Дякую долі, що моїм дітям це не загрожує: така птаха нічого не має, крім свого "цвірінь-цвірінь", і їй доводиться взимку помирати з голоду!
— Звичайно, тільки так і може сказати розумний чоловік, — мовила миша. — Що мають птахи зі своїм "цвірінь", коли надійде зима? Тому вони й помирають від холоду та голоду, проте й у цьому знаходять щось величне.
Дюймовочка не сказала нічого, але коли кріт і миша повернулися спиною до пташки, вона схилилася над ластівкою, одгорнула пір'ячко на її голівці і поцілувала пташку в її заплющені очі.
"Може, це та сама, що так чудово співала мені влітку, — подумала вона. — Скільки радості ти дала мені, мила, гарна пташко!"
Потім кріт знову загріб дірку, в яку проникало денне світло, і відвів своїх дам додому. Вночі Дюймовочка зовсім не могла заснути. Вона встала зі свого ліжка і сплела із сухої травички велику гарну ковдру, пішла і закутала нею мертву пташку. З боків, під крильця, вона підмостила м'яку вату, яку знайшла в комірці у миші, щоб пташці було хоч трошки тепліше лежати в холодній землі.
— Прощавай, гарна маленька пташко! — мовила Дюймовочка. — Прощавай, і спасибі тобі за твої чудові пісні влітку, коли всі дерева були зеленими і сонце так ласкаво нам світило!
Вона поклала свою голівку на груди пташині і раптом злякалася: всередині наче щось стукотіло. То було серце ластівки. Вона не вмерла, вона тільки задубіла від холоду, а тепер відігрілась і знову ожила.
Восени всі ластівки відлітають у вирій, а коли якась запізниться, вона замерзає і падає, мертва, на землю. Холодний сніг укриває її.
Дюймовочка тремтіла зі страху, вона так злякалась. Адже пташка була велика, дуже велика, порівнюючи з нею, такою крихітною. Але дівчинка набралася сміливості, міцніше закутала ластівку, принесла листочок м'яти, яким сама вкривалась, і вкрила ним голівку пташки.
Наступної ночі Дюймовочка знову тихенько прокралася до неї. Тепер бідолашна ластівка зовсім ожила, але була така слабка, що могла тільки ледь-ледь розплющити очі. Вона поглянула на Дюймовочку, яка стояла зі шматочком гнилючка в руці замість ліхтарика.
— Дякую тобі, маленька чарівна дитинко! — сказала їй хвора ластівка. — Я так добре зігрілась! Я скоро зовсім зміцнію і зможу полетіти до теплого сонечка!
— О! — заперечила Дюймовочка. — Надворі так холодно, мороз, іде сніг. Лишайся у своєму теплому ліжку, а я доглядатиму тебе!
І вона принесла ластівці води в чашечці квітки. Ластівка напилась і розповіла їй, як поранила собі крило об кущ тернини і тому не змогла летіти так швидко, як інші ластівки, що попрямували далеко, дуже далеко, в теплі краї. Потім вона вже не могла далі летіти, впала на землю, а більше вже нічого не пам'ятала і зовсім не знала, як потрапила сюди.
Упродовж усієї зими пташка лишалася під землею і Дюймовочка піклувалася про неї. Дівчинка дуже її полюбила. Ані кріт, ані польова миша про це нічого не знали. Їм не хотілося бачити бідолашну ластівку, і вони ходили повз неї.
Як тільки настала весна і сонце зігріло землю, ластівка сказала Дюймовочці:
— Прощавай.
Дюймовочка відкрила дірку в стелі, — там, де зробив її кріт. Сонечко ласкаво заглянуло до них, і ластівка спитала, чи не хоче дівчинка сісти їй на спину і летіти з нею в зелені ліси. Але Дюймовочка знала, що стара польова миша буде дуже сумувати, коли вона її покине.
— Ні, я не можу, — сказала Дюймовочка.
— Прощавай, прощавай, добра чудова дівчинко! — мовила ластівка і полетіла на волю, до сонечка.
Дюймовочка поглянула їй услід, і сльози навернулися їй на очі, — вона дуже полюбила бідну ластівку.
— Цвірінь! Цвірінь! — прощебетала ластівка і полетіла до зеленого лісу.
Дюймовочці було дуже сумно, її ніколи не випускали погуляти на сонечку. На полі, навколо хатки миші, посіяли хліб, і він виріс такий високий, що здавався густим лісом бідній маленькій дівчинці.
— Влітку ти повинна пошити придане! — мовила польова миша Дюймовочці, бо їхній сусід, нудний кріт в оксамитовій шубці, посватав її. — Тобі треба мати і шерстяні сукні, і полотняну білизну. Треба, щоб було що одягти і на чому лягти.
Довелося Дюймовочці прясти, а миша найняла чотирьох павуків, і вони ткали день і ніч.
Щовечора з візитом приходив кріт і все говорив про те, що скоро кінець літу, що сонце не так уже пече, і це гаразд — і без того земля стала твердою, мов каменюка. А коли мине літо, вони справлять з Дюймовочкою весілля.
Та Дюймовочку це аж ніяк не тішило, бо не любила вона нудного крота. Щоранку, коли сходило сонце, і щовечора, коли воно заходило, вона прокрадалася до дверей мишачої хатки, що вели на волю. Вітерець розсував колоски, і вона могла бачити блакитне небо. Вона думала тоді, як ясно, як добре на привіллі, і всім серцем хотіла побачити милу ластівку; але та ні разу не прилітала, певно, мешкала ген далеко, в зелених лісах.
Коли знову надійшла осінь, все придане Дюймовочки було готове.
— За чотири тижні буде твоє весілля! — повідомила їй польова миша. Та Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче йти заміж за нудного крота.
— Дурниці! — сказала польова миша. — Не пручайся, не то я вкушу тебе своїм білим зубом! У тебе буде прекрасний чоловік. Навіть у самої королеви нема такої чорної оксамитової шуби! Усі комори та льохи у нього повнісінькі добра. Ти повинна дякувати долі за такого чоловіка!
І от настав день весілля. Кріт прийшов за Дюймовочкою, щоб відвести глибоко під землю, куди ніколи не потрапляло світло ясного сонця, бо кріт не любив його.
Бідна дитина була така засмучена! Їй треба було назавжди сказати "прощавай!" сонечку, на яке вона у польової миші могла милуватися хоча б із дверей.
— Прощавай, ясне сонечко! — мовила вона і простягла руки вгору, трошки відійшовши від мишачої хатки. Хліб уже зібрали, і лише суха стерня знову стирчала навколо. — Прощавайте! Прощавайте! — казала дівчинка і обняла ніжними рученятами маленьку червону квітку, яка випадково збереглася. — Вітай від мене милу ластівку, якщо побачиш її.
— Цвірінь! Цвірінь! — раптом пролунало над її головою. Вона глянула вгору. Це пролітала ластівка. Ластівка так зраділа, побачивши дівчинку! А Дюймовочка розповіла їй, як не хоче вона виходити за бридкого крота і жити під землею, куди ніколи-ніколи не потрапляє сонячне проміння.
Вона не могла стриматися і гірко заплакала.
— Настає холодна зима, — мовила ластівка. — Я відлітаю далеко-далеко, у вирій. Хочеш летіти зі мною? Сідай на мою спину! Прив'яжи себе міцніше поясом, і ми полетимо від гидкого крота і його темного підземелля, полетимо над горами і теплими країнами, де сонце ще прекрасніше, де завжди літо і весь рік цвітуть квіти. Летімо зі мною, дорога, мила Дюймовочко! Ти врятувала мені життя, коли я зовсім замерзала в темній холодній землі.
— Так! Я полечу з тобою! — мовила Дюймовочка, сіла пташці на спину, вперлася ніжками в її розкинуті крила і прив'язала себе поясом до найбільшого пера. Ластівка знялася високо в небо і полетіла над лісами, над морем, над високими горами, де завжди лежить сніг.
Дюймовочці стало холодно. Вона зарилася в тепле ластівчине пір'я, вистромивши звідти лише голівку, щоб милуватися всіма тими місцями, над якими вони пролітали.
Та ось і теплі краї. Сонце сяяло там яскравіше, ніж у нас, небо було вдвічі вище, і вздовж огорож та рівчаків ріс чудовий зелений і синій виноград. У лісах достигали помаранчі та лимони, там пахло миртом і м'ятою, а стежками бігали за барвистими великими метеликами такі гарні дітки! Але ластівка летіла далі. Внизу простиралися дедалі кращі краєвиди. Під розкішними зеленими деревами, на березі блакитного моря, виблискував білим мармуром старовинний замок. Виноградні лози обвивали його високі колони, а вгорі під покрівлею ліпилося багато ластів'ячих гнізд. В одному з них жила ластівка, яка принесла Дюймовочку.
— Оце мій дім! — мовила ластівка. — А ти вибери собі внизу найкращу квітку. Я віднесу тебе туди, і ти оселишся в ній. І все буде так, як ти бажаєш.
— Як гарно! — скрикнула Дюймовочка і заплескала в долоньки.
На землі лежала велика мармурова колона, вона впала і розбилася на три скалки. Між її уламками виросли прекрасні великі білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою і посадила її на одну з широких пелюсток. Але що за диво! Посередині квітки сидів крихітний чоловічок, такий на зріст, як Дюймовочка, і зовсім прозорий, — здавалося, він був кришталевий. На голові у нього була красива золота корона, а за плечима сяяли блискучі крила. Це був ельф. У кожній квітці жив такий юнак або дівчина, але цей був королем над усіма ельфами.
— Ой, який гарний! — прошепотіла Дюймовочка ластівці. А король ельфів дуже злякався ластівки, адже порівняно з ним вона була велетнем-птахом, а він був такий маленький і ніжний, та коли глянув на Дюймовочку, то був просто захоплений — такої чудової дівчинки йому ще не доводилося бачити. Тому він зняв із себе корону і надягнув її на Дюймовочку. Потім ельф спитав, як її звуть і чи не хоче вона вийти за нього заміж і бути королевою ельфів!
Так, це був справжній жених, не те що син жаби або кріт в оксамитовій шубі! Тому Дюймовочка дала свою згоду чудовому ельфу. З кожної квітки вилітали юнак або дівчина, такі гарні, що Дюймовочка не могла намилуватися ними. Кожен приніс Дюймовочці подарунок, але найдужче їй сподобалися гарні прозорі крила великої бабки. Їх прикріпили Дюймовочці на спину, і вона могла літати з квітки на квітку. Ото була радість! А ластівка сиділа високо у своєму гнізді і співала гарних пісень. Але в неї на серці було трошки сумно, бо вона дуже любила Дюймовочку і хотіла б ніколи не розлучатися з нею.
— Тебе не будуть більше звати Дюймовочкою, — сказав дівчинці її наречений. — Це негарне ім'я, а ти така красуня. Тебе будуть звати Майя!
— Прощавай! Прощавай! — мовила ластівка і полетіла з теплих країв назад у далеку Данію. Там у неї було гніздечко під вікном того чоловіка, який умів розповідати різні казки. Вона проспівала йому своє "цвірінь! цвірінь!", а від нього ми й узнали всю цю історію.