Капітан спинився за кілька кроків від химерної пари.
— Відійди, Сабров! — наказав він. — Я покажу зараз цій тварюці, як роззявляти пащу на славних матросів.
— Вона не винна, капітане! — заступився Павлович. — Будь ласка, не стріляйте! Це все люди почали — вони перші напали! Ви бачите, вона дуже чемна, — і вона моя, моя, моя! Я дуже не хотів би, щоб ви її вбили! — підсумував він.
А його напівзвиродніла уява знову намалювала йому картину всього того, що можна купити за гроші в Лондоні, — за гроші, які годі було сподіватися дістати без чогось такого надзвичайного, як оця мавпа.
Капітан опустив зброю.
— Ти кажеш, що бійку розпочали моряки? — перепитав він. — А що на це скажіте ви? — він повернувся до матросів, які саме допомагали один одному підвестися з землі.
Ніхто з них, як здалося капітанові, не постраждав, крім одного чолов'яги, якому, без сумніву, судилося не менш як тиждень лікувати поранене плече.
— Це все Сімпсон! — сказав один з матросів. — Він штрикнув мавпу ззаду, і мавпа йому дала, — ще й добре, — та й нам трохи перепало. Але мавпа тут не винна! Ми всі на неї зразу накинулися!
Капітан позирнув на Сімпсона, який покірно ствердив: усе, що тут сказано, правда; потім ступив крок уперед, до мавпи, наче хотів пересвідчитися, який настрій у цього звіра, але всі бачили, що револьвера він тримав напоготові і з зведеним курком. Він лагідно заговорив до тварини, що, присівши навпочіпки обіч росіянина, водила очима від матроса до матроса. Коли капітан підступив зовсім близько, мавпа напівпідвелася і пішла йому назустріч. З її писка не сходив той самий дивний вираз, у якому читався жаль з приводу щойно потерпілих матросів. Мавпа підійшла впритул до капітана і, поклавши йому лапу на плече, уважно й довго вдивлялася в обличчя, потім вона розчаровано, зовсім по-людському зітхнула, повернуласй і так самісінько заходилась приглядатися до помічника капітана та двох матросів, які супроводжували офіцерів. Кожного разу вона так само зітхала й верталася до Павловича, знов присідала навпочіпки, майже цілковито байдужа до інших, попри нещодавню бійку.
Коли група рушила на борт "Марджорі В", мавпа стурбовано подибала за Павловичем. Капітан не мав нічого проти, отож великий людиноподібний мавпич легко став членом корабельного товариства. На борту він одразу заходився вивчати нові людські обличчя, достеменно так, як раніше, і з таким самим розчаруванням під кінець. Офіцери і вчені на кораблі часто балакали про звіра, але не могли знайти задовільного пояснення дивному ритуалові, з яким вона вивчала кожне нове обличчя. Чи була ця мавпа з материка, чи з такого острова, як цей, що правив їй за домівку тепер? В усякому разі, вони дійшли висновку, що мавпа ця колись була прирученою. Проте цей висновок видавався сумнівним: адже острів був безлюдний. Але мавпа тим часом ніби все когось шукала, і перші дні, коли "Марджорі В" відпливла в море, тварина частенько нишпорила по всіх корабельних закапелках. Та, вивчивши обличчя всіх, хто був на кораблі, і обстеживши кожен корабельний закамарок, вона геть збайдужіла до всього, що діялося довкола. Лише росіянин ненадовго викликав у неї інтерес, — коли приносив їжу. В інших випадках вона просто була незворушна. На кораблі мавпи ніколи не бачили збудженою, ані сам Павлович, ні будь-хто з екіпажу. Не було й знаку хижої вдачі, яка так бурхливо виявилася у сутичці з матросами.
Мавпа здебільшого сиділа на носі корабля, вдивляючись у далекий обрій, наче достеменно знала, — й мала на те поважні підстави! — що корабель прийде в якийсь порт, де будуть інші людські істоти, яких вона знов заходиться прискіпливо вивчати. В усякому разі, Аякс, як назвали мавпу за одностайною згодою команди, був визнаний найпоказнішою і найрозумнішою мавпою з усіх будь-коли бачених на борту "Марджорі В". Але розум був не єдиною прикметою цієї незвичайної тварини. Дивовижні,як на мавпу, були і фізичні її властивості, незважаючи на видимо поважний вік.
І ось коли "Марджорі В" нарешті прибула до Англії, офіцери і вчені, що були на судні, розчулені нещасною долею людини, яку вони врятували в джунглях, скинулися грішми й запропонували всю зібрану суму Саброву та його Прудконогому Аяксові.
В порту і протягом усієї мандрівки Лондоном росіянин мав удосталь клопотів з Аяксом. Мавпа неодмінно хотіла роздивитися, обстежити кожне з тисяч облич, які траплялися їй дорогою, в смерть лякаючи бідолашних людей, але врешті, ніби збагнувши марність спроб знайти того, кого шукала, вона знов до всього збайдужіла, лише вряди-годи виявляючи інтерес до людського обличчя, яке з'являлося поблизу.
В Лондоні Павлович із своїм трофеєм вирушив просто до одного з відомих дресирувальників. Той був дуже вражений, побачивши Аякса, і згодився дресирувати його, з умовою, що левову частку прибутків за демонстрацію тварини він забиратиме собі, зате утримуватиме і мавпу, і її власника.
Отак Аякс прибув до Лондона, і так створилася.остання ланка в ланцюгу дивних обставин, що змінили долі багатьох людей.
2
Пан Гарольд Моор був статечний молодик із жовчним виразом обличчя. Він дуже поважав і себе, і свою працю — пан Гарольд був за вчителя навчання Малому синові британського аристократа. Він відчував, що його наука не дає тих наслідків, про які мріяли хлопчикові батьки.
Саме цієї миті учитель з'ясовував свою позицію матері свого вихованця.
— Не те, щоб хлопчик був нездібний, — казав вихователь. — Якби це було так, я доклав би усіх своїх сил, щоби подолати його нетямущість. Тут інше: хлопчик винятково кмітливий і розуміє все так добре, що я не можу знайти помилок, перевіряючи домашні завдання. Втім, я помічаю, йому цілком байдуже, що саме ми вчимо. Він просто виконує завдання, як щось таке, чого треба якомога швидше спекатись, і я ручуся, що йому зовсім не в голові навчання, аж доки надійде знову час запам'ятовувати і розповідати. Душа хлопцева прагне подвигів, пригод і перемог, він просто поглинає все, що трапиться прочитати про звірів або про життя й побут дикунів. Але історіями з життя тварин він захоплюється понад усе. І ще: може годинами сидіти, розмірковуючи над твором якогось дослідника Африки, а двічі я заставав його за тим, що він поночі в ліжку читав книжку Карла Гагенбека про людину й звірів.
Мати хлопчикова нервово притупнула ногою по килимку перед каміном.
— Сподіваюся, ви припинили це? — озвалася вона.
Пан Моор трохи знітився.
— Я... гкм... хотів забрати в нього книжку, — сказав він, і легкий рум'янець виступив на його недужому обличчі, — але... кгм... ваш син занадто дужий, як на свій молодий вік.
— Він не віддав вам її? — спитала мати.
— Не віддав, — зізнався вчитель. — Він чудово викрутився. Заявив, що, мовляв, зараз він горила, а я шимпанзе, який хоче забрати в нього їжу. І загарчав на мене так, як мені й не снилося ніколи, підняв мене над головою, пожбурив на своє ліжко, а потім розіграв пантоміму: як він замордовує мене, стає на моє безживне тіло й вигукує страхітливий поклик — звитяжний поклик мавпича, як він казав... Потім хлопець відніс мене до дверей, викинув геть у вітальню і замкнувся.
Кілька хвилин панувала цілковита мовчанка. Врешті хлопчикова мати порушила тишу.
— Пане Мооре, — сказала вона, — ви повинні зробити все, щоб викоренити це в Джека, бо він...
Вона не доказала. Голосне "Ву-уп!" від вікна ніби підкинуло з місця їх обох. Кімната містилася на третьому поверсі будинку, і навпроти вікна, у яке тепер втупилися їхні очі, росло велике дерево, одна гілка якого звисала за кілька метрів від підвіконня. На цій гілці вони обоє вгледіли того, про кого щойно розмовляли, — високого, міцного хлопця, що спритно балансував на гілці, яка гнулася під ним. Він скрикнув радісно, помітивши злякані обличчя співрозмовників.
Мати і вчитель разом кинулися до вікна, та не добігли й до середини кімнати, як хлопець уже легенько скочив з гілки і став у кімнаті поруч них.
— Дикун із Борнео оце вперше потрапив до міста, — заспівав він, витанцьовуючи щось немов бойовий танок довкола переляканої матері і спантеличеного вчителя, а наприкінці обняв матір і поцілував її в обидві щоки.
— Ох, мамо! — вигукував він. — Яку чудову, розумну мавпу показували в одній концертній залі! Віллі Грімсбі бачив її вчора ввечері. Він каже, що мавпа вміє геть усе робити, хіба що не розмовляє. Вона їздить на велосипеді, їсть із ножем і виделкою, рахує до десяти, і ще всілякі штуки. Ох, мамо, можна, я піду її побачу? Будь ласка, мамо, прошу, дозволь мені!
Мати схвильовано погладила його по щоці й заперечливо похитала головою.
— Ні, Джеку, не можна, — сказала вона, — ти знаєш, я не прихильниця таких видовищ.
— Я не знаю, чому не можна, мамо, — відказав син. — Усі наші хлопці ходять, і в зоопарк теж, а ти ніколи нікуди мене не пускаєш. Люди думатимуть, що я чи якесь дівчисько, чи якийсь мазунчик. О, тато! — вигукнув він, бо двері саме відчинилися, і до кімнати зайшов високий сіроокий чоловік. — Тату, можна, я піду?
— Куди, сину? — спитав чоловік.
— Він хоче піти в концертну залу і подивитися дресировану мавпу, — відповіла мати, застережливо поглянувши на чоловіка.
— Яку, Аякса? — спитав той.
Хлопець кивнув головою.
— Ну, я не думаю, що тебе слід сварити за це, сину! — сказав батько. — Я й сам би на нього подивився, на Аякса. Кажуть, він чудовий і як на мавпу свого виду незвичайно великий. Джейн, ходімо всі, що ти на це скажеш? — і він повернувся до дружини.
Але вона лише похитала головою, хоч і не так рішуче, як раніш, і сказала панові Моору, що перерву в ранкових заняттях сина можна вважати закінченою. Коли вчитель із учнем пішли, вона повернулася до чоловіка і сказала:
— Треба щось робити, Джоне, аби відтягти увагу Джека від усього, що вабить його до дикого життя. А цю любов він, я боюсь, перейняв від тебе. Ти знаєш з власного досвіду, який могутній і непідвладний часові поклик первісності. Ти знаєш, як часто тобі доводиться поборювати в собі це начало, щоб запанувати над собою, щоб опертися мало не божевільному потягові, який раз у раз поймає тебе, — повернутися до того життя в джунглях, яким ти жив стільки років. І водночас ти знаєш краще за будь-кого, яка страшна доля спіткає Джека, якщо шлях у дикі джунглі стане для нього принадним і легким.
— Навряд чи є якась небезпека в тому, що він успадкував від мене смак до життя в джунглях, — відповів чоловік, — хоч я не думаю, що такий смак може передаватися від батька до сина по спадковості.