До мене прийшов директор зоопарку. Він пив земний лимонад і довго розповідав мені про труднощі роботи, про хвороби хижих квітів і приплід триголових змій. Я неуважно слухав його і думав, що такана доведеться віддати в зоопарк. Тимчасово.
Я послав ще дві "блискавки" на Землю. З представництва зателефонували, що пасажирський лайнер "Оріон" змінив курс для того, щоб забрати нас. Лайнер буде в столиці мінімум за два тижні. Треба дочекатися.
Прийшов лист від дочки старости. Він був написаний грамотієм у Дарку, на базарі. Дочка старости писала, що батько разділив сотню поміж мисливцями, які спіймали такана, а дев'ятсот поклав у банк в Дарку. Старий знав ціну грошам. Кожному мисливцеві припало по двадцятці. Вони програли їх на базарі. Ще дочка старости писала, що мисливці бачили сліди дорослих таканів, але вони відлетіли.
Я відповів дочці старости, що такан почувається добре, а коли прийде корабель із Землі, то йому буде краще. Я просив її не турбуватися, тому що я завжди думаю про такана.
Ми перевели такана в зоопарк. Він зовсім ослаб і насилу доплівся до зеленого гаю посеред загороди, де жили волохаті птахи. Птахам спека байдужа, вони живуть у гарячих вулканічних болотах. Біля входу в зоопарк директор повісив оголошення, де мовилося, що єдиний спійманий живцем такан перед відправкою на Землю доступний для огляду.
У загороді росли дерева і було болітце з підігрівом води. У болітці вовтузилися в намулі волохаті птахи, і іноді з води вистрибувала трирука риба. Птахи билися і верещали.
Відвідувачі приходили в парк сім'ями, залишали хробаків біля воріт. Вони приносили з собою килимки і каструлі. Відвідувачі роздивлялися золотисту пляму в тіні дерев, але більше цікавилися волохатими птахами, тому що на Землі і на Зії зовсім різні казки. І в їх казках головними героями були вогняні змії і волохаті птахи.
Директор зоопарку був задоволений. Йому б хотілося, щоб такан залишився в зоопарку назавжди. Він був патріотом зоопарку і непоганим зоологом.
Поснідавши на траві, відвідувачі йшли до співаючих змій, метушливих і немузикальних. Змії наслідували людей, і відвідувачі намагалися вгадати, на що це схоже. І сміялися. Іноді хлопчаки кидали в такана камінцями, щоб він підвівся і підійшов до загородки. Вони дражнили його довгоногом. Такан не вставав. Коли я приходив до нього, він зітхав і намагався підвести крила, майже невидимі в тіні. Тоді біля загородки збиралося дуже багато народу, оскільки я був куди більшою дивовижею, аніж такан. Хлопчакам здавалося, що я теж екзотична тварина, тому що у мене лише дві руки і два ока, але камінцями в мене вони не кидали.
Телефон у моєму номері задзвонив о третій ночі. Директор зоопарку, плутаючись від хвилювання, сказав, що такану геть погано. Я крикнув у трубку, що зараз буду. Я увімкнув настільну лампу і ніяк не міг поцілити в рукави сорочки.
Такану стало зле ще увечері, до закриття зоопарку, але директор не подзвонив мені, сподіваючись вилікувати його самотужки. Він не хотів, щоб я подумав, що зоопарк винен у хворобі звіра.
Я довго біг нічними вулицями, спотикаючись об тріщини в бруківці, ковзаючи в калюжах, полохаючи ящірок і сліпунів. Біля воріт мене зустрів служитель, середнє око його було заплющене — служителеві хотілося спати. Я не зрозумів, що він говорить, і побіг угору, повз клітки з хробаками і загороди, де, розбуджені моїми кроками, вовтузилися чорні тіні.
Такан лежав у кабінеті директора. Директор, в білому халаті, сидів край столу, заставленого пляшками, ампулами, коробочками. Директор був збентежений, але мені ніколи було його втішати.
Очі такана були затягнуті білими плівками, немов у птаха. Він рідко, зі схлипом дихав, і часом по його шкурі пробігав трем. Тоді він дрібно стукав по підлозі білими копитцями.
Я подумав, що перед смертю такан бачить сизі гори, але я не встигну відвезти його назад.
Шерсть у мене під долонею була такою ж м'якою і теплою, як завжди, але я знав, що вона застине до світанку. Я не міг пристрелити його, тому що він був моїм другом.
Раптом такан, ніби захотівши попрощатися зі мною, розплющив очі. Але він дивився повз мене, на двері. Там стояла дочка старости.
— Я приїхала, — сказала вона. — Я зрозуміла з листа, що такану погано. Я привезла гірську траву. Коли довгоноги хворіють, вони їдять цю траву.
Дівчина зняла з плеча мішок, від якого по кімнаті поширився тонкий аромат гірських лугів і вітру.
Такан сказав їй щось, і дівчина дістала з мішка оберемок сизих, мов гори, квітів...
Дочка старости прийшла провести нас на космодром. За ті два дні, що ми просиділи з нею біля хворого такана, ми подружилися, і вона повірила мені, що такану варто поїхати на Землю.
Такан був ще слабкий, але коли стюардеса "Оріона" побачила, як ми утрьох виходимо на поле, вона вискнула від захоплення, а я сказав такану:
— Ось бачиш, я ж тобі казав.
— Я розбуджу пасажирів, — сказала стюардеса. — Вони обов'язково повинні здивуватися. А він уміє літати?
— Літатиме, — сказав я. — Не треба будити пасажирів. Вони ще встигнуть на нього надивитися.
Ми з таканом прослідкували, як іде вантаження нашого звіринця, а потім пройшли до каюти, де на нас чекав капітан, який сказав, що це порушення правил, але він не має нічогісінько проти.
Ми прилетіли на Землю через три тижні. За цей час такан встиг познайомитися з пасажирами, він пишався тим, що опинився в центрі уваги. Крила у нього настільки відростили, що він міг літати по довгому коридору корабля і навіть возив на спині одну десятирічну дівчинку.
У цієї дівчинки виявилася потрібна нам книга, і я прочитав її таканові. Такан повторював за мною деякі вірші і розглядав малюнки, дивуючись, як схожий він на книжкового героя.
Ми домовилися, що поява такана на Землі буде обставлена драматично. Дівчинці ми зшили червоні чобітки і червону сорочку з поясочком. І смугасті штани. Це виявилося нелегкою справою. Три дні пішло на пошуки матеріалів, і якщо штани і сорочку зшили потім стюардеса з матір'ю дівчинки, то чоботи довелося тачати мені самому. Я поколов до нігтів пальці і змарнував декілька метрів червоного пластику.
Такан попросив, щоб дівчинку одягнули, і залишився задоволений результатом.
Останню ніч перед приземленням він не спав і нервово постукував копитом об перегородку.
— Не турбуйся, — казав я йому. — Спи. Завтра важкий день.
Коли "Оріон" приземлився і телевізійні камери під'їхали ближче, такан підійшов до люка і сказав дівчинці:
— Тримайся міцніше.
— Я знаю, — сказала дівчинка.
Капітан наказав відчинити люк. Задзижчали камери, і всі, хто зібрався на величезному полі, дивилися на чорний отвір люка.
Я ніяк не міг подумати, що звістка про наш приліт викличе таке хвилювання на Землі. Десятки тисяч людей з'їхалися до космодрому, і телесупутники, що зустріли нас на зовнішній орбіті і провели почесним ескортом до поля, кружляли поряд, немов товсті жуки.
Такан легко стрибнув вперед, злетів над полем і поволі поплив до широко розплющених очей телевізійних камер. Крил його, тонких і прозорих, не було видно. Здавалося, що вершника прикриває легке марево. Дівчинка підняла вітально руку, і мільйони дітей закричали:
— Лети до нас, конику-горбоконику!
Коник-горбоконик позував перед камерами. Він мчав до них, гальмував неподалік, поводив довгими вухами і знову злітав до хмар. Дівчинка міцно трималася за гриву і острожила коника-горбоконика червоними пластиковими чобітками.
— Він не втомиться? — запитала стюардеса.
— Ні, — відповів я. — Виявляється, він не позбавлений марнославства.
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.