"..на Лету так схоже". Лета – у давньогрецькій міфології підземна ріка Забуття.
"на крила чорної птиці похожі". У попередніх варіантах вірша "Irene" та "Irene, the Dead" говорилось про крила вампіра.
ДО ОДНІЄЇ В РАЮ
TO ONE IN PARADISE
Ти всім була для мене, кохана,
Яку душа моя так невимовно жадала —
Зеленим островом в морі, кохана,
Джерелом і святинею, що чарувала
Вінками з фруктів чарівних і квітів духмяних,
А всі квіти моїми були, які ти полюбляла.
О, сон надто яскравий, щоби тривати!
О, Надія, яка зіркою в небесах заблищала,
Але щоби затьмареною хмарами стати!
Гласом Майбутнього жага закликала:
"Давай! Уперед!", але над Минулим витати
(Над бездною темною) моя душа вже обрала,
Німа, нерухома, заціпеніла з утрати.
Тому що (На жаль! На жаль!) у мене
Пломінь життя в душі моїй зник!
"Більше нічого — назавжди – навік" —
(Так мовить море пихате і навіжене
І спалене громом не буде древо зелене,
І орлу вбитому не злетіти повік!
І всі мої дні у стані нестями,
І всі мої ночі у марах і снах,
Там, де блищать твої темні очі зірками
І де блищать кроки твої в горішніх світах —
В танцях ефірних, безтілесних з зорями,
В струменях неземних у вічних віках!
КОМЕНТАРІ
Вірш вперше з'явився без назви і з п'ятьма куплетами в оповіданні "The Visionary" в 1834 році. Через п'ять років вірш був опублікований у журналі "Burton's Gentleman's Magazine" під назвою "До Янте на Небесах" (To Ianthe in Heaven), де він мав вже чотири куплети і останній рядок був змінений з "...Italian streams" на "..eternal streams". Два роки потому у журналі "Saturday Evening Post" вірш був надрукований знов у п'яти куплетах під назвою "До однієї коханої" (To One Beloved). Ще через два роки у журналі "Graham's Magazine" вірш знов став чотирикуплетним і нарешті обрів свою остаточну назву "До однієї в раю". І саме в такому складі вірш є у всіх зібраннях творів Аллана Поу з другої половини XIX століття.
SILENCE
Є деякі особливості – деякі в однім тілі об'єднані,
Що мають подвійне життя і таким чином появі сприяючи
Різновиду подвійної сутності, котрі народжені
Зі світла й матерії, а в тілі і тіні себе проявляючи.
Є подвійне Мовчання – узбережжя і море –
Тіло й душа. Один мешкає в самотньому місці,
Де знову травою усе поросло; милості урочисті,
Спогади людські і повне сліз пізнане горе,
Зробили безстрашним: ім'я "Більше нічого"* має суворе.
Він — це спільне Мовчання: його не лякайся!
Він не має в собі сили зла;
Але якщо нагла доля якась (невчасна, хоч як вивертайся!)
Зведе тебе з тінню його (тінню ельфа, що не має ім'я,
В тім самотнім краю, де людина і ступить не могла)
Богу віддатися твоя черга прийшла!
КОМЕНТАРІ
Цей вірш Алланом Поу був заявлений як сонет в ранніх публікаціях (перша публікація в журналі в 1840 році), але, можливо, через те, що він не має строгої сонетної форми підзаголовок з часом був прибраний. Вірш має певне відношення до оповідання "Мовчання – байка", написаного на кілька років раніше. Джерелом для написання вірша, як визначили, послужили два сонета Томаса Худа "Мовчання" і "Смерть" 1823 року.
Вірш є одним із найзагадковіших віршів Поу для коментаторів, хоча ті, хто наважуються його обговорювати, приходять до висновку, що Мовчання – це голос Бога.
"ім'я "Більше нічого"". Аллан Поу використовує фразу "No More" у кількох інших віршах, але в цьому вірші вперше як ім'я, яке потім у поемі "Крук" трансформується в "Більше ніколи" (Nevermore).
ДУХИ ПОМЕРЛИХ
SPIRITS OF THE DEAD
Твоя душа виявить себе, знайде на самоті
Серед темних думок в надгробній плиті –
З усієї юрби не зацікавить ніяку людину,
Втрутитись у твою таємничу годину:
Будь мовчазним в безлюдності цій,
Що не є самотою – тому що за цих-от умов
Духи померлих, які колись навперебій
Збирались перед тобою в житті, тепер знов,
В смерті довкола тебе – поряд тут стаючи,
Вони волею своєю затьмарять тебе: мовчи.
Ніч – хоч була ясна – нахмуриться —
І ні над ким зорі не зглянуться,
З престолів своїх далеких, небесних,
Світлом, як дарунком надії для смертних —
Але небесні світила, червоні без променів кулі,
Від втоми здадуться тобі схожими на минулі
Лихоманку й горіння, які мав у себе,
Що відтепер назавжди пригорнуться до тебе:
Тепер думки ти не зможеш прогнати –
Тепер видіння ніколи не змусиш тебе уникати –
Духу твого вони більш не покинуть,
Як краплі роси з трави вже не зникнуть.
Вітерець – дихання Бога – нерухомий –
І туман на пагорбі не вагомий
Темний – каламутний – але незламний,
Він є символ і знак переламний —
Як він на деревах повис, павши ниць,
Таємницею є з таємниць!
КОМЕНТАРІ
Перша публікація 1827 року у збірнику "Тамерлан та інші вірші". Тоді вірш мав назву "VISIT OF THE DEAD". Але вірш був перероблений і нинішнього вигляду зі зміненою назвою набув у збірнику "Al Aaraaf, Tamerlane and Minor Poems" 1829 року. Наступна публікація відбулась тільки через 10 років у журналі і не мала авторського підпису. Упорядник посмертного видання чотиритомного зібрання творів Поу 1850 року не знав цей вірш і не включив його до колекції поезій.
ХРОБАК ЗАВОЙОВНИК
THE CONQUEROR WORM
Погляньте! Це урочиста гала-ніч
На протязі самотніх останніх років!
Ангелів натовп крилатий плечами до пліч,
У покровах і в сльозах від чуттів,
Всідались в театрі, щоби побачити
Гру страхів і необачних надій,
Поки оркестр не припиняв кострубачити
В музиці сфер неземній.
Міми, що подібні на Всевишнього Бога,*
Які тихо бурмочуть, і щось там вдають
По сцені кидаючись на всі боки якомога...
Маріонетки вони, що приходять і йдуть*
За наказом величезних й безформних істот,
Що декорації змінювати мають роботу,
Змахуючи кр́илами Кондора з небесних висот,
Невидимі Лихо й Скорботу.
Ця драма строката – о, будьте ви певні,
Вам аж ніяк не забути цього!
З Фантомом її, якого завжди натовпи ревні
Переслідують, але ніяк не схоплять його,
По колу, яке постійно вертає в довкілля,
На те саме місце, на той самий прах,
І багато Гріха, і ще більш Божевілля,
І душею сюжету є Жах.
Але дивіться, поміж натовпу мімів
Плазуюча істота, як зайда вторгається!
Криваво-червона істота іззовні хоромів
В самотності сценічній звивається!
Звивається! Плазує! – і зі смертельними муками
Міми для паразита стають одразу їдою,
І ангели плачуть, за його назираючи іклами,
Пофарбованих кров'ю людською.
Гаснуть вогні — гаснуть всі – така є умова
І, над кожним тремтячим під жахітливим впливом,
Театральна завіса, ніби домовини покрова,
Опускається долу буремним поривом.
Всі бліді і змарнілі, бо драма причина,
Розходяться ангели і з них кожен промовник,
Що трагедія п'єса ця і зветься "Людина",
А героєм її є Хробак Завойовник.
КОМЕНТАРІ
Перша публікація як окремого вірша у січні 1843 року в журналі "Graham's Magazinе". Потім у 1845 році Алланом Поу був добавлений до переробленого його раннього оповідання "Лігея"(1838). Переробки в наступних виданнях вірша були тільки в тому, що слова "фантом" і "лихо" друкувались то з великої літери то з маленької.
"Міми" – актори пантомім — "...подібні на Бога" – це люди. Натяк Аллана Поу на біблійну книгу "Буття": "І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою..." (Розділ 1, вірш 26) "І створив Бог Людину за образом Своїм, за образом Божим..." (Розділ 1, вірш 27)
"Маріонетки вони, що приходять і йдуть". Цей рядок перегукується з відомим початком монологу Жака з комедії "Як вам це сподобається" Шейкспіра, що "весь світ — підмостки, а чоловіки й жінки лише Актори, і мають свої виходи і входи..." (2 дія, сцена 7).
АННАБЕЛЬ ЛІ
ANNABEL LEE
З того часу утекло вже багато-багато води,
Біля моря на королівській землі,
Жила дівчина, яку, можливо, знали і ви,
Чиє ім'я було Аннабель Лі;
І ця дівчина жила і думала лише про одне,
Щоби бути коханою і кохати мене взагалі.
Я був дитиною і вона була дитиною теж*
Біля моря на королівській землі:
Але ми кохали коханням, яке більш за любов,
Я і моя Аннабель Лі;
За любов, за яку крилаті серафими Небес
Заздрили нам і заздрощі ці були чималі.
І це причиною стало того, що дуже давно
Там біля моря на королівській землі
Вітер з-за хмари подув і холодом своїм обійняв
Мою прекрасну Аннабель Лі;
Та так, що прийшла її високородна рідня
І від мене її узяли, забрали її взагалі,
Щоби у склепі своїм родовім зачинити її,
Там біля моря на королівській землі.
Ангели, які і близько не були щасливі такі
В своїх Небесах, в заздрощах, що були чималі –
Так! – це причина й була (усі люди це знають
Там біля моря на королівській землі)
Що вітер вийшов з-за хмари вночі,
Щоби охолодити і вбити мою Аннабель Лі.
Наше кохання набагато сильнішим було ніж любов
Тих, хто доросліші за нас і старші були —
Багатьох, хто за нас набагато мудріші були —
І ні ангели на небесах угорі,
Ані демони під морями усіма взагалі,
Не зможуть душу мою розлучити з душею
Моєї прекрасної Аннабель Лі.
Бо місяць ніколи не сяє, щоби не принести мені сни
Про прекрасну мою Аннабель Лі;
І зорі ніколи не сяють, щоби яскравий не вгледів я зір
Прекрасної моєї Аннабель Лі;
І так кожної ночі усю ніч поряд з труною лежатиму я,
Де кохана моя — кохання моє лежить і життя – наречена моя,
У склепі її біля моря на королівській землі —
В гробниці біля моря гучного на прибережній землі.*
КОМЕНТАРІ
Перша публікація вірша відбулась на другий день після смерті Аллана Поу 9 жовтня 1849 разом з некрологом у ньюйоркській газеті, хоча ще 5 травня в одному з листів він заявив, що незабаром перешле адресатці нову баладу, яка називається "Аннабель Лі".