Проте саме це неосвітлене вікно привернуло увагу Йосифа. Його насторожений слух ловив якісь звуки, що йшли начебто з цього вікна. Чийсь приглушений голос. Неясний шум, потріскування, дзижчання... Зненацька у вікні з'явилася сліпучо яскрава вогненна куля завбільшки з велике яблуко. Неначе осяяні блискавкою, яскраво освітилися стовбури сосон. Куля вилетіла в отвір вікна і зупинилася в повітрі, ніби вагаючись, куди рухатись далі. Потім повільно рушила вперед від вежі по прямій, пролетіла кілька десятків метрів і почала повертати праворуч, дедалі прискорюючи рух, до одинокої старої сосни. Ось куля зовсім близько підлетіла до дерева, ковзнула по сучку, розщепивши його, і з оглушливим тріском ввійшла в стовбур. Сосна розкололася і в ту ж мить спалахнула, оповита димом і парою. З вікна вежі пролунав переможний крик. Потім з'явилася стареча голова з розкуйовдженим сивим волоссям, освітлена червоним полум'ям. Старий кілька секунд дивився на сосну, що палахкотіла, мов смолоскип, радісно всміхнувся, згодом підозріливо оглянув галявину, насупився і зник.
"Так ось які вони, ці мешканці замка! — подумав Ганка. — Небезпечні люди. Вони можуть убити людину, яка проходитиме мимо, спалити ліс. А Брок у своїй записці наказував Моріцу "не чинити ніяких перешкод". Дивний наказ, дивні люди, дивні справи їхні..."
Ганка розповів Моріцу все, що бачив. Старий лісник похитав головою і відповів:
— Діло хазяйське. Але нам з тобою краще триматися подалі від цього замка. В ньому, мабуть, справді оселилися злі духи... Ці люди, певно, роблять якісь досліди, що потребують цілковитої таємниці. Кращого місця, звичайно, не знайдеш. Моїй Берті не казав? І не кажи нічого. Не треба хвилювати стару.
3. ЗУСТРІЧ У ЛІСІ
Шуміли верхівки сосон. Але в лісі, як завжди, повітря, насичене запахом хвої, було непорушне. Ганка прямував до освітленої сонцем болотистої галявини. Йому почулися жіночі голоси. Це здивувало його: відьомський замок був поблизу, і сюди люди не ходили. Ганка наддав ходу, намагаючись, проте, ховатися за стовбурами.
Біля зламаної бурею сосни Ганка побачив двох жінок: стару в сірій сукні і молоду дівчину в чорному. Стара сиділа на землі й стогнала. Дівчина пробувала підвести її. Біля них лежав кошик.
По одягу Ганка зрозумів, що це не селянки. Але звідки тут могли взятися городянки? Розмірковувати було ніколи. Стара жінка потребувала допомоги, а молода видавалась такою тендітною. Ганка, не думаючи про себе, підбіг до жінок.
— Ви хворі? Вдарилися? Вам потрібна допомога? — звернувся він до старої по-чеськи.
Обидві жінки зачудовано глянули на нього. Ганна повторив своє запитання по-німецьки, в той же час уважно придивляючись до жінок. Сивоголова, стара, беззуба, з гачкуватим носом і випнутим уперед підборіддям, була страшна, неначе відьма. Зате молода дівчина видалася Ганці мало не казковою царівною, над якою тяжать злі чари. Чорна сукня підкреслювала блідість її юного зажуреного личка.
— Якщо людина звихнула ногу, то їй, звичайно, потрібна допомога, — невдоволено прошамкотіла стара.
— Я допоможу вам! — Йосиф легко підвів стару і, підтримуючи її під руку, запитав:— Куди вас відвести?
— Ой, — простогнала стара, важко спираючись на руку Ганки. — Куди? Додому, звичайно, в замок.
"А й справді, — подумав Ганка, — де ж і жити такій чаклунці, як не у Відьомському замку?"
Коли вони вийшли на галявину перед замком, у вікні вежі Ганка побачив голову старого, того самого, що виглядав з вікна, коли вогненна куля розчахнула сосну. Обличчя старого було заклопотане. Мабуть, його непокоїла довга відсутність жінок. Старий відійшов од вікна. Незабаром із замка вийшов інший старий у синьому фартусі. Він мовчки взяв скалічену жінку під руку, відсторонивши Ганку. Та кивнула Йосифові головою і щось пробурмотіла, мабуть, подякувала.
— Велике вам спасибі! — в свою чергу подякувала дівчина.
Ганка, провівши їх поглядом, пішов розшукувати Моріца, щоб розповісти йому про зустріч.
— Коли б це не накликало біди на твою голову, — сказав старий лісник, побоюючись за Ганку.
Від цього дня ліс і замок стали для Ганки ще цікавішими. Він ще уважніше почав стежити за вежею. Кілька разів, пізно ввечері і вночі, йому доводилося бачити вогненні кулі, що вилітали з вікна. Іноді вони розривалися в повітрі, іноді летіли кудись далеко за верхівки лісу, часом з гучним тріскотом вдарялись об землю і дуже рідко долітали до узлісся і розчахували дерева, немов блискавка. Очевидно, саме до цього й прагнув старий, що випускав кулясті блискавки, але вони були не дуже слухняні і тільки вряди-годи досягали мети. А втім, одного разу куляста блискавка влучила так точно, що мало не виникла лісова пожежа. Проте цей небезпечний фейєрверк раптово припинився.
Блукаючи лісом, Йосиф плекав надію ще раз зустрітися з дівчиною в чорній сукні, хоча сам собі й не признавався в цьому. Можливо, ця дівчина і справді, як у казці, перебуває під владою лихих сил і чекає на свого рятівника.
І сподівання Ганки справдилися: через кілька днів він зустрів у лісі дівчину й стару.
Дівчина ласкаво всміхнулася йому як давньому знайомому, і навіть на зморшкуватому обличчі бридкої жінки з'явилося щось схоже на усмішку. Вони розговорились.
Марта, так звали стару, почала розпитувати Йосифа, хто він, де живе. Обережний Ганка сказав, що він син місцевого лісного сторожа.
Стара примружилась. Видно, не дуже вірила тому, що сказав юнак.
— А що ж ти тут робиш? Блукаєш та слухаєш, як ліс шумить? Не дуже втомливо для такого бравого молодика, — промовила вона.
— Тепер у місті важко знайти роботу, — ухилився від прямої відповіді Йосиф.
— Робота знайдеться скрізь і завжди, якщо доля ласкава. А ти, бачу, в сорочці народився, — зауважила стара. — Та ось, до речі, нам у замку робітник потрібен. Такий, як ти, — молодий, кмітливий. Чому б тобі не найнятися до нас на роботу замість того, щоб тинятися по лісу без діла? Я все бачу. Не дивись, що стара. Очі в мене, як у рисі. — І вона хитро примружилась, ніби бачила Йосифа наскрізь.
Слова старої та її несподівана пропозиція збентежили Ганку. Він мовчки стояв, понуривши голову.
— Чого ж ти мовчиш? — не вгавала стара. Вона поклала свою суху руку з гачкуватими пальцями на плече Ганки і, зазираючи йому в очі, промовила приглушеним голосом, як говорять змовники: — Не бійся. Нічого не бійся. Ми люди не цікаві. Хто ти, звідки, можливо, замітаєш якісь сліди — нам байдуже. Добре працюватимеш, то й під захист тебе візьмемо, якщо виникне потреба. І платою будеш задоволений. Не личить такому здоровому все життя на чужій шиї сидіти!
Ганка навіть здригнувся. Ця стара Марта або дуже хитра й догадлива жінка, або якимось чином дізналася про нього. І в тому, і в іншому випадку йому не випадає відмовлятися — це тільки нашкодило б. До того ж його становище й справді гнітюче. Не можна ж весь час зловживати гостинністю Вельтманів!
І все-таки Ганка не міг наважитись. Він підвів голову й запитливо глянув на дівчину, шукаючи відповіді в її очах. Ці волошкові очі дивились на нього сумовито, зосереджено і нібито заклопотано.
"Вона не хоче брати на себе відповідальність, але, здається, їй не буде неприємно, якщо я дам згоду", — так витлумачив Йосиф німу відповідь дівчини.
А стара немов читала його думки. Хитнувши головою на дівчину, промовила:
— І Нора не так нудьгуватиме.
Ганка кинув погляд на дівчину, але вона опустила очі.
— Мені треба подумати, — нерішуче відповів Ганка.
— Авжеж, подумай, — сказала Марта, усміхаючись беззубим ротом. — Завтра опівдні ми чекатимемо тебе на цьому місці.
4. РІШУЧИЙ КРОК
— Відчувало моє серце, що ця зустріч у лісі не доведе до добра, — сказав Вельтман, похитуючи головою.
Собака весело біг додому, за ним прямували Вельтман та Ганка, що зустрілися в лісі.
— Ще нічого поганого не сталося, — зауважив Танка, хоча в самого було тривожно на душі. Юнак розумів, що це не звичайні господарі, які наймають служника для дому, що він може потрапити в тяжку залежність, рівноцінну ув'язненню. Ще невідомо, які небезпеки чекають на нього в старому замку. Тільки думка про Нору трохи заспокоювала його.
— А я думаю, — вів далі Вельтман, — що найкраще для тебе — втекти якнайдалі, поки павуки, що гніздяться в замку, не обснували тебе павутиною. Мені й моїй старенькій, звичайно, важко буде розлучатися з тобою. Ми звикли до тебе, Йосифе, полюбили... Та легше знести розлуку, аніж загибель.
Йосиф схопив на льоту суху гілку, що впала з дерева, змахнув нею, ніби відганяючи невидимого ворога, і завоїсто відповів:
— Так уже й загибель. Ти сьогодні каркаєш, мов старий ворон, мій добрий Моріце.
— Старий ворон каркає тому, що бачив на своєму віку значно більше, ніж жовтороті пуцьверінки, — повчально зауважив Моріц.
— Але ми, жовтороті, також бачили дещо таке, чого старим воронам і в сні не снилось, — гарячкував Ганка. — Ти кажеш — утікати. А куди тікати? Ти ось знаєш свою ділянку, а про інший світ тільки щось чував або читав у старих газетах. Я ж сам усе бачив, на собі випробував. Ти не уявляєш, у що перетворилася наша країна. Тікати! Куди? До дідька в лапи — в Німеччину? В Словаччину? Удав міцно затиснув нас з усіх боків. А де ще є лазівка, там посилили охорону. Тисячі двоногих псів полюють по всій країні за такою дичиною, як я. Не встигну я відійти і на двадцять кілометрів од домівки, як ці нишпорки натраплять на мій слід.
— Що ж ти вирішив?
— Я просто відмовлюся од їхньої пропозиції, та й годі.
— А якщо вони не відмовляться од тебе? Якщо ти їм потрібен? Зрозумій, Ганка, що ти вже на прикметі. Не маю сумніву, що ці добродії з замка користуються підтримкою нових господарів. Відмовишся — тобі загрожує арешт.
Ліс порідшав. На невеликій галявині показалась хатина лісника. З димаря вився димок. Дбайлива Берта готувала вечерю. Собака, потягши носом, побіг швидше. Ганка і Вельтман, навпаки, уповільнили ходу. Вони хотіли вирішити справу до зустрічі з Бертою.
— Ну, то як ти вирішив? — знову запитав Моріц.
— Я піду завтра в замок, дізнаюся, що це за люди, яка робота. Не посадять же вони мене одразу на ланцюг. Можна попрацювати кілька днів. Якщо не поладнаю з ними, втечу.
Вельтман мовчки кивнув головою на знак згоди.
— А тепер веселіше, хлопче.