Хто знає? Хто напевно може сказати, що знає? Ми не знаємо. Ми гадаємо. Але доки не дізнаємося напевно, чи наша вовтузня у Часі може спричинити в Історії гучний рев чи тихе шелестіння, доти ми поводимося з біса дуже обережно. Цю Машину, цю Стежку, ваш одяг і тіла було, як вам відомо, знезаражено перед початком подорожі. Ми одягли ці кисневі шоломи, щоб не напустити наших бактерій в невідому первісну атмосферу.
— А як ви знаєте в яку тварину стріляти?
— Ми позначаємо їх червоною фарбою, — відповів Тревіс. — Сьогодні, перед початком нашої подорожі, ми відрядили сюди Машиною Лесперанса. Він прибув до певної історичної доби і прослідкував за певними тваринами.
— Вивчаючи їх?
— Саме так, — відповів Лесперанс. — Я прослідкував все їхнє існування, записуючи, хто з них прожив найдовше, а хто не довго. Які з них часто парувалися, які не часто. Життя коротке. Коли я знаходжу тварину, убиту падінням дерева або засмоктану драговинням, я точно зазначаю час, хвилину й секунду. Потім стріляю кольоровим зарядом, який залишає слід на боці тварини. Не прогледимо. Після того я налаштовую час прибуття в Минуле таким чином, щоб ми зустрілися з Потворою не далі як за дві хвилини до її дійсної, у будь-якому разі, неминучої загибелі. Так ми полюємо на тварин без майбутнього, які вже ніколи не паруватимуться. Бачите які ми обережні?
— Але ж якщо ви вже відвідували цей ранок у Часі, — сказав Екельс, — ви мали б наткнутися на нас, на наше Сафарі! Як воно пройшло? Успішно? Чи всі з нас повернулися... живими?
Тревіс з Лесперансом перезирнулися.
— Це було б протиріччям, — відповів Лесперанс. — Час не допускає таких зворотів як зустріч із самим собою. Коли виникають такі загрози, Час відступає на крок. Ніби літак, що потрапляє до повітряної ями. Ви відчули як Машина стрибнула перед нашою зупинкою? Це було наше відбуття назад до Майбутнього. Ми нічого не бачили. Не існує способу сказати чи був наш вихід успішним, чи ми зустріли нашу Потвору, або чи всі ми — також і ви, пане Екельс — вибралися звідси живими.
Екельс блідо посміхнувся.
— Годі балачок, — скомандував Тревіс. — Всім встати!
Всі були готові вийти з Машини.
Джунглі вгору, джунглі вшир, джунглі — весь світ навіки і віки. Звуки схожі на музику, звуки, що нагадували літаючу ташу наповнювали небо. То ширяли птеродактилі з порожнистими сірими крильми; велетенські кажани з марення або нічної гарячки. Екельс, утримуючи рівновагу на Стежці, жартома націлював на них гвинтівку.
— Ану припиніть! Вигукнув Тревіс. — Трясця йому! Навіть заради розваги не націлюйте її! Якщо трапиться, що вона вистрілить...
Екельс почервонів. — Де наш Тиранозавр?
Лесперанс подивився на годинник. — Прямо попереду. Ми перетнемо його слід за шістдесят секунд. Шукайте червону пляму. Заради Бога, не стріляйте без команди. Залишайтеся на Стежці. Залишайтеся на Стежці!
Під вранішнім вітерцем вони рушили далі.
— Дивно, — промимрив Екельс. — Перед нами шістдесят мільйонів років, День Виборів закінчився. Кейт — Президент. Всі святкують. Ми тут — блукаємо посеред мільйонів років, а їх там навіть не існує. Все те, що нас непокоїло місяцями, все наше життя — ще навіть не народилося, навіть думати про те нікому.
— Всім зняти запобіжники! — наказав Тревіс. — Ви стріляєте першим, Екельсе. Другим — Біллінгз. Третім — Крамер.
— Я полював на тигра, вепра, зубра, слона, але ж, Господи, — отакої! — промовив Екельс. — Я тремчу як мала дитина.
— Ага, — видихнув Тревіс.
Всі зупинилися.
Тревіс підняв руку. — Перед нами, — прошепотів він. — В тумані. Ось він. Ось Його Королівська Величність.
Гущавина джунглів була сповнена щебетанням, шелестінням, мурмотінням та зітханнями.
Раптом все стихло ніби зачинилися двері.
Тиша.
І вдарив грім.
З туману, за сотню метрів від них, виступив Тиранозавр Рекс.
— Господи Ісусе, — прошепотів Екельс.
— Тсс!
Тиранозавр наближався, широко ступаючи величезними, пружними ногами. Він здіймався на десяток метрів над половиною дерев, величний лихий бог, перебираючи своїми тендітними, як руки годинникаря, лапками коло самої своєї сальної рептилієвої грудної клітини. Кожна нога — поршень: півтони білої кістки, густо переплетеної товстими мотузками м'язів, обтягнутих лискучою рінякуватою шкірою схожою на кольчугу страшного воїна. Кожна гомілка — тонна м'яса, кістки та сталевої сіті. З величезної грудної клітини, що рухалася від дихання, звисали тендітні ручки з пазурями, якими він міг би підхопити й обмацати людей як іграшки, його зміїна шия вигиналася. А сама голова, тонна вирізьбленого каменю, легко злітала вгору до самого неба. Він роззявив пащу, виставивши частокіл зубів, схожих на кинджали. Очі вертілися — струсеві яйця, — позбавлені будь-якого виразу окрім голоду. Паща стулилася в смертельному вишкірі. Він побіг. Його тазові кістки трощили обабіч дерева й кущі, пазурясті лапи виривали сиру землю, залишаючи сліди півметрової глибини там, де він ступав всією своєю вагою. Він біг ніби ковзав — легкими балетними рухами, навіть занадто врівноваженими та гармонійними для своїх десяти тонн. Він легко вибіг на освітлену сонцем місцину, красиві рептилієві руки перебирали пальцями повітря.
— Господи мій! — Губи Екельса затремтіли. — Та він міг би й до Місяця дістати!
— Тсс! — Сердито шарпнувся Тревіс. — Він нас іще не побачив.
— Та його неможливо вбити, — тихо промовив, наче виніс вирок Екельс. Ніби заперечень не могло й бути. Він розглянув свідчення, і тепер це було його добре виваженим судженням. Гвинтівка в його руках здалася йому пістолетиком для пістонів. — Ми були дурнями, що прилетіли сюди. Це неможливо.
— Замовкніть, — засичав Тревіс.
— Жахіття.
— Повертайте назад, — скомандував Тревіс. — Ідіть тихо до Машини. Ми повернемо вам половину вашої оплати.
— Я гадки не мав, що воно таке здорове, — відповів Екельс. — Я не розрахував, і все. А зараз я хочу геть звідси.
— Він нас бачить.
— У нього на грудині червона пляма!
Громоящір випростався. Його броньоване тіло вилискувало тисячею зелених бляшок. З бляшок, вкритих кіркою слизу, ішла пара. В слизові вошкалася дрібна комашня, від чого все його тіло ніби тремтіло та ходило хвилями, навіть коли Потвора не рухалася. Звір видихнув. Сморід сирої плоті полетів на незайманий ліс.
— Заберіть мене звідси, — обізвався Екельс. — Такого ще ніколи не було. Я завжди був певен, що залишуся живим. Я мав добрих провідників, добрі сафарі та гарантовану безпеку. Цього разу я не розрахував. Я зустрівся з рівнею собі, і я це визнаю. Для мене це занадто, щоб на таке приставати.
— Не біжіть, — скомандував Лесперанс. Спокійно повертайтеся. Заховайтеся в Машині.
— Так. — Екельс, здавалося, занімів. Він поглянув собі на ноги, ніби наказуючи їм рухатися і прохрипів щось безпорадне.
— Екельсе!
Кліпаючи очима, він прочовгав кілька незграбних кроків.
— Не туди!
З першим же рухом Екельса, Потвора з жахливим виском кинулася вперед. За чотири секунди вона подолала сотню метрів. Мисливці рвучко скинули вгору зброю й відкрили вогонь. Їх накрило цілою хуртовиною смороду, слизу та древньої крові, що вилетіла з пащі тварини. Потвора заревіла, зуби зблиснули на сонці.
Не озираючись, Екельс сліпо дійшов до краю Стежки, гвинтівка гойдалася на передпліччі. Він зійшов зі Стежки і пішов далі, навіть не помітивши цього, в глиб джунглів. Вгрузаючи в зелений мох, ноги самі кудись його несли, а сам він почувався самотнім і геть відірваним від подій, що розгорталися позаду.
Знову гримнули гвинтівки. Їхній звук загубився у вереску та громоподібному гарчанні ящіра. Величезний хвіст рептилії як важіль злітав то вгору, то метляв в усі боки. Дерева вибухали хмарами листя та друзок від стовбурів. Потвора шарпала своїми тендітними ручками, намагаючись дістати ними до людей, щоб розірвати їх на шматки, почавити їх як ягоди, запхати їх собі в зуби і далі в горлянку, що досі верещала. Її очі розміром з брилу були на одному рівні з мисливцями і вони бачили в тих очах власне відображення. Вони вистрілили в ті металеві повіки і в блискучо-чорну райдужну оболонку.
Неначе кам'яний ідол, неначе гірська лавина Тиранозавр упав. Ревучи, він хапався за дерева, тягнув їх за собою. Він понівечив та розірвав металеву Стежку. Люди кинулися від нього назад. Тіло вдарилося об землю, десять тонн холодної кам'яної плоті. Гвинтівки вистрілили. Потвора шмагнула своїм броньованим хвостом, клацнула зміїними щелепами і завмерла. Фонтан крові пирснув з її горла. Десь усередині лопнув міхур з рідиною. Мисливців облило бридким струменем. Вони стояли, вилискуючи від червоної крові.
Грім вщух.
В джунглях запала тиша. Зелена тиша після лавини. Після нічного жаху — світанок.
Біллінгз з Крамером сиділи посеред Стежки й блювали. Тревіс з Лесперансем стояли з гвинтівками, з яких ішов дим, і безупину лаялися.
Екельс тим часом вже відшукав дорогу назад до Стежки і заліз до Машини Часу, і тепер лежав у ній долілиць і тремтів.
Зайшов Тревіс, кинув поглядом на Екельса, дістав шмат бавовняної марлі з металевої скриньки і повернувся до інших, які досі сиділи на Стежці.
— Повитирайтеся.
Вони повитирали кров зі своїх шоломів. Тепер і вони почали лаятися. Потвора лежала пагорбом суцільної плоті. В ній ще чулися зітхання та мимрення, неначе помирали найвіддаленіші її куточки. Органи відмовляли. Востаннє текли життєві соки. Від порожнини до міхура, далі до селезінки — все відключалося і навіки завмирало. Здавалося, ніби стоїш коло розбитого паровоза, або парової машини під час її вихолодження, коли всі її клапани відкрито, засувки повністю піднято. Кістки тріщали: багатотонна вага її власної плоті, втративши рівновагу і ставши вагою мертвою, зламала затиснуті під нею тендітні передні лапки. М'ясо дрижало й осідало.
Ще один хрускіт. Велетенська гілляка над ними, не витримавши болотних наростів, тріснула і впала на мертву тварину і розтрощилася, остаточно завершивши справу.
— Ось, — Лесперанс, звірився з годинником. — Саме вчасно. Це величезне дерево за розкладом і мало впасти й убити тварину. — Він поглянув на мисливців. — Ви хочете зробити трофейні світлини?
— Що?
— Не можна брати трофей з собою назад до Майбутнього. Туша має залишатися тут, де вона і мала бути після загибелі, щоб комахи, птахи та бактерії могли мати з неї поживу, як їм і належить.