скільки це коштуватиме?
Вона зайшла за прилавок і вже скинула була гачка, щоб відчинити віконце до кухні, але раптом зупинилась і спитала:
— Це все?
— Все.
Жінка сягнула рукою під прилавок, дістала записника й олівця, і, поки вона повільно писала та рахувала, в кімнаті знову стало тихо. Від жінки, незважаючи на її стриманість, віяло якоюсь заспокійливою добротою. Вона викликала в мене все глибшу симпатію, тим більше що, як мені здалося, кілька разів схибила в підрахунках. Вона повільно записувала суми, додавала, морщила лоба, хитала головою, перекреслювала все й писала спочатку, а тоді знову додавала, тепер уже не морщачи лоба, потім вивела внизу простим олівцем результат і тихо сказала:
— Шість двадцять. Ба ні... рівно шість, пробачте.
Я всміхнувся.
— Гаразд. А сигари у вас є?
— Звичайно.
Вона знову сягнула рукою під прилавок і простягла мені коробку. Я взяв дві сигари й подякував. Господиня тихо передала замовлення на кухню і вийшла з кімнати.
Відразу ж по тому двері відчинились, і на порозі постав молодий худорлявий хлопець — неголений, у світлому плащі; позад нього я побачив дівчину в коричнюватому пальті й без капелюшка. Вони тихо, несміливо ступили до кімнати, швидко сказали: "Добрий вечір",— і обернулися до стойки. У хлопця була потерта шкіряна сумка дівчини, і хоч він явно намагався триматись як чоловік, що часто ночує зі своєю дівчиною в готелі, проте я помітив, що нижня губа у нього тремтить, а на неголеному підборідді повиступали дрібні росинки поту.
Обоє стояли біля прилавка, неначе в крамниці. Те, що вони були простоволосі, а з речей мали тільки господарську сумку, надавало їм вигляду втікачів, яких у дорозі застала ніч.
Дівчина була ще зовсім юна і досить вродлива; її збуджене обличчя вкрилося легеньким рум'янцем, важке каштанове волосся, що вільно спадало на плечі, здавалося аж надто важким як для її граційних ніжок. Вона нервово, частіше, ніж це було потрібно, переступала з ноги на ногу в своїх чорних запорошених туфлях. У хлопця раз у раз спадали на чоло пасма волосся, і він квапливо відкидав їх назад; його маленький округлий рот виражав болісну і водночас щасливу рішучість. Вони явно намагалися не дивитись одне на одного, навіть не розмовляли, і я був радий, що можу спокійно взятися до своєї сигари. Спочатку я обрізав її, потім прикурив і заходився підозріливо розглядати кінчик, а тоді ще раз прикурив і затягся димом.
Певно, кожна секунда чекання була для них нестерпна; я це відчував, бо й дівчина, хоч як вона старалась триматися сміливо й здаватися щасливою, тепер усе частіше змінювала ногу і обсмикувала своє пальто; і хлопець усе частіше проводив рукою по чолу, на яке пасма волосся тепер уже не падали. Нарешті знову з'явилась господиня і, тихо привітавшись, поставила на прилавок пляшку.
Я відразу схопився з місця і підійшов до господині.
— Дозвольте вам допомогти!
Вона здивовано подивилася на мене, потім підсунула келих, дала мені штопора й запитала в хлопця:
— Що ви бажаєте?
Я взяв у рот сигару й, закручуючи штопор у корок, почув, як хлопець промовив:
— Чи не могли б ми найняти дві кімнати?
— Дві? — перепитала господиня, і цієї миті я висмикнув корка.
Збоку мені було видно, як дівчина вмить почервоніла, хлопець іще дужче прикусив нижню губу й, ледве розтуляючи рота, повторив:
— Так, дві.
— О, спасибі! — подякувала господиня й, наливши повний келих, подала його мені.
Я повернувся до свого столу й почав маленькими ковточками попивати легеньке вино, бажаючи тільки одного — щоб ця неминуча церемонія тепер знов не затяглась, якщо принесуть мою вечерю. Але запис до книги, заповнення карток і видача блакитних перепусток — усе пройшло швидше, ніж я думав; і коли хлопець відкрив шкіряну сумку, щоб дістати посвідки, я побачив там масні паперові мішечки з тістечками, коробки сигарет, зібганого капелюха, берета й пошарпаного червоного гаманця.
Дівчина весь час намагалася зберігати самовладання; вона байдужно дивилася на пляшки з лимонадом, на зелену декоративну тканину та цвяхи з головками у формі трояндочок, але краска з обличчя у неї вже не сходила, і коли все нарешті було залагоджено, обоє, не прощаючись, поквапливо пішли з ключами в руках нагору.
Невдовзі з кухонного віконця подали їжу; господиня принесла мені тарілку і, коли наші погляди зустрілися, не всміхнулась, як я сподівався, а з поважним виглядом подивилася кудись повз мене й сказала:
— Смачного.
— Дякую,— відповів я.
Жінка не пішла. Я почав неквапно їсти хліб із маслом та сиром. Вона все ще стояла поруч, і я сказав:
— Усміхніться.
Вона й справді всміхнулася, потім позіхнула й промовила:
— Я нічого не можу вдіяти.
— А хотіли б?
— О, звісно! — різко сказала вона і сіла на стілець поруч мене. — Я хотіла б... Я хотіла б щось зробити, але якщо він просить дві кімнати... Якби він попросив одну... — Вона затнулась.
— То що? — спитав я.
— Що?! — роздратовано перепитала вона. — Я б викинула його геть!
— Навіщо? — стомлено мовив я і поклав у рот останній шматок.
Вона мовчала.
"Навіщо? — думав я. — Навіщо? Хіба не належить закоханим увесь світ, хіба ночі не досить теплі, хіба не відчиняються перед ними інші двері, може, не такі пристойні, але двері, які вони за собою причиняють?.."
Я подивився на свій порожній келих і всміхнувся.
Господиня встала, взяла товсту книгу, паку бланків і знову сіла поруч мене. Поки я все заповнював, вона спостерігала за мною. Перед графою "Професія" я зупинився, підвів очі й поглянув на її усміхнене обличчя.
— Що вас турбує? — спокійно спитала вона. — У вас немає професії?
— Не знаю...
— Не знаєте?
— Я не знаю, хто я — робітник, комівояжер, фабрикант, безробітний чи просто представник... Але представник чого?..
Потім я швидко написав: "Представник",— і віддав їй книгу. На мить у мене виникла думка, чи не запропонувати їй свічки: двадцять штук, якщо вона схоче, за келих вина або десять — за сигару. Не знаю, чому я їй не запропонував — може, просто ліньки було чи надто стомився, але другого дня вранці я був навіть радий, що не зробив цього. Я знову прикурив свою погаслу сигару й підвівся. Господиня згорнула книгу, вклавши в неї бланки, й позіхнула.
— Принести вам завтра вранці каву? — спитала вона.
— Ні, дякую, я дуже рано піду на вокзал. Добраніч.
— Добраніч,— відповіла вона.
Але вранці я заспав допізна. У вистеленому темно-червоними доріжками коридорі, який я звечора не розгледів, цілу ніч було тихо. У кімнаті теж було тихо. З незвички вино мене розслабило й водночас піднесло мені настрій. Вікно було розчинене, і на тлі спокійного синього неба я бачив тільки похмурий дах церкви, що стояла напроти; далі праворуч виднілися мерехтливі відсвіти міських вогнів, із багатолюдних кварталів долинав гомін. Я ліг у ліжко з сигарою, хотів ще почитати газету, але відразу заснув...
Коли я прокинувся, було вже за восьму. Поїзд, яким я збирався їхати, вже відійшов, і я пошкодував, що не попросив збудити мене. Умившись, я вирішив піти поголитись і спустився вниз. У маленькій зеленій кімнаті тепер було світло й затишно. Крізь тонкі фіранки просвічувало сонце. Я здивувався, побачивши накриті до сніданку столи, на яких були крихти хліба, порожні блюдечка від мармеладу й кавник. Досі в мене було таке відчуття, ніби я в цьому тихому домі зовсім сам. Я сплатив приязній дівчині за рахунком і пішов.
Надворі я спочатку відчував себе якось непевно. Мене огорнула прохолодна тінь від церкви. Провулок був вузький і чистий; праворуч, ближче до входу в готель, уже відчинив свою булочну пекар, і на вітрині вилискували світло-коричневою та жовтою скоринкою булочки й хліб; десь під дверима стояли молочні бідони, бо до них вела вузенька ясно-блакитна доріжка розлитого молока. На протилежному боці вулиці була тільки висока чорна стіна з тесаного каменю; крізь великі ворота у формі півкола я побачив зелений лужок і ввійшов туди. Я опинився в монастирському саду. Посеред зеленого лужка стояв старий будинок з плескатим дахом, кам'яні лутки вікон були побілені сліпучо-білим вапном; у затінку під плакучими вербами стояли саркофаги. По вимощеній кам'яними плитами доріжці до церкви важкою ходою йшов чернець. Проходячи повз мене, він вітально кивнув головою, я кивнув йому у відповідь, і коли чернець ступив до церкви, я, сам не знаючи навіщо, рушив за ним.
Стара, без прикрас церква була порожня. Умочивши за звичкою пальця в чашу із святою водою і опустившись перед вівтарем навколішки, я помітив, що свічки тут щойно хтось погасив — у прозоре повітря від них ще здіймався тоненькими струминками чорнуватий дим. Не видно було жодної душі; здавалося, цього ранку відправи вже не буде. Я несамохіть стежив очима за чорною постаттю, що мимохідь і незграбно схилила коліно перед дарохоронильницею, а потім зникла в бічному поздовжньому нефі. Я підійшов ближче й злякано зупинився: там була сповідальня, і перед нею, затуливши долонями обличчя, стояла навколішки дівчина, яку напередодні ввечері я бачив у готелі, а край нефа стояв хлопець і якось наче відчужено дивився на вівтар; в одній руці він тримав шкіряну господарську сумку, а друга вільно звисала...
У цій тиші серце моє раптом почало калатати — все гучніше, все дужче, якось навдивовижу схвильовано; я навіть відчув, що хлопець поглянув у мій бік; наші очі зустрілися, він упізнав мене й почервонів. Дівчина все ще стояла навколішки, затуливши долонями обличчя. Від свічок, як і раніше, здіймався тоненькими, ледве помітними струминками дим. Я поставив на підлогу валізу й сів на лаву, поклавши поруч капелюха. У мене було таке враження, ніби я щойно прокинувсь, а досі лише байдужно спостерігав усе те самими очима. Церква, сад, вулиця, дівчина, хлопець — то була тільки декорація, якої побіжно торкався мій погляд. Та коли я тепер подивився на вівтар, мені захотілося, щоб хлопець теж висповідався.
Я почав пригадувати, коли був востаннє на сповіді сам, але так і не пригадав — відтоді минуло щонайменше років сім. Однак найжахливіше було те, що я не знайшов за собою гріхів. Хоч як старанно я напружував пам'ять, але так і не згадав жодного гріха, в якому треба було б покаятись, і мені стало дуже сумно. Я відчував, що брудний з голови до ніг, що мені треба відмиватись, але не бачив нічого такого, що можна було б із певністю назвати гріхом.