Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет, чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався кволим, ледь чутним голосом:
– Дуг?
Я рвучко відступив.
– Дуг? – аж задихнувся він. – Це ти?
Такого я не чекав. Люди ж не пам'ятають! Нездатні пам'ятати! Через стільки років? Чого б то йому пригадувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, називати ім'я?..
І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мого від'їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так занепало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, незамінним [585] попихачем, якого можна кривдити, штурхати, лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість років тому я просто взяв та й покинув його, усе його життя дало тріщину.
Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене мишеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє: "Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого удару. Ти зник!"
– Дуг? – знову спитав він, бо я стояв і мовчав, безпорадно опустивши руки. – Це ти?
Ось задля цієї миті я й приїхав.
Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випередив мене й дістався сюди раніше – і час, і вік, і менші, ще страшніші смерті...
Бабах!
Шість пострілів у серце.
Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким звуком обличчя Рафа Андерхілла старішало на десять років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було вже сто десять.
– Бабах... – шепотів я. – Бабах... Бабах... Бабах... Бабах... Бабах...
І тіло його щоразу здригалось.
– Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.
Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на вулицю, коли він гукнув:
– Дуг, це ти?
Не озиваючись у відповідь я простував геть.
– Скажи мені! – гукав він кволим голосом.— Дуг! Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..
Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюрчання цвіркнув темряву яру, перейшов місток і став підніматися сходами на той бік.
– Хто це? – востаннє долинуло до мене його жалісне волання.
І тільки відійшовши ще далі, я озирнувся.
В усіх вікнах Рафового будинку світилося. Мабуть, після того, як я його залишив, він обійшов усі кімнати й скрізь повмикав світло.
По той бік яру я зупинився на лужку перед будинком, де колись народився. [586]
А тоді підняв з землі кілька дрібних камінців і зробив те, чого ніхто ніколи не робив, жодного разу за все моє життя.
Я кинув ті камінці у вікно, за яким щоранку лежав, коли мені було дванадцять років. І гукнув себе самого на ім'я. Гукнув із щирої дружби, запрошуючи зійти вниз, щоб погуляти в довгому літі, яке давно вже кануло в небуття.
Я постояв там рівно стільки часу, скільки було потрібно тому другому, юному мені, щоб спуститися вниз і пристати до мене.
А потім ми мерщій, випереджаючи світанок, виоігли з Грінтауна й помчали назад, хвалити бога, назад у Тепер і Сьогодні, щоб прожити там решту своїх днів.
Переклад Володимира Митрофанова
Джерело: Р.Бредбері. Марсіанські хроніки. К.: Дніпро, 1988. 592 с. – С.: 536-587.