Кімната виявилася невеликою, ще зменшеною своєю стрункою видовженістю, з високою смагляво задимленою стелею. Вікно виходило на задній двір, де стояли рядами блакитні баки для сміття, а на їхньому фоні виступав, освячуючи себе хвостом, ніби прапором, яскраво-оранжевий кіт. Все це видалося мені чудовим, особливо надвечірнє сонячне світло на вогняній шерсті кота. Від колишніх пожильців у кімнаті лишилося ліжко, очевидно, кинуте як непридатне: сітка продірявилася і подекуди була грубо стягнута мотузками. Я присіла на ліжко, сітка подалася, заскрипіла. Залізна смуга під колінами була чудово прохолодна. Так, усе це мені сподобалось, добре б і на майбутнє зберегти цю порожнечу, простоту і яскравість. Я не хотіла обростати речами. Кажуть, кораблі, обростаючи черепашками, втрачають хід. Я не хотіла втрачати хід, хоча йти мені було нікуди. І все ж якийсь легкий хід мерехтів мені як благо. До речі, нелюбов до речей лишилася у мене назавжди.
Моя подруга дала мені найнеобхідніше: стіл, стілець, матрац, ковдру, дещо з посуду, з одягу. Вона хотіла б дати більше, всю мене обсипати подарунками, та я не брала. Пам'ятаю дурну суперечку через приземкуватий предмет, який вона називала козеткою,— мені так само не хотілося впускати його в свою кімнату, як миршавого пса. Подруга наполягала, я рішуче сказала: "Краще помру" — і знову вона плакала, а я ні. Тепер я шкодую, що не взяла.
Нас чекала розлука: незабаром моя подруга мала була їхати до заміжньої доньки кудись у Сибір. Вона боялася від'їзду і, кажучи про нього, знову і багато плакала, а я була байдужа. Мені б зрозуміти її тривогу, її втому, її передчуття... Сльози текли по її маленьких, схудлих щоках. Записуючи для мене свою адресу, вона наділа окуляри, і з її постарілого обличчя я зрозуміла, що обидві ми вже немолоді. На прощання вона тицьнула мені пачечку грошей і сказала: "Віддаси, коли зможеш". Тих грошей я їй так і не віддала, тому що скоро вона померла. Я не знаю, де її могила, чи ростуть на ній квіти і які. Я намагалася вислати свій борг її доньці, але переказ повернувся з поміткою: "Адресат вибув". Цей неповернений борг досі мене мучить поряд з іншими боргами і провинами, яким немає ліку.
Моя подруга поїхала, і я лишилася зовсім самотня. Ні рідних (всі померли), ні товаришів по роботі (всі роз'їхалися), ні навіть сусідів по будинку (будинок зруйнований, і на його місці розбили сквер). Раніше підтримували турботи: свої турботи про когось і чиїсь турботи про тебе. Слово "безтурботний" звичайно супроводжує уявлення про щастя. А насправді до чого ж незатишне, неприкаяне життя без турбот! Минуло багато часу, поки я до нього призвичаїлася. Спочатку я навіть не могла готувати їжу: мені здавалося диким годувати саму себе.
Гроші, які мені лишила моя подруга, закінчувалися. Пора було влаштовуватися на роботу. Про колишню професію, звичайно, і думати було нічого — з цим я змирилася покірно, хто знає, можливо, з таємною радістю, що більше не треба мордувати себе відсутністю таланту... Мені було однаково, де працювати, але що я могла, що вміла? До фізичної роботи я була не придатна. До розумової? Також більше всього, що ні...
— Яка у вас освіта? — питали мене.
— Консерваторія... — відповідала я, соромлячись.— По класу рояля.
— Грати зможете?
— Ні.
— Що ж з вами робити, товаришу? Подумаємо. Заходьте ще.
Вони думали, а я заходила ще й ще, проте роботи не було. Я була як прохачка, яка клянчить на бідність. Після відмови (а це завжди була відмова, хоча й відкладена) я тремтячими руками збирала свої речі: торбинку з хлібом чи картоплею, сукувату палку-костур, сумочку з довідками, що були мені замість документів. Часто довідки падали на підлогу, я їх збирала, страждаючи від власного каліцтва і жалісливості оточуючих, яка інколи проявлялася в тому, що вони починали сидячи метушитись і рухати руками. Потім я закутувалася шаллю і йшла не оглядаючись, боячись, щоб мені не запропонували грошей за жебрацький погляд.
Так минуло кілька місяців. Я почала вже втрачати надію, коли враз мені запропонували роботу! Так, справжню роботу, музичним вихователем у Будинок дитини.
— А що таке Будинок дитини?
Мені пояснили: на зразок дитячого будинку, тільки для найменших, від народження до трьох років. Кажучи популярно, ніби ясла.
"Популярно говорив" мій роботодавець, інспектор з художнього виховання, кремезний чолов'яга, рудий до неможливості, з рудим волоссям у ніздрях. У нього справ було вище голови, на столі сотні папірців і різні діркопробивачі. Розмовляючи зі мною, він ритмічно постукував олівцем.
— Ну як? Все зрозуміло?
Я вагалася. Пропозиція злякала мене, сколихнула всю безодню моєї невпевненості в собі. Нічого я не знаю, не вмію. Все ж це була робота, а працювати було необхідно, щоб жити. А жити треба було обов'язково, невідомо для чого, але треба! Ніколи ще я не була така жадібна на життя. Мене радував, мене пристрасно цікавив світ з усіма своїми подробицями: ліловим асфальтом вулиць, швидкими димами в небі, зеленою минулорічною травою, яка лізла з-під брудного снігу грубим символом безсмертя... А живі істоти: коти, голуби, діти зі своєю зайнятістю і таємницею! Не слід це розуміти так, ніби я забула своє горе. Ні, горе було в мені, горе було святе, але життя приваблювало мене без міри...
Олівець стукнув досить рішуче.
— Чекаю відповіді. Влаштовує це вас, товаришко Флерова?
Стук означав: не затримуй. Навіть він, цей рудий, був мені цікавий.
— Влаштовує, але... боюсь, не справлюся.
— Дурниці! "Чижик-пижик, де ти був?"—проспівав він фальцетом.— Ну як? Зіграєте "Чижика?"
Я поглянула на руки, поворушила пальцями. Пальці рухалися.
— Мабуть, зіграю.
— Тоді все. Даємо направлення в Будинок дитини. А ви не тушуйтесь. Веселіше, веселіше, ма-машо!
Здається, вперше в житті мене назвали мамашею, а було мені тоді неповних сорок років. Потім називали по-всякому — і мамашею, і бабкою, і бабусею. Навіть бабою-ягою. Ходила я з палич-кою-ключкою, спина зігнута, хлопчаки бігали за мною і кричали:
— Баба-яга, кістяна нога! До всього звикаєш.
2
Будинок дитини, куди мене направили, містився в окраїнному провулку, одному з тих, де Москва перестає бути Москвою, де проступає з її обрисів глибока, глуха провінція. Там стоять, розвісивши віти, старі дуплисті дерева, під ними туляться перекошені плямисті будиночки, сіро-лілові, як усяка обвітрена, обмита дощами деревина. На вікнах будиночків даниною часу де-не-де збереглися хрестовидні паперові наклейки — наївний засіб, за допомогою якого ніби зберігається скло під час нальотів,— ними так захоплювалися на початку війни. Тепер же був початок весни — слабкий, сонячний початок; пахло землею, мокрими гілками, майбутнім. Я йшла провулком, спираючись на свою ключку, і мене радувало, як гнучко і вільно йшла від колонки жінка з відрами, як плавно погойдуєтьс§ на її плечі коромисло, гублячи світлі вагомі краплини. На деревах суцільним кагалом гаркаво горлали якісь птахи, мабуть, граки. Бідна весняна чарівність будиночків, паперових хрестів, грачиних гнізд зворушувала надією, обіцянкою жити. Радіорупор на розі передавав щось бадьоре про становище на фронтах; під ним стояв, задерши голову, старий в обтріпаних валянках, і його борода просвічувалася сонцем.
Будинок дитини, в кінці провулка, за високим парканом, також увесь насторожився в чеканні життя. В саду між підталих, почорнілих, ніздрюватих снігів парами ходили по доріжках під наглядом виховательки дуже маленькі, дуже тихі діти. Вони були однаково скромно і бідно вдягнені в казенні ватнички. Будинок був кам'яний, двоповерховий, у кільці терас, суцільно затканих плющем, голим, засохлим за зиму, але жадібно прагнучим до життя. Коли я підходила до будинку, мене вразив тихий хор маленьких плачучих голосів, що линув із одного крила крізь розчинені кватирки. Жінка в білому халаті з відерцем у руці вийшла з будинку. Я запитала:
— Що це? — маючи на увазі тихий хор.
— Грудні плачуть,— відповіла вона.— Але це так говориться,— грудні, а де їхні груди? Матерів немає — хто загинув, хто кинув. Наші всі на штучному годуванні, на сумішах ростуть. Рахіт замучив, але нічого, боремося. А вам що треба, мамашо?
У неї було ніжне, повне, жовтооке обличчя, злегка відтінене пушком біля випуклих губ.
— Мені завідуючу,— сказала я,— мене, знаєте, направили сюди на роботу.
Жінка засміялася і махнула відерцем, вказуючи, куди мені йти. Це могло означати: теж працівничків посилають... "Ні, не візьмуть,— подумала я,— кому я Тут потрібна зі своїм "Чижиком"?
У сінях стояли маленькою батареєю пляшечки із сіруватим молоком, акуратно заткнуті ватними тампонами. Двері до кабінету завідуючої були відчинені. Я зайшла. Завідуюча, дуже немолода, зі зморшками турботи на жовтому обличчі, рахувала на рахівниці. Я поклала їй на стіл своє направлення.
— Зараз,— сказала вона, продовжуючи рахувати.— Не десять рук. Бухгалтер хвора. А я здорова?
Мені було важко стояти, я сіла. Клац-клац — говорила рахівниця. У вікно світило сонце. Тонка розрізна тінь від плюща обережно рухалася по столі, по жовтих руках завідуючої. Хору грудних звідси майже не чути, він звучав ледь-ледь, слабкою музикою скарги, нотою смутку. "Ні, не візьмуть,— знову подумала я,— надто хороше тут".
Завідуюча кінчила рахувати, відсунула рахівницю і взяла моє направлення.
— Арифметику знаєте?
— Погано,— відповіла я, спішно пригадуючи таблицю множення.
— Так, як і я. Двічі по два ще знаю, а чогось вищого — ні. Мені грамотні співробітники ой як потрібні. Робочі руки потрібні. А кого присилають? Тільки й того, що не в домовині.
Я піднялася, збираючись піти. Торбинка, сумочка...
— Чекай, не метушись! — гримнула вона.— Я не зо зла, це у мене плач душі. Потрібно ж мені поділитися! Не ділишся, не ділишся — і луснеш.
Я мовчала.
— Мене теж треба зрозуміти. Няньок нема.
Нюрка на завод розмріялась, не сидиться їй, штопор в сідниці. Слюсарів нема, відра всі продірявились. Молока не допросишся, підсовують суфле. А від суфле який ріст? Я їм кажу: "Діти, кажу, рости їм треба". А вони: "У всіх труднощі". Подавились би вони своїми труднощами, тьху! Все сама, скрізь сама, помічників нема. Збожеволію, прямо в психічку, під душ Шарко.
Я мовчала.