Коли нагримаєш на одного собаку й назвеш його ім'я, а в цей час ненароком удариш іншого, то обидва погризуться одне з одним. Знов-таки, коли їдеш із товаришем і почнеш із ним розмовляти чи заспіваєш пісню, то собаки зупиняться, обернуться і, присівши, будуть слухати.
Багато разів з Котуко траплялася біда: то забував, зупинившись, підперти сапи, й собаки затягували їх, то рвав ремені й дишло. Нарешті він вивчився добре правувати, й тоді йому доручили зяпряг на вісім собак і легкі сани. Він почав вважати себе за статочного чоловіка і, пишаючись, щодуху шугав саньми по слизькому льоду. Він їздив за десять миль до тюленячих ополонок і там випрягав великого чорного вожая, що в запрягу вважався за найрозумнішого пса.
Тільки почує вожай близьку ополонку, як Котуко перекине сани й підіпре їх, увіткнувши глибоко в сніг пару підрізаних оленячих рогів; це він робив для того, щоб собаки по втекли. Сам він обережно підповзав до ополонки й ждав, поки тюлень випливе подихати повітрям. А коли тюлень випливав, кидався на нього зі списом та арканом. Убивши тюленя, Котуко витягав його на лід і з допомогою чорного вожая тяг до саней. Упряжні собаки вили й скиглили: їм кортіло заволодіти ласою здобиччю. Котуко відганяв їх, б'ючи батогом до крові, поки замерзне тюленяча туша. Вертатися додому було нелегко. Доводилося перетягувати навантажені сани через крижані горби, а собаки замість везти, ставали й пожадливо зирили на м'ясо. Нарешті, натрапивши на вкорочену дорогу, вони щодуху кидалися вперед. Котуко заводив пісні повернення з ловів, і з кожної снігової хижки його вітали радісні голоси.
Коли Котуко-пес зовсім виріс, йому настало краще життя. Помалу він здобував собі вигідніше становище між товаришами, і якось під час годівлі він переміг великого чорного вожая; відтоді він став на перше місце в запрягу. Його припрягали до довгого ременя, на два метри спереду інших собак; він мусив стежити за своїми товаришами, щоб ті не гризлися ні в упряжу, ні без упряжу. За це він мав відзнаку — грубого важкого нашийника з мідного дроту. Іноді його закликали до хижки й годували вареним м'ясом, а часом йому дозволяли спати на лаві поруч із Котуко.
З цуценяти вийшов добрий мисливський собака. Він був такий сміливий, що не боявся навіть худорлявого полярного вовка, перед яким тремтять усі собаки.
З дня в день, з ночі в ніч вони були на ловах. Хлопець, закутаний в хутро, і кудлатий рудий звір з маленькими очицями та гострими білими зубами були нерозлучні товариші.
Вся ескімосова турбота — це добути м'яса та звірячих шкур собі та своїй сім'ї. Жінки шиють із шкур звірячими жилами одежу. Іноді вони допомагають ловити сильцями якого-небудь дрібного звіра. Проте найосновнішу їжу,— а їдять ескімоси дуже багато,— мусять добувати чоловіки.
Коли скінчаться припаси, то ніде буде купити, позичити чи попросити; доведеться тоді гинути голодною смертю.
Проте ескімос не журиться й не думає про ці жахи, поки не настане чорний день. Кадлу, Котуко, Аморака й немовлятко, що махало ноженятами в хутряному мішку за плечима в матері й завжди жувало шматок сала, були так само щасливі, як будь-яка інша сім'я деінде на земній кулі. Ескімоси — добрі й лагідні люди; воші ніколи по б'ють дітей, не брешуть і не крадуть. Сім'я Кадлу була задоволена, коли щастило добути необхідну їжу під час зимових нещадних холодів. Їли, скільки їлося, цілими днями при світлі каганця латали одежу, лаштували мисливське начиння, співаючи безконечних одноманітних пісень, а вечорами розповідали страшні казки.
Одного разу прийшла особливо жорстока, люта зима, і перед селищем постала загроза загибелі. Повернувшись після літнього лову лососів, одноплеменці Кадлу поставили собі снігові хижки на свіжому льоду, мавши намір полювати на тюленів, як тільки більш замерзне океан. Осінь була рання й сувора. У вересні бушували, не вгаваючи, бурі, що поламали тонкий прибережний лід і накопичили його коло берега стіною миль на двадцять завширшки; через ту стіну не перетягти було саней. Край товстого льоду, де тюлені взимку ловлять рибу, опинився далеко за цією стіною, і туди ніяк не можна було добратися. Проте їм таки вистачило б своїх припасів мерзлої лососини та тюленячого жиру, а до того можна було підловлювати в сильця дрібної дичини; та в грудні хтось із них набрів на шкіряне шатро, де було троє старих жінок і дівчинка, що помирали з голоду. Вони прийшли з півночі разом із чоловіками, які згодом загинули в льодах, полюючи у своїх хистких човнах на морського однорожця. Кадлу мусив розташувати жінок у хижках зимового селища. Ескімос не може відмовити чужинцям у житлі та їжі, бо ж і його сім'ї загрожує така сама сумна доля, як і їм.
Аморака взяла до себе дівчинку, якій було років чотирнадцять, і стала привчати її до хатньої роботи. З одежі можна було визначити, що дівчинка походила з іншого племені, яке жило ще далі на північ. Вона досі не бачила ні бляшаних казанів, ні саней на дерев'яних полозках.
Котуко-хлопець і Котуко-пес швидко звикли до неї.
Та от усі лисиці повтікали на південь і навіть маленька росомаха більше не попадалася в пастки, що їх ставив Котуко. Згодом двоє найкращих мисливців загинуло, ганяючись за кабаргою, і через це іншим довелося ще більше працювати. Котуко щодня йшов на лови; виїздив саньми, що їх везло шестеро чи семеро дужих собак, і до болю в очах вдивлявся вдалину. Він сподівався побачити десь на крижаному полі ясну пляму — дірку, що її вишкрябує собі тюлень.
Котуко-пес невтомно бродив довкола, і в мертвій тиші крижаного поля миль за три Котуко-хлопець міг почути його гавкання так виразно, ніби собака був поруч.
Коли собака знаходив дірку, Котуко, щоб хоч трохи захиститися від жахливого пронизливого вітру, складав низеньку снігову стіну; він висиджував за нею, пантруючи тюленя десять-дванадцять, а то н двадцять годин поспіль. Він пильнував маленького значка, якого поставив біля самісінької дірки, щоб влучніше метнути гарпуна в ціль, коли виткнеться тюлень. Сидів на підстилці з тюленячої шкіри, міцно стягнувши ноги перев'язкою, про яку йому раніше говорили старі мисливці. Цю перев'язку надягають, щоб уникнути судоми в ногах від довгого сидіння.
Уявіть собі, як тяжко сидіти нерухомо впродовж довгих годин у сорокаградусний мороз!
Коли нарешті показувався тюлень і його щастило забити, тоді, волочачи свою упряж, підбігав пес Котуко й допомагав господареві дотягти тушу до саней, де інші собаки, змучені й голодні, похмуро лежали на снігу в захистку якого-небудь крижаного пагорба.
Забитого тюленя вистачало ненадовго, бо в селищі було багато ротів, а кожний мешканець мав право вимагати свою пайку туші. З'їдалося все: і м'ясо, і жили, й шкіра. Шматки, що звичайно віддавалися собакам, нині бережено для людей, а собак Аморака годувала літніми шкіряними шатрами, що зберігалися в хижці під лавою. Нещасні тварини геть зголодніли й навіть серед ночі, прокидаючись, вили з голоду.
І по каганцях, що горіли в хижках, теж видно було, що наближається голод. За кращих часів, коли жиру було багато, яскраве полум'я вузьких кам'яних каганців сягало майже на метр угору: в хижі було ясно, тепло й весело. Тепер полум'я було на чверть нижче. Щоразу, як вогонь дуже розгорявся, Аморака дбайливо придавлювала моховий гніт, і вся сім'я стежила за її рукою. Смерть у пітьмі здавалася страшнішою за голод. Ескімоси бояться темряви, що оточує їх півроку, і, коли гаснуть каганці, тривога й жах зростають у їхніх душах.
Проте найгірше було попереду.
Зголоднілі собаки вили й гарчали у своїх снігових сховищах. Виходячи надвір, вони дивилися на далекі непривітні зорі й нюхали морозяне повітря. Коли замовкали собаки, западала гнітюча тиша, і людям здавалося, ніби вони чують, як б'ється в них кров у скронях і як стукає серце, мов барабан ворожбита.
Одного разу Котуко-пес, що цілий день похмуро виходив в упряжу, підхопився і почав битися головою об коліна свого господаря. Котуко хотів погладити пса, але той і далі бився головою та махав хвостом. Прокинувся Кадлу і, повернувши до себе велику кудлату голову собаки, подивився йому в скляні очі. Котуко-пес жалібно завищав і затремтів, але одразу наїжився і завив, немов зачувши ходу чужої людини; потім раптом весело загавкав, почав качатися по долівці й хапати хлопця за чоботи, як те робив, коли був цуценям.
— Що з ним скоїлося? — спитав Котуко. Йому стало страшно.
— Він хворий,— відповів Кадлу.— Це собача хвороба.
Пес підвів голову і знову завив.
— Я такого ніколи не бачив,— промовив Котуко.— Що ж далі буде?
Кадлу знизав плечима і перейшов через кімнату, щоб зняти зі стіни короткий гарпун. Хворий пес глянув на нього і, виючи, метнувся до виходу; інші собаки розступилися перед ним. Він виліз сніговим проходом на повітря, голосно загавкав, немов зачувши слід звіра, і, високо підплигуючи, кинувся бігти. Незабаром він зовсім зник з очей.
Котуко-пес захворів. Холод, голод, а надто темрява спричинилися до того. Коли з'являється така хвороба, собаки починають хворіти. На другий день занедужав ще один собака, що так бився і кусався, аж Котуко мусив забити його. Згодом великий чорний пес, що раніше був за вожая, раптом загавкав, ніби натрапивши на слід північного оленя. Коли його звільнили з упряжу, він метнувся бігти зі своєю збруєю на спині.
Після цього ніхто більше не їздив на собаках. Вони потрібні були на інше. Собаки самі це відчували, і хоч держали їх у теплі й годували з рук, та в очах їхніх був жах та відчай.
До всього цього старі баби почали згадувати страшні перекази та пророкувати різні жахи.
Втративши свого улюбленця, Котуко дуже сумував. Ескімос, дарма що їсть багато, може довго голодувати. Хлопець почав чути якісь таємничі голоси й бачити людей, яких насправді не було довкола. Одного разу, даремно прождавши десять годин коло тюленячої дірки, він зняв перев'язку і, змучений та знесилений, поплентався додому. Дорогою йому закрутилася голова, і він прихилився до крижаного виступу, на якому лежала велика кам'яна брила. Коли Котуко сперся, камінь зрушився і з гуркотом покотився вниз. Хлопець злякано відскочив, а камінь із хряскотом упав на лід.
Це вже було забагато. Котуко звик вірити, що в кожній скелі, в кожному камені живе дух, схожий на однооку жінку, і зветься той дух — торнака.