Удень, та ще в таку погоду, він просто не потрібен, — відповів П'юзі.
— До того ж ми одержали повідомлення, що монтаж радіостанції ще повністю не закінчено і тому в її роботі можливі перерви, — додав бортмеханік.
Настала гнітюча тиша. Рокіт моторів здавався зловісним. Амфібія кружляла, мов лелека, що прилетів у старе гніздо і замість знайомої домівки знайшов голе місце.
Денхем хруснув пальцями і хриплим, чужим голосом спитав:
— Що ж нам робити?
— Подумати про себе. У баках лишилося зовсім мало бензину, — злісно відповів бортмеханік, і в цьому тоні механіка Денхем відчув докір собі, більш ніж докір, — обвинувачення.
Бейлдон глянув у вікно. На водній гладіні, наче навмисно, не видно було жодного пароплава, жодного димку.
"Яке щастя, що ми летимо на літаку-амфібії, — подумав журналіст. — Коли скінчиться бензин, ми зможемо спуститися на воду. Розішлемо сигнали біди, і нас підберуть. Ми перебуваємо на пожвавленому морському шляху. Наше становище не таке вже й погане. А от бідолашний Денхем — пропаща людина... Йому не піднятись... Але яка сенсація..."
— Містер Денхем, дозвольте послати радіотелеграму про те, що острів зник?
Денхем глянув тьмяними очима на Бейлдона, помовчав, ніби не розуміючи запитання, потім гостро відповів:
— Ні! — і непевною ходою подибав у кают-компанію. "Оце впертий! Невже він сподівається, що його острів вирине з морського дна?"
— Чому ж "ні"? — не вгамовувався Бейлдон, ідучи за Денхемом.
Денхем не відповідав. Він важко сів за великий обідній стіл і обхопив голову руками. Обличчя його вмить постаріло.
Амфібія все кружляла. Мотори почали захлинатися.
Раптом Денхем стукнув по столу кулаком, підвівся, нервово заходив по каюті і заговорив наче божевільний:
— Так, так, так. Це витівки Вейса. Проклятого Вейса. Це злочин. Острів загинув, лишається рятувати честь. Ні, острів не загинув. Він не може так швидко потонути. Острів зірвався з якоря. Його треба розшукати. Далеко він не міг запливти... Летіти па розшуки.
— Куди? Та в нас і бензину нема.
— Куди? Та в нас і бензину нема, — луною обізвався Денхем. — В такому разі негайно розіслати сигнали біди. Радирувати всім. Повідомити в Америку, в Штати. Спішно організувати розшуки... Покликати на допомогу близькі пароплави...
— Давно б так! — радісно вигукнув Бейлдон і побіг в радіорубку.
Його газета раніше за всіх матиме сенсаційне повідомлення.
3. СОНЯЧНИЙ ГОДИННИК ЗІПСУВАВСЯ
Ранок видався чудовий. Права рука Денхема, виконавець робіт по будівництву острова інженер Брайнт, прокинувся від дзвону будильника, як завжди, о шостій, схопився з ліжка і пішов у ванну. Цієї пори сонячний промінь, який падав з вікна, завжди освітлював мідну колонку. Брайнт увійшов у ванну і зупинився, здивований: сонце освітлювало половину мармурової ванни. "Мій будильник зіпсувався", — подумав Брайнт і плюхнувся у воду, як морж. Повернувшись у свою кімнату, він подивився на кишеньковий годинник. Шість годин п'ятнадцять хвилин ранку. Якесь незрозуміле явище. Брайнт заглянув у вікно. Сонце світило ще досить низько над обрієм, як йому й належало в цю пору, проте стояло не за радіощоглою, а десь ліворуч, серед стовбурів пальмового гаю. Сюди воно підбивалось не раніше десятої ранку, але тоді воно сяяло значно вище, на висоті пальмових крон. Брайнта охопила невиразна тривога.
Він швидко одягся, нашвидкуруч поснідав і вийшов з дому, міркуючи над дивним явищем. Біля самих дверей Брайнт зустрів інженера Кіна, невисокого моторного юнака в білому костюмі і пробковому шоломі. Обличчя його було стурбоване.
— А я до вас! — вигукнув Кін. — Ви помітили, містер Брайнт, що тіні на острові пересунулися, наче сонце зробило несподіваний стрибок? Ми на плавучому острові, який тільки ланцюгом і якорем був прикріплений до дна.
Почувши слово "був", Брайнт зблід і зупинився вражений і водночас зніяковілий. Як йому першому не спало це на думку? От що значить бути занадто впевненим у "непорушності" штучного острова! Брайнт оволодів собою і сказав напрочуд спокійно:
— Так, хто б міг подумати! Якір вагою у багато тисяч тонн. Ланцюг, крізь кожне кільце якого може пройти трамвайний вагон. І всі ці дні — повний штиль в океані. Погодьтесь, що розрив такого ланцюга, багато разів випробуваного, при даних умовах погоди — явище майже таке ж загадкове, як і чудо біблейського Ісуса Навіна.
Кін знизав плечима:
— Все здається загадковим, поки ми не дізнаємося про причину. Одне кільце ланцюга могло бути погано зварено... Сильні підводні течії, може, айсберг...
— Ми відчули б поштовх... Треба негайно спустиш водолаза оглянути ланцюг.
Вони йшли серед пальмового гаю. Легенький вранішній бриз погойдував широке, жорстке листя, і воно шелестіло, як сухе. Під ногами тріщав золотавий пісок, змішаний з дрібними черепашками. Зеленіли газони, линули пахощі квітів, дзюрчали фонтани. Ще рожевуваті сонячні промені плямами вкривали зелений килим.
Брайнт зітхнув, зупинився і озирнувся навкруги, щоб окинути весь острів одним поглядом. У прямокутник, наче в раму, було вправлено дзеркальний еліпс аеродрому. По кутках розташувались обслуговуючі будівлі. В одному кутку — облицьований білим мармуром, наче зітканий з мережив, з балконами, нішами, балюстрадами, майданчиками — стояв готель для пасажирів. У цьому ж будинку містилися квартири для адміністрації, радіостанції. В другому кутку — холодильні установки і будинки для робітників та службовців. У протилежній стороні острова — ангари, майстерні, склади пального, запасних частин, готель для льотного складу. І в четвертому кутку — електростанція, опріснювальна установка і склади провіанту. А в пальмових гаях — тенісні майданчики, кіоски з морозивом, фруктовими водами, журналами, газетами, листівками, альтанки, бельведери, гроти...
Усе було готове приймати гостей розпещених, вимогливих, вередливих, але з товстими гаманцями.
Скільки на все це було покладено праці, винахідливості, зусиль і навіть людських жертв!
Острів споруджували на очах у Брайнта. Тут місяцями стояли великі океанські судна з понтонами, пересувними кранами, трубами... Працювала ціла армія водолазів...
Коли острів уже піднявся над водою, сюди почали привозити землю, дерева з корінням, будівельний матеріал для споруд... Нарешті, роботи закінчено. Минулої ночі відчалив останній пароплав. На острові лишились тільки робітники і служба експлуатації.
Так серед океану народилась ця технічна казка — новий острів, створений руками людини. Невже тепер усе це має загинути через якусь фатальну помилку?
Брайнт і Кін деякий час ішли мовчки. Брайнт здалеку бачив збуджені групи робітників. Так, цього ранку робота розладилась. Скрізь відбувалися летючі мітинги. Треба було своєчасно оволодіти громадським збудженням, заспокоїти гарячі голови. Робітники проходили мимо, запитливо заглядаючи в обличчя Брайнта і Кіна.
— А знаєте, містер Брайнт, мені здається, спускати водолаза вже нема рації, — сказав Кін.
— Чому?
— Тому що "сонячний годинник" зовсім зіпсувався. Подивіться на тіні. Так вони падають, коли сонце заходить. Значить, острів повернувся на дев'яносто градусів проти свого звичайного положення. Отже, немає ніякого сумніву, що якірний ланцюг...
— Ви, мабуть, праві, — відповів Брайнт.
Цей Кін міркує сьогодні краще, ніж він. Можливо, тому, що Кін не несе такої відповідальності.
— Треба негайно скликати мітинг. Найкраще на аеродромі. Розпорядіться, містер Кін.
За кілька хвилин над островом тривожно пролунав дзвін.
— Всі на аеродром! — горлав Кін.
— Всі на аеродром! — повторювали за ним стривожені люди.
Вони поспішали до сигнальної вежі, біля якої вже стояв Брайнт.
Перед тим як зійти на високу трибуну, Брайнт спитав Кіна:
— Чому ви не оповістили через гучномовець?
— Радіостанція не працює.
— Чому?
— Радист скаже вам потім. Не будемо гаяти часу, бо в цього натовпу може увірватися терпець, — мовив Кін.
Брайнту не сподобалося, що Кін починає брати ініціативу в свої руки, розпоряджатись подіями і навіть ним, Брайнтом.
Та сперечатись було ніколи. Натовп справді хвилювався, гомонів. Брайнт піднявся на вишку. Морське повітря війнуло йому в лице. Аеродром був такий великий, що все робітниче населення острова здавалося маленькою купкою, яка розташувалася, щоб краще бачити і чути промовця, трохи віддалік од вишки. Темні постаті людей відбивалися, мов у дзеркалі, на блискучій поверхні аеродрому.
З вишки було видно весь острів. І Брайнт окинув його таким поглядом, як дивляться на щойно померлу близьку людину: риси обличчя її ще не змінились, але життя вже відлетіло з тіла...
У своїй промові Брайнт закликав до спокою,
— З островом справді трапилася велика біда: ланцюг, поки що невідомо з якої причини, порвався, і острів став плавучим. Але особисто нам не загрожує ніяка небезпека. Потонути острів не може. Ми знаходимось у дуже жвавій ділянці океану. В нас є запаси продовольства і води. Радіостанція розішле сигнали біди, і через кілька годин нас підберуть. А може, і підбирати не треба буде. Я гадаю, що потужний океанський пароплав зможе взяти нас на буксир і доставити на місце. Розірваний ланцюг зваримо, і все буде гаразд.
Певно, промова справила хороше враження. Робітники розійшлися, розмовляючи жваво, але вже спокійно. Чути було навіть жарти й сміх.
Подія, що здавалася такою страшною спочатку, перетворювалась на кумедну пригоду, про яку потім колись можна буде весело розповісти своїм друзям за кухлем пива.
Брайнт зійшов униз. Його вже чекав заклопотаний радист.
— Що у вас трапилось? Чому не працює радіостанція? — накинувся на нього Брайнт.
— Генераторні лампи перегоріли, — відповів радист.
— Чому не замінили запасними?
— Вони виявились непридатними. Так, так, геть усі.
— Хто ж їх приймав? — допитувався Брайнт. — Хто перевіряв?
— Я. І тоді вони працювали. Лампи хтось зіпсував, очевидно, після того, як їх прийняли.
— Зловмисно?
— Напевно, — відповів радист. Брайнт полегшено зітхнув.
— Добре. Складіть акт і принесіть мені. Про те, що радіостанція не працює, нікому не кажіть. Чуєте? Найсуворіша таємниця. Можете йти. Стривайте. Оживити аварійний передавач ніяк не можна? Ну, гаразд, ідіть.
Так, Брайнт зітхнув полегшено. В нього буде документ, який підтвердить, що на острові діяла рука шкідника.