Але ж вона повсякчас марить, лікарю, дивіться, вона майже не відпочиває. Ні, ви помиляєтесь, сеньйоро Луїсо, те, що вам видається маренням, насправді фізіологічні реакції, які важко пояснити, бо в таких випадках діють невідомі фактори, проте я певен: те, що ви сприймаєте за марення, не пов'язане із свідомістю, натомість така життєвість і рефлекси організму — гарні симптоми, можете мені повірити, бо я її уважно обстежую, а ось вам, сеньйоро Луїсо, не завадило б відпочити; не ждіть, поки я вдамся до сили.
Лауро було все важче повертатися додому після поїздок у місто і того, що діялося в університеті, однак, швидше заради матері, аніж заради Мечі, він з'являвся в той чи в той час і недовго залишався вдома; дізнавався, що ніяких змін, і розмовляв з батьками про що завгодно, аби хоч трохи розвіяти їхній розпач. Коли він наближався до ліжка Мечі, в нього щоразу виникало відчуття неймовірного контакту — Меча поруч і наче кличе його незбагненними порухами пальців, цим поглядом ізсередини, який силкується пробитися назовні, всім тим, що триває з дня на день: послання в'язня через мури шкіри, відчайдушно марний поклик. Часом його тішила така її збудженість, переконувала, що Меча впізнає його краще за матір чи доглядальницю, що її кошмар сягає найвищого напруження, коли він перебуває тут і дивиться на неї, що слід відразу ж забратися геть, бо нічого не вдієш і марно до неї промовляти: безмозка, люба, дурненька, нерозважлива, облиш жарти, чуєш? розплющ очі й припини цей безглуздий розиграш, Мечо, дурисвітко, сестричко, доки ти збиткуватимешся, божевільна, облуднице, припини цю комедію і прийди до тями, мені стільки тобі треба розповісти, сестричко, ти зовсім не знаєш, що діється навколо, проте байдуже, я тобі розповім, Мечо, ти сама нічого не второпаєш, тож я тобі розповім. Все це промайнуло в його голові подумки, як зблиски страху, бажання достукатися до Мечі, жодного слова, вимовленого вголос, бо доглядальниця чи донья Луїса ні на мить не залишали Мечу саму, а йому ж треба стільки їй сказати, як і Меча промовляла, певно, до нього й собі — заплющеними очима й пальцями, що малювали на простирадлі безглузді літери.
Був четвер — не те, щоб вони стежили за плином днів чи він якось їх цікавив, просто доглядальниця оголосила про це, коли вони пили каву на кухні; сеньйор Ботто згадав, що передають спеціальний випуск новин, а донья Луїса й собі — її сестра телефонувала з Росаріо, що приїде у четвер чи п'ятницю. У Лауро, природно, почалися іспити, він пішов о восьмій ранку, не попрощавшись і залишивши у вітальні записку, мовляв, не певен, чи встигну до вечері, тож даремно не чекайте. Він не з'явився на вечерю, доглядальниця вмовила цього разу донью Луїсу лягти раніше; коли сеньйор Ботто визирнув у вікно вітальні після телевікторини, пролунали автоматні черги від площі Ірланди; а тоді раптом запала тиша, аж моторошна, не сигналили навіть патрульні машини, краще піти спати; ця жінка, що відповіла на всі запитання телевікторини о десятій вечора,— справжнє диво, вона так досконало знала стародавню історію, наче сама жила за часів Юлія Цезаря, врешті-решт, від освіти більший зиск, ніж від будь-якої комерції. Ніхто не збагнув, що вхідні двері не відчинялися цілу ніч і Лауро не повертався додому; зранку вирішили, що він іще відпочиває після іспиту або ж засів до сніданку за конспекти; лише о десятій похопилися, що його немає.
— Не переймайся,— заспокоїв дружину сеньйор Ботто,— він, певно, лишився з друзями відсвяткувати успіх.
Для доньї Луїси то був час допомогти доглядальниці помити Мечу й перемінити їй білизну; вода кімнатної температури, одеколон, ватяні тампони, простирадла — вже полудень, а Лауро... "Але ж дивно, Едуарде, чого він хоча б не зателефонував; це на нього не схоже, навіть на шкільний випускний вечір він подзвонив о дев'ятій вечора, пригадай, щоб ми не хвилювались, а тоді ж він був значно молодший".
— Хлопець, певно, закрутився з іспитами,— мовив сеньйор Ботто,— ось побачиш, він з'явиться з хвилини на хвилину, він завжди приходить на випуск новин о першій.
Проте о першій Лауро не з'явився, пропустив спортивні новини й телеграфне повідомлення про чергову спробу збройного перевороту, що провалилася завдяки вчасному втручанню сил внутрішнього. порядку, нічого нового — температура понижується, в районі Кордільєр — дощі.
Було вже за сьому, коли доглядальниця покликала донью Луїсу, яка марно обдзвонювала знайомих; сеньйор Ботто чекав дзвінка від приятеля, поліцейського інспектора, чи щось з'ясувалось; він благав донью Луїсу не чіпати телефон, проте вона вишукувала в записнику все нові номери й дзвонила всім, кого знала,— може, Лауро в дядька Фернандо або ж подався в університет на інший іспит.
— Не займай телефон, будь ласка,— знову попрохав сеньйор Ботто,— зрозумій, що саме зараз хлопець може дзвонити, а в нас весь час зайнято; а раптом він дзвонить з автомата — вони ж або зіпсовані, або знову вистоюй чергу.
Скорившись наполяганням доглядальниці, донья Луїса пішла глянути на Мечу, яка раптом почала повільно крутити головою з боку в бік; доводилося поправляти волосся, що падало їй на чоло. Кинулися повідомити лікаря Раймонді, надвечір його важко застати вдома, проте о дев'ятій його дружина подзвонила, мовляв, він уже поїхав.
— Щось сталося,— зазначила доглядальниця, коли повернулася з аптеки з коробочкою ампул. — Чогось очепили весь квартал, скрізь виють сирени.
Одірвавшись на хвильку від Мечі, яка так само хитала головою, наче неспішно й уперто заперечувала щось, донья Луїса гукнула сеньйора Ботто — "ні, ніхто нічого не знає, я певен, хлопець просто не може пройти сюди, але Раймонді пропустять за лікарським жетоном".
— Ой ні, Ндуарде, ні, я певна, з ним щось трапилось; неймовірно, щоб ми досі нічого не знали, Лауро завжди...
— Поглянь, Луїсо,— прошепотів сеньйор Ботто,— поглянь, вона ворушить головою, всією рукою, вона вперше заворушила рукою; Луїсо, найпевніше...
— А якщо їй стає гірше, Едуарде? Схоже, в неї галюцинації й вона наче захищається... Зроби щось, Росо, зарадь чимось, я подзвоню Ромеро, може, вони щось знають, адже їхня дочка вчилася з Лауро, прошу, зроби їй укол, Росо, я зараз; або краще ти, Едуарде, подзвони, запитай у них, ну ж бо, швидше.
У вітальні сеньйор Ботто почав набирати номер, і зразу ж поклав трубку. А коли цієї миті телефонує Лауро, та й що можуть Ромеро знати про нього, краще зачекати ще трохи. Лікар Раймонді все не йшов, очевидно, його затримали на розі й він мусив пояснювати; Роса не наважувалась більше робити уколи Мечі — надто сильнодіючі були ліки, треба дочекатися лікаря. Нахилившись над Мечею й слідкуючи, щоб волосся не затуляло її невидющих очей, донья Луїса раптом і захиталась, та Роса вчасно підсунула стілець і всадовила враз обважнілу жінку. Виття сирен наближалося від вулиці Гаона, коли Меча розтулила повіки: погляд, не один тиждень запнутий завісою, вп'явся спершу в стелю, а тоді повільно опустився вниз і зупинився на обличчі доньї Луїси, яка закричала, зціпивши на грудях руки. Роса насилу відтягла її вбік і розпачливо покликала сеньйора Ботто; той одразу прибіг і закляк в узніжжі, втупившись у Мечу,— все відбувалося наче в глибині її очей, що переходили з доньї Луїси на сеньйора Ботто, з доглядальниці на стелю; руки Мечі поволі підтяглися до поперека, поповзли далі і сплелися за головою; її тіло забилося в корчах, бо, певно, вона вже розрізнила виття сирен, грюкіт у двері, від якого задвигтів будинок, люті вигуки, тріск дерева, що розлетілося на тріски від автоматної черги, зойки доньї Луїси, тупотіння юрби, яка вдерлася до кімнати,— наче настало пробудження Мечі, наче прийшла та щаслива мить, коли відходять кошмари, й Меча нарешті повернулася до дійсності, до прекрасного життя.