— Я можу приїхати іншим разом або побачитися з вами в місті.
— Не знаю, чи зручно відкладати, любий, — докинула Селія. — Здається, він казав, що з Уайт-Плейнса має приїхати старий містер Кінг. Вони страшенно розсердяться, коли ти не приїдеш.
— Боюсь, що вони таки образяться, люба. Ну, то ми зробимо ось як. Ти розважатимеш містера Бартлета, а я поїду туди зразу після обіду й повернусь якнайшвидше. Я хочу сказати, що ми можемо поговорити й після того, як я повернусь.
— Це мене цілком влаштовує, — сказав Бартлет.
— Я розважатиму вас, як тільки зможу, — мовила Селія, — але боюся, що вам буде не дуже весело. Та коли вам стане нудно зі мною, ви собі щось почитаєте, — у нас повно книжок.
— З вами мені не може бути нудно, — відповів Бартлет.
— Ну, тоді все гаразд, — сказав з полегкістю господар. — Сподіваюсь, ви не гніваєтеся, що я тікаю. Але я просто не знаю, як мені викрутитись. Я хочу сказати, що коли вже сам старий Кінг приїздить із Уайт-Плейнса… Я хочу сказати, що він уже старий чоловік. Але послухай, любонько, а де ж наші малята? Містер Бартлет хоче подивитись на них.
— Авжеж, авжеж! — вигукнув гість.
— Та це ви тільки так кажете, — мовила Селія. — Але ми пишаємось ними! Мабуть, усі батьки й матері однакові. Гадають, що їхні діти — найкращі в світі. Правда, містере Бартлет? Чи, може, у вас немає дітей?
— На жаль, я нежонатий.
— Ах ви бідненький! Нам його шкода, правда, любий? Але чого ж ви не одружились, містере Бартлет? Невже вам осоружні жінки?
— Принаймні не цю мить, — галантно відповів Бартлет.
— Чуєш, любонько, які він підпускає тобі компліменти?
— Чую, любий. Я вже переконалась, що містер Бартлет великий лестун. Треба бігти по дітей, поки Гортензія не повкладала їх спати.
— Ну, — мовив Грег, тільки-но його дружина вийшла з кімнати, — що ви скажете, змінилася вона чи ні?
— Трохи змінилась, але на краще. Вона перевершила всі сподівання.
— Я теж так гадаю, — відповів Грег. — Я хочу сказати, що дівчиною вона була вродлива, а після заміжжя стала ще вродливіша. Тобто що заміжжя і материнство надали їй чогось такого… ну, я б сказав, якоїсь величності. Атож, саме так — величності. Вип'ємо ще по одній?
Вони вже допивали своє віскі, коли Селія повернулася з двома дівчатками.
— Меншенька вже в ліжечку, і мені не хотілося будити її. Але ви побачите її вранці. Це — Норма, а це — Грейс. Дівчатка, це містер Бартлет.
Дівчатка байдуже вислухали це повідомлення.
— Добривечір, дівчатка, — промовив Бартлет.
— Ну, що скажете, містере Бартлет? — спитав батько. — Тобто що ви скажете про них?
— Чудесні малята! — вигукнув Бартлет із досить щирим захватом.
— Я хочу сказати, правда, вони гарненькі?
— Дуже!
— Ну, малята? Чого ж ви не дякуєте містерові Бартлету?
— Спасибі, — промимрила Норма.
— Скільки тобі років, Нормо?
— Шість, — відповіла Норма.
— Он як, — сказав Бартлет. — А скільки років Грейс?
— Чотири, — відповіла Норма.
— Он як, — сказав Бартлет. — А скільки років твоїй найменшій сестричці?
— Півтора, — відповіла Норма.
На цьому розмова скінчилась.
— Ходімо, малята, — мовила Селія. — Поцілуйте татка й скажіть йому на добраніч, і я відведу вас до няні.
— Я сам їх відведу, — сказав Грег. — Я однаково йду нагору. А ти покажи Бартлетові наш дім. Я хочу сказати — поки надворі ще видно.
— На добраніч, малята, — сказав Бартлет, і дівчатка пролепетали у відповідь: "На добраніч".
— Я ще прийду посидіти з вами перед сном, — пообіцяла Селія. А коли Грег вивів їх із кімнати, вона запитала Бартлета: — Справді вони вам сподобалися?
— Авжеж? Особливо Норма. Вона — викапана ви.
— Вона трохи скидається на мене, якою я була колись. Але я сподіваюсь, що вона не схожа на мене сьогоднішню. Я страшенно постаріла.
— Ви здаєтеся зовсім молодою!— заперечив Бартлет. — Ніхто не повірить, що у вас троє дітей.
— Ах, містере Бартлет! Хоч би не забути, що я маю показати вам наш дім. Лу так пишається ним!
— І недарма, — докинув Бартлет.
— Дім у нас чудовий! Я називаю його "наше любовне гніздечко". Чимале гніздечко, правда? Мама каже, що в нас незатишно, бо дім занадто великий, вона каже, що тут не почуваєш себе як у рідній оселі. А по-моєму, усе це залежить від нас самих. З коханим чоловіком жінка буде щаслива і в убогій хатині. А з нелюбом нещаслива і в пишному палаці. Хіба ж не так, містере Бартлет?
— Атож.
— Це віскі справді таке надзвичайне? Вип'ю-но я ковточок, просто щоб покуштувати. Це мені не завадить, коли воно таке добре. Як ви гадаєте, містере Бартлет?
— Та, мабуть, не завадить.
— Ну, то я вип'ю трошечки, і коли воно мені завадить, це буде ваша провина.
Селія налила дві третини келишка і миттю вихилила.
— А віскі й справді дуже добре! — сказала вона. — Звичайно, мені важко судити, бо я віскі не люблю і Лу не дозволяє мені його пити. Але він так вихваляє це віскі, аж мені захотілося його покуштувати. Ви ж не викажете мене, містере Бартлет?
— Ніколи!
— Цікаво, як воно смакує із содовою? Вип'ємо трошечки. Однак я весь час забуваю, що повинна ще показати вам будинок. Ми не встигнемо і випити віскі, й оглянути будинок, поки вернеться Лу. Вам дуже кортить його оглядати?
— Не дуже.
— Ну, то вип'ємо краще віскі з содовою. І нехай це залишиться нашою таємницею.
Вони мовчки випили, і Селія натиснула кнопку дзвінка.
— Заберіть пляшку й тацю, — звеліла вона Форбсові. — А тепер, — звернулась вона до Бартлета, — ми вийдемо з вами на ганок і оглянемо, скільки встигнем. А про решту здогадаєтесь самі.
Містер Грег тим часом надів свіжу сорочку й комірець і приєднався до них.
— Ну як, — спитав він Бартлета, — ви вже все оглянули?
— Та, здається, все, — збрехав, не задумуючись, гість. — У вас чудовий дім!
— Ми його любимо. Тобто нам тут добре живеться. Я хочу сказати, що такий дім — це справжнє сімейне вогнище. А Селія називає його любовним гніздечком.
— Вона вже мені казала, — відповів Бартлет.
— Селія завжди була сентиментальна, — мовив її чоловік.
Він поклав руку їй на плече, але вона відступила назад.
— Побіжу нагору одягатись, — сказала вона.
— Одягатись? — вигукнув Бартлет, що був просто засліплений її сукнею з квітчастого зеленого шифону.
— Ну, не зовсім одягатися, — мовила Селія. — Але не можу ж я сісти до столу в цій сукні!
— Може, ви хочете трохи причепуритися, Бартлете? — спитав Грег. — Тобто Форбс проведе вас до вашої кімнати, якщо ви хочете піднятися нагору.
— Так, я, мабуть, піду, — сказав Бартлет.
Селія, вбрана в чорну мереживну сукню, за розкішним обідом була дуже мовчазна. Три або чотири рази Грег звертався до неї, і їй доводилось перепитувати, так наче вона думала про щось своє: "Що ти сказав, любий?" Обличчя її розчервонілось, і Бартлет подумав, що вона, певне, вихилила ще келишок, крім тих двох перед обідом і щоденного коктейлю.
— Ну, тепер я залишу вас, — сказав Грег, коли вони знов повернулись до вітальні. — Я хочу сказати, що чим раніше я вирушу, тим швидше повернуся. Любонько, постарайся, щоб наш гість не нудився і не помер від спраги. Au revoir, Бартлете. Дуже жаль, але нічого не вдієш. Є ще одна пляшка віскі, от ви й беріться до неї. Я хочу сказати, пийте на здоров'я. Шкода, що вам доведеться пити самому.
— Справді, дуже шкода, містере Бартлет, — сказала Селія, коли Грег пішов.
— Чого шкода? — спитав Бартлет.
— Що вам доведеться пити самому. З мене буде нікудишня хазяйка, коли я таке дозволю. Та я й не дозволю. Я сама трошки вип'ю з вами.
— Таж ми тільки-но повставали з-за столу.
— Ну то й що! Я хочу випити, і коли ви не вип'єте зі мною, це буде просто не по-чоловічому.
Вона налила дві чималі порції віскі з содовою й подала одну склянку гостеві.
— А тепер увімкнімо радіо й будемо веселитись. Ні, ні, нащо нам здався цей безглуздий бейсбол? Ну ось, це вже краще! Ходімо танцювати!
— На жаль, місіс Грег, я не вмію.
— Ну, ви просто якесь вайло! Через вас я мушу танцювати сама! "Я сама-самісінька!" — заспівала вона.
В її голосі вже не чулося манірності, і коли вона закружляла по великій кімнаті, Бартлета вразила невимушена грація її рухів.
— Ні, самій нецікаво, — поскаржилась Селія. — Краще вимкнімо цю кляту штуку й поговорімо.
— Мені приємно дивитись, як ви танцюєте, — мовив Бартлет.
— Але ж я не Павлова, — сказала Селія й вимкнула радіо. — Та й пора вже випити.
— У мене ще лишилось більше половини.
— Так, але ви пили за обідом, тож мені треба вас наздогнати.
Вона налила собі ще віскі з содовою й взялася "наздоганяти" Бартлета.
— Лихо мені з вами, містере… От комедія! Не можу пригадати, як ваше прізвище.
— Бартлет.
— Лихо мені з вами, Баркере… А знаєте чому? Бо ви занадто тверезий. Розумієте? З біса тверезий! В цьому й усе лихо, розумієте? Якби ви не були такий тверезий, з вами було б веселіше. Розумієте? А от я не розумію, чого ви такий тверезий, а я така п'яна.
— Бо ви не звикли пити.
— Не звикла шити? Оце сказали! Та я п'ю кожнісінький день. Розумієте? Якби не пила, то просто вмерла б!
— А що каже ваш чоловік?
— Нічого, бо він не знає. Розумієте? Вечорами його іноді не буває вдома чи я сама кудись іду. А коли ми обоє вдома, я рано йду нагору, начебто хочу спати. Розумієте? Тільки я не лягаю спати, розумієте? Я влаштовую для себе вечірку. Розумієте? А якби не це, то я б померла.
— Але чому?
— Який же ви нетямущий, Баркере! Може, ви й тверезий, зате нетямущий! Невже ви повірили всій отій бредні про щасливу сім'ю й ніжну дружину? Слухайте, Баркере, я віддала б усе на світі, аби тільки вирватися звідси. Усе б віддала, аби не бачити його більше.
— Хіба ви вже не любите свого чоловіка? Чи, може, він вас не любить? У чому річ?
— Люблю? Та я ніколи його не любила! Я й не знала, що це таке — любов! А він любить тільки себе!
— То нащо ж ви одружилися з ним?
— Я була дівчисько — оце вам і вся відповідь. Дівчисько, та ще й шанолюбне! Розумієте? Він був тоді продюсером і вклепався в мене, от мені й стукнуло в голову, що він зробить із мене зірку. Розумієте, Баркере? Я вийшла за нього заради кар'єри. І ось що з мене стало!
— Ну що ж, вам непогано живеться.
— Непогано живеться? Та я б помінялася з найжалюгіднішою злидаркою, аби тільки визволитися звідси! Розумієте, Баркере? Я й без чужої допомоги могла б стати зіркою, тільки не розуміла цього. Я мала і вроду, і талант.