А мені так хотілося заночувати разом з артистами в нічліжному будинку! Ми звернули з битого шляху на стежку, посипану жорствою, спустилися кам'яними сходами і, перейшовши міст біля громадської лазні, опинилися перед садибою готелю з гарячими мінеральними водами.
У купальні готелю мій знайомий розповів, що йому двадцять чотири роки, що його дружину спіткало нещастя: у неї двічі були передчасні пологи й обидва рази дітей не вдалося врятувати. Судячи з емблеми службовця готелю, я вирішив, що він з Нагаока. І навіть був подумав, що цей розважливий, симпатичний парубок або дивак, або до нестями закоханий у мандрівну артистку. Інакше чого б йому волочитися за мандрівниками й носити їхні речі?
Коли я скупався у басейні й пообідав, було вже близько третьої. Як швидко збігає час — о восьмій ранку я тільки виходив з Югасіма!
Повертаючись до нічліжки повз мою веранду, парубок помахав мені на прощання рукою.
— Будь ласка, купіть собі хурми! Вибачте, що кидаю,— гукнув я і випустив з руки пакетик з грішми.
Парубок відмовлявся, хотів пройти мимо, та коли побачив, що пакетик упав на землю, вернувся і підняв його.
— Та навіщо? — Парубок кинув пакетик назад на веранду.
Лише за другим разом він узяв мій скромний подарунок.
Надвечір розгулялася справжня злива. Гори повилися сірою пеленою, вода в річці перед готелем забурунила, пожовкла. "Такої негоди мандрівні артисти не наважаться ходити по готелях",— подумав я, але все одно не міг усидіти на місці й кілька разів ходив у купальню. Сутінь огорнула мою кімнату. У квадратному отворі в стіні висіла лампочка, освічуючи водночас дві кімнати, розділені фусумою.
Крізь шум зливи здалека долинули ледь чутні звуки барабана. Я рвучко розсунув віконниці[10] й вихилився надвір. Звуки барабана начебто наближалися. Дощ і вітер бив в обличчя. Я заплющив очі й прислухався, намагаючись визначити, куди рухається барабан. Невдовзі я почув бренькіт сямісену[11], а тоді й протяглий жіночий крик, веселий регіт. "Мабуть, артисти розважають гостей у ресторані навпроти нічліжки,— здогадався я, бо розрізнив кілька жіночих і чоловічих голосів.— Може, й сюди прийдуть?" Однак вечірка була в розпалі й, здавалося, переходила в нестримне гульбище. Раз у раз тонкий жіночий голос прорізав нічну тишу. Весь у нестерпній напрузі, я сидів при розсунутих віконницях і щоразу, коли до мене долинали звуки барабана, радів: "Танцівниця на бенкеті. Вона ще б'є в барабан". А щойно барабан затихав, я не знаходив собі місця. Усім своїм єством я намагався крізь шумотіння дощу вловити бодай найменшу знайому ноту.
Незабаром почулось тупотіння людських ніг: розвеселіле товариство танцювало чи, може, гралося в кота й мишку. Та ось усе стихло. "Що віщує ця коротка тиша? — намагався вгадати я, втупившись у пітьму.— Невже цієї ночі чиїсь брудні руки торкнуться танцівниці?"
Я засунув віконниці й ліг; серце гнітив важкий тягар. Я пішов у басейн. Спересердя розбурхав воду.
Злива вщухла, з-за хмари виринув місяць. Умита дощем осіння ніч проясніла. "От би кинутись туди... босоніж... мерщій... Та все одно нічим не зараджу..." — подумав я. Минула друга година ночі.
III
Другого дня після дев'ятої мій знайомий зайшов до мене в номер. Я щойно встав і запросив його з собою у купальню. Стояла погожа днина бабиного літа, виповнений до краю потік перед готелем блищав у теплому сонячному промінні. Вчорашні муки видались мені бентежним сном.
— Гулянка вчора тривала довго? — спитав я парубка.
— А хіба ви чули?
— Авжеж, чув.
— То все галасували тутешні. Набридливий люд,— спокійно відповів парубок, і я замовк.
— Он там, на тому боці, наші. Гляньте! Здається, помітили нас і сміються.
Я поглянув на той бік річки, до громадської купальні, куди парубок показував рукою. У хмарах пари видніло кілька людських тіл. Несподівано з огорнутої парою лазні вибігла гола жіноча постать і, зупинившись на березі, приклала до губ долоні і щось гукнула. То була танцівниця. Милуючись її струнким, як молода павловнія, тілом, я почував себе так, ніби пив чисту джерельну воду. Опам'ятавшись, я глибоко зітхнув і розсміявся. "Ну зовсім як дитина! Тільки невинна дитина здатна гольцем вибігти на сонце, зіп'ястися навшпиньки й гукати знайомих!" На душі в мене було так погідно, як у чистому небі. З уст не сходив радісний усміх.
Який же я дурень — думав, їй сімнадцять років. А все через ту пишну зачіску. До того ж її одягли, як дорослу.
Коли я повернувся з парубком у номер, біля готелю з'явилася старша дівчина. Вона задивилася на квітник хризантем. Танцівниця в той час уже йшла через міст. Літня жінка вийшла з лазні й дивилася, що роблять дівчата. Танцівниця здвигнула плечима, — мовляв, що вдіяти, коли не дозволяють? — засміялася й заквапилася назад. Літня жінка підійшла аж до моста й гукнула:
— Заходьте в гості!
— Заходьте в гості! — повторила за нею старша дівчина, і вони пішли.
Парубок просидів у мене аж до сутінок. Пізно ввечері, коли я грав у го[12] з мандрівним торговцем паперовими виробами, до мене раптом долинули звуки барабана. Я хотів підвестися.
— Мандрівні артисти йдуть.
— Атож... Та навіщо вони вам?.. Ваш хід. Я поставив сюди,— налігши грудьми на гральну дошку, торговець поринув у гру.
Я почав нервуватися — вони ж підуть, авжеж, підуть... Знайомий парубок гукнув:
— Добрий вечір!
Я вийшов у коридор і помахом руки запросив артистів до себе. Вони на мить спинилися, пошепотілися між собою, а тоді рушили до веранди. Низько вклонившись, як гейші, дівчата привіталися:
— Добрий вечір!
На гральній дошці мене чекала поразка. От і чудово!
— Здаюсь, здаюсь. Я програв.
— Невже? В мене скрутніше становище. Давайте подумаємо, позиція досить складна...
Байдужий до артистів, торговець порахував свої очки й почав знову розставляти фігури. Дівчата поклали барабан і сямісен у кутку й собі присіли біля дошки з японськими шахами. Тим часом я програв партію, хоча спочатку здавалося, що перемога за мною.
— То як? Може, ще зіграємо? — настирливо допитувався торговець.
Але я лиш безглуздо всміхався. Партнер махнув на мене рукою і пішов у свою кімнату.
Дівчата підступили до дошки.
— Вам ще треба сьогодні працювати? — запитав я.
— Взагалі треба...— відповів парубок і глянув на дівчат.
— Та годі вам стільки виступати. Побудьте краще тут і відпочиньте.
— Гаразд.
— А вас не сваритимуть?
— Однаково зараз гостей мало.
За грою в го ми й незчулися, як настала північ.
Коли танцівниця пішла, я ніяк не міг заснути, тоді вийшов у коридор і гукнув торговця паперовими виробами.
— Іду!..— озвався шістдесятирічний дідок і жваво вискочив із кімнати.
— Чогось не спиться. Будемо грати до ранку.
Настрій у мене був рішучий.
IV
Ми домовились вирушити до Югано вранці о восьмій годині. Натягши на голову куплену біля купальні мисливську шапку, а кашкет заховавши в ранець, я подався до нічліжки, що стояла над шляхом. Сьодзі на другому поверсі були широко розсунуті, отож, довго не роздумуючи, я піднявся нагору. Та в коридорі розгублено зупинився: мандрівні артисти ще спали. Недалеко від порога разом із середульшою дівчиною спала танцівниця. Помітивши мене, вона зашарілась і затулила обличчя долонями. Помада на губах у неї трохи розмазалась. Розглядаючи її привабливу сонну постать, я відчув, як серце моє шалено закалатало. Відкинувши укривало, танцівниця граціозно кивнула мені головою.
— Дякую за вчорашній вечір.
Я стояв ні в сих ні в тих.
Знайомий парубок спав разом із старшою дівчиною. А я й не підозрював, що вони — подружжя!
— Ой, вибачте. Ми хотіли сьогодні рушати в дорогу. Але ввечері нам ще треба виступити на бенкеті, тож доведеться затриматись. В усякому разі, навіть якщо ви зараз підете, ми ще матимемо нагоду зустрітися. Ми зупинимося в нічліжці "Косюя",— присівши на постелі, сказала літня жінка.
Мені здалося, що мене покинули, відцуралися.
— А може б, і ви побули тут ще день? Усе-таки гуртом веселіше. Почекайте ще цей день, а завтра підемо разом,— порадив парубок.
Літня жінка й собі докинула:
— Залишайтеся. Завтра ми неодмінно вирушимо до Сімоди, бо післязавтра минає сорок дев'ять днів, відколи померло наше маля, і ми заздалегідь вирішили, що мусимо на цей день устигнути до Сімоди. Вибачте, що я так кажу, але, видно, сама доля послала вас, щоб і ви помолилися за душу нашого маляти.
Я погодився зачекати ще день, зійшов униз і заговорив До чоловіка за брудною конторкою, сподіваючись, що мої знайомі скоро встануть. І справді, незабаром з'явився парубок і запросив мене на прогулянку. Ми пройшли трохи уздовж шляху й зупинилися на мостику. Спершись на поруччя, парубок розповів мені про своє життя: він якийсь час служив артистом трупи новітнього токійського театру "Сімпа", і навіть тепер на острові Осіма іноді влаштовує театральні вистави на бенкетах — показує уривки з п'єс (тому й носить із собою у фуросікі[13] меч, а в вербовому кошику — одежу й різне причандалля).
— Життя в мене не склалося, а от старший брат живе заможно, він успадкував батьківське добро. А я там нікому не потрібен.
— А я гадав, ви працюєте на курорті в Нагаока.
— Невже?.. Старша з дівчат — моя дружина. Вона молодша за вас на рік, їй зараз дев'ятнадцять, і вже вдруге у мандрах передчасно народжує дитину. Немовля пожило тиждень і вмерло. Дружина ще й досі не може отямитись. Літня жінка — то моя теща. А танцівниця — моя рідна сестра.
— Танцівниця? Якій чотирнадцять років?..
— Атож... Мені не хотілося, щоб вона стала мандрівною артисткою, але ж обставини іноді сильніші за нас.
Потім парубок сказав, що його звати Ейкіті, дружину — Тійоко, а сестру — Каору, що третя дівчина, Юрі— ко, родом з Осіма, найнялася їм помагати. Оповідаючи про своє життя, Ейкіті дивився на річкове плесо й мало не плакав — так душу роз'ятрили спогади.
Коли вже ми поверталися до нічліжки, то зустріли танцівницю. Вона сиділа навпочіпки край дороги й гладила по голові собачку. Я вирішив повернутися в готель і сказав:
— Заходьте до мене в гості.
— Спасибі, але мене саму...
— Приходьте з братом.
— Гаразд, прийдемо.
Невдовзі прийшов один Ейкіті.
— А де ж дівчата?
— Мати не пустила.
Не встигли ми досхочу пограти в го, як дівчата перейшли міст і за хвилю вже стукотіли своїми гета на другому поверсі готелю.