В конторі завжди кипів самовар, і покупців угощали чаєм з бубликами. Раз на тиждень подружжя ходило до бані й поверталося звідти рядочком, обоє червоні.
— Нічого, живемо добре,— сказала Оленька знайомим,— слава богу. Дай боже всякому жити, як ми з Васечкою.
Коли Пустовалов виїздив до Могильовської губернії по дерево, вона дуже нудьгувала і ночами не спала, плакала. Іноді вечорами приходив до неї полковий ветеринарний лікар Смирнін, молодий чоловік, що квартирував у неї в флігелі. Він розповідав їй що-небудь або грав з нею в карти, і це її розважало. Особливо цікаві були його розповіді з його власного родинного життя; він був одружений і мав сина, але з дружиною розійшовся, бо вона його зрадила, і тепер він її ненавидів і посилав їй щомісячно по сорок карбованців на утримання сина. І, слухаючи про це, Оленька зітхала й похитувала головою, і їй було шкода його.
— Ну, спаси вас господи,— говорила вона, прощаючись з ним і проводжаючи його з свічкою до сходів.— Спасибі, що поскучали зі мною, дай вам боже здоров'я, царице небесна...
І завжди вона висловлювалася так поважно, так розсудливо, наслідуючи чоловіка; ветеринар уже зникав унизу за дверима, а вона гукала його й казала:
— Знаєте, Володимире Платоновичу, ви б помирилися з вашою дружиною. Простили б її хоч заради сина!.. Хлопчик же, мабуть, усе розуміє.
А коли повертався Пустовалов, вона розповідала йому півголосом про ветеринара та його нещасливе родинне життя, і обоє зітхали й похитували головами та говорили про хлопчика, який, певно, нудьгує за батьком, потім, за якоюсь дивною течією думок, обоє ставали перед образами, клали земні поклони й молилися, щоб бог послав їм дітей.
І так прожили Пустовалови тихо й мирно, в любові та повній згоді шість років. Та якось узимку Василь Андрійович на складі, напившись гарячого чаю, вийшов без шапки видавати дерево, простудився й занедужав. Його лікували найкращі лікарі, але хвороба взяла своє, і він помер, прохворівши чотири місяці. І Оленька знову овдовіла.
— На кого ж ти мене покинув, голубчику мій? — ридала вона, поховавши чоловіка.— Як же я тепер житиму без тебе, сердешна я й нещасна? Люди добрі, пожалійте мене, сироту круглу...
Вона ходила в чорному вбранні з плерезами і вже відмовилася назавжди від капелюшка й рукавичок, виходила з дому рідко, тільки до церкви або на чоловікову могилку, і жила дома мов черничка. І тільки як минуло шість місяців, вона зняла плерези й стала відчиняти віконниці. Іноді вже бачили ранками, як вона ходила по провізію на базар із своєю кухаркою, але про те, як вона жила в себе тепер і що робилося в неї дома, можна було тільки догадуватися. З того, наприклад, догадувалися, що бачили, як вона в своєму садочку пила чай з ветеринаром, а він читав їй вголос газету, і ще з того, що, зустрівшись на пошті з якоюсь знайомою дамою, вона сказала:
— У нас у місті немає правильного ветеринарного нагляду, і тому багато хвороб. Раз у раз чуєш, як люди занедужують від молока і заражаються від коней та корів. Про здоров'я свійських тварин, по суті, треба піклуватися так само, як про здоров'я людей.
Вона повторювала слова ветеринара і тепер додержувалась у всьому такої ж думки, як і він. Було ясно, що вона не могла прожити без прихильності й одного року і знайшла своє нове щастя у себе в флігелі. Іншу б осудили за це, але про Оленьку ніхто не міг подумати погано, і все було таке зрозуміле в її житті. Вона і ветеринар нікому не говорили про зміну, яка сталася в їхніх взаєминах, і намагалися приховати, але це їм не вдавалося, бо в Оленьки не могло бути таємниць. Коли до нього приходили гості, його товариші по службі в полку, то вона, наливаючи їм чаю або подаючи вечеряти, починала говорити про чуму на рогатій худобі, про перлинну хворобу, про міські бойні, а він страшенно ніяковів і, коли виходили гості, хапав її за руку й шипів сердито:
— Я ж просив тебе не говорити про те, чого ти не розумієш! Коли ми, ветеринари, розмовляємо поміж собою, то, будь ласка, не втручайся. Це, нарешті, нудно!
А вона дивилася на нього з подивом та тривогою й запитувала:
— Володечку, про що ж мені говорити?!
І вона із слізьми на очах обіймала його, благала не сердитись, і обоє були щасливі.
Та, проте, це щастя тривало недовго. Ветеринар виїхав разом з своїм полком, виїхав назавжди, бо полк перевели кудись дуже далеко, мало не в Сибір. І Оленька залишилася сама.
Тепер уже вона була зовсім сама. Батько давно вже помер, і крісло його валялося на горищі, запорошене, без однієї ніжки. Вона схудла і змарніла, і на вулиці зустрічні вже не дивилися на неї, як колись, і не всміхалися до неї: очевидно, найкращі роки вже минули, залишилися позаду, і тепер починалося якесь нове життя, невідоме, про яке краще не думати. Вечорами Оленька сиділа на ганочку, і їй чутно було, як у "Тіволі" грала музика й лопалися ракети, та це вже не викликало ніяких думок. Дивилась вона байдуже на своє порожнє подвір'я, ні про що не думала, нічого не хотіла, а потім, коли надходила ніч, ішла спати й бачила уві сні своє порожнє подвір'я. Їла й пила вона наче мимохіть.
А головне, що найгірше за все, в неї вже не було ніяких думок. Вона бачила навколо себе предмети й розуміла все, що робилось навкруги, але ні про що не могла скласти думки й не знала, про що їй розмовляти. А який це жах не мати ніякої думки! Бачиш, наприклад, як стоїть пляшка, або йде дощ, або їде селянин возом, але навіщо ця пляшка, чи дощ, чи селянин, який у них сенс, сказати не можеш, і навіть за тисячу карбованців нічого не сказав би. За Кукіпа й Пустовалова, а потім за ветеринара Отецька могла пояснити все й сказала б свою думку про що завгодно, а тепер і в голові, і в серці в неї була така ж порожнеча, як і на подвір'ї. І так моторошно, і так гірко, неначебто об'їлася полину.
Місто поволі розширювалося на всі сторони. Циганську Слобідку вже називали вулицею, і там, де були сад "Тіволі" та лісні склади, виросли вже будинки й утворився ряд провулків. Як швидко біжить час! Будинок в Оленьки потемнішав, дах заіржавів, сарай похилився, і все подвір'я заросло бур'яном та жалкою кропивою. Сама Оленька постаріла, змарніла; влітку вона сидить на ганочку, і на душі в неї, як і раніш, і порожньо, і нудно, і одгонить полином, а взимку сидить вона біля вікна й дивиться на сніг. Чи повіє весною, чи донесе вітер передзвін соборних дзвонів, і раптом налинуть спогади про минуле, солодко стиснеться серце, і з очей поллються рясні сльози, але це тільки на хвилину, а далі знову пустка, і невідомо, нащо живеш. Чорна кішечка Бриська лащиться й м'яко муркоче, та не зворушують Оленьку ці кіщині пестощі. Чи цього ж їй треба! їй би такої любові, яка захопила б усю її істоту, всю душу, розум, дала б їй думки, напрямок у житті, зігріла б її старіючу кров. І вона струшує з пелени чорну Бриську і говорить їй з досадою:
— Іди, іди... Нічого тут!
І так день по дню, рік за роком,— і жодної радості, і немає ніякої думки. Що скаже Мавра-кухарка, те й добре.
Одного гарячого липневого дня, надвечір, коли по вулиці гнали міську череду і все подвір'я заповнилося хмарами куряви, раптом хтось постукав у хвіртку. Оленька пішла сама відчиняти і, як глянула, так і обімліла: за ворітьми стояв ветеринар Смирнін, уже сивий і в цивільному вбранні. Їй враз згадалося все, вона не втрималась, заплакала й поклала йому голову на груди, не сказавши жодного слова, і через сильне хвилювання не помітила, як обоє потім увійшли в будинок, як сіли чай пити.
— Голубчику мій! — бурмотіла вона, тремтячи від радості.— Володимире Платоновичу! Звідки бог приніс?
— Хочу тут зовсім оселитися,— розповідав він.— Подав у відставку і ось приїхав спробувати щастя на волі, пожити осілим життям. Та й сина пора вже віддавати до гімназії. Виріс. Я ж, знаєте, помирився з дружиною.
— А де ж вона? — спитала Оленька.
— Вона з сином у готелі, а я от ходжу й квартири шукаю.
— Господи, батечку, та візьміть у мене будинок! Чим не квартира? Ох, господи, та я з вас нічого й не візьму,— захвилювалась Оленька й знову заплакала.— Живіть тут, а для мене й флігеля досить. Радість яка, господи!
Другого дня вже фарбували на будинку дах та білили стіни, а Оленька, взявшись у боки, ходила по двору й розпоряджалася. На обличчі в неї засвітилася колишня усмішка, і вся вона ожила, посвіжішала, наче прокинулася від довгого сну. Приїхала дружина ветеринара, худорлява, негарна дама з коротким волоссям і вередливим виразом, і з нею хлопчик Саша, маленький не по літах (йому йшов уже десятий рік), повний, з ясними голубими очима і з ямочками на щоках. І ледве хлопчик увійшов у двір, як побіг за кішкою, і зараз же залунав його веселий, радісний сміх.
— Тітонько, це ваша кішка? — спитав він в Оленьки.— Коли вона у вас ощениться, то, будь ласка, подаруйте нам одне котенятко. Мама дуже боїться мишей...
Оленька поговорила з ним, напоїла його чаєм, і серце в неї в грудях стало раптом теплим і солодко стислося, наче цей хлопчик був її рідний син. І коли ввечері він, сидячи в їдальні, повторював уроки, вона дивилась на нього розчулено й жалісливо і шепотіла:
— Голубчику мій, красунчику... Дитятко моє, і вродився ж ти такий розумненький, такий біленький.
— Островом називається,— прочитав він,— частина суходолу, з усіх боків оточена водою.
— Островом називається частина суходолу...— повторила вона, і це була її перша думка, яку вона висловила впевнено після стількох років мовчання й порожнечі в думках.
І вона вже мала свої погляди і за вечерею говорила з Сашиними батьками про те, як важко тепер дітям учитися в гімназії, але що все-таки класична освіта краще за реальну, бо з гімназії всюди відкрито шлях; хочеш — іди в лікарі, хочеш — в інженери.
Саша став ходити до гімназії. Його мати поїхала в Харків до сестри й не поверталася; батько його щодня їздив кудись оглядати гурти і, траплялось, не жив дома днів по три, і Оленьці здавалося, що Сашу зовсім занедбали, що він зайвий у домі, що він умирає з голоду; і вона перевела його до себе у флігель і влаштувала його там у маленькій кімнатці.
І ось уже минуло півроку, як Саша живе у неї в флігелі. Щоранку Оленька входить у його кімнатку: він міцно спить, поклавши руку під щоку, не дихає.