! Відданості на все життя!
Любо було дивитися на Евдемона — на його свіжі вуста, на його очі — ясні, чесні та щирі. Любо було* й слухати його. Він говорив так голосно, чітко й такою пречудовою латиною, що його — от їй-богу, без сорому казка І — не гріх би було порівняти із добрим старим Гракхом, із Ціцероном чи з Емілієм 14.
Ну, а Гаргантюа? Гаргантюа замість відповіді заревів коровою і вхнюпився носом у свій капелюх. Він не промовив жодного слова.
Грангузьє так розгнівався на магістра Йолопіно Недолуга, що ледве не прибив його на місці,— та донові Філіппо вдалося його заспокоїти.
Він звелів виплатити Йолопіно Недолугу повністю все, що тому належало, і вигнав його із замку.
— Ех, аби ж то він сьогодні напився, як справжній богослов, чи то пак англієць, і врізав дуба, тоді не треба було б йому платити! — зітхнувши, мовив добряга на прощання.
Коли великий богослов поїхав, Грангузьє сказав донові Філіппо, що знову хоче з ним порадитися. І вони вкупі вирішили: Грангузьє візьме синові за навчите ля Понократа 15 — того самого вченого мужа, який виховував Евдемона. Невдовзі хай вони втрьох — Гаргантюа, Понократ та Евдемон — вирушають до столиці. Хай дивляться й дізнаються, чого і як там учать сучасних юнаків.
РОЗДІЛ III
Про те, як Гаргантюа вирядили до Парижа, на якій здоровенній коняці він туди поїхав та як ця коняка винищила боських гедзів
Під ту пору Файоль, четвертий цар нумідійський, прислав із Африки Грангузьє в подарунок коняку, найбільшу, найвищу і найнезвичайнійшу з усіх коняк на світі. Завбільшки вона була як шість слонів, на ногах мала пальці, як кінь Юлія Цезаря, довгі, як у лангедоцьких кіз, вуха, а ззаду — невеличкий ріг. Масті була вона рудої з ясними цятами та ще й у сірих яблуках. А хвіст! Грубезний, як стовп святого Марка під Ланже 16, і такий само прямокутний; з нього стирчали цупкі, мов щетина, жмутки волосу — наче остюки з хлібних колосків. Нічого не скажеш — страховидний хвіст!
Грангузьє, побачивши коняку, вигукнув:
— От і чудово! На цій скотинці син мій поїде в столицю! їй-богу, все складається якнайкраще! З мого Гаргантюа колись вийде знаменитий учений І Як кажуть: наука в ліс не заводить,а з лісу виводить!
Рано-вранці Гаргантюа, навчитель його Понократ, юний паж Евдемон та гурт служнцків, випивши, як звичаєм заведено, стремінне, вирушили в путь.