Том придбав їх сотень зо дві, а скватер узяв та й поставив чоловіка на межі їхніх ділянок із собаками, щоб на тії вівці чатували, і тільки-но вистромить котора свій писок крізь огорожу (Томова огорожа ніяк до овець не пасувала), як отой сторож відразу ж і давай їх собаками цькувати. Ну, то собаки й гнали овець через усю Томову ділянку аж до другого краю, де на них чекав інший чолов'яга, вже напоготові, щоб віддухопелити їх як слід.
Томів собака войтувався, як міг; але сам заслаб, учиняючи розправу над четвертим капіталістичним посіпакою собачої породи, і незабаром здох. Підставні особи намастили свого собаку отрутою перед тим, як випустити його на вівці, — то був єдиний засіб із Торговим собакою покінчити.
Думав, думав Том та й надумався, що ліпше-таки повести справу вдвох, і він спробував; але його небожа, що приїхав сюди з міста погостювати, заарештували за намовою скватера, обвинувативши в тому, що він нібито крав вівці, і суд вирік йому два роки примусової праці, а тим часом Том і сам шість місяців під арештом відсидів за те, що замірявся застосувати щодо скватера фізичної сили, мавши на меті завдати йому тяжкої тілесної увереди; та що там казати, — він зробив-таки більше, ніж замірявся, якщо перебитий ніс, зламана щелепа та чималенька кількість зубів, що їх загубив скватер під час колотнечі, щось важать. Скватер на ту пору наладнав взаємини із іншим мировим суддею, та ще й віддав за нього свою дочку.
А як вийшов Том з тюрми, то вдома на нього саме руйновище чекало, — з чого ж його житимеш! Ну, то він порядився паркани ставити, зібрав кілька фунтів та й вирішив далі на своїй фермі господарювати. Ото придбав він собі "господиню" та кілька корів протягом наступного руку; "господиня" обікрала його й утекла з підставним фермером, а корови — були та загули!.. Которі вилягли під час посухи, а которих скватер немов у спашу зайняв, коли вони на водопій ходили.
Тоді Том заорендував овочевий садок, що містився у верхів'ї річки; аж нагло градом усю садовину йому побило. Німеччина не проминула й цієї події, — Джекоба застукала гроза, коли він повертався з міста додому, і він сховався в Томовій хатині. А Том приткнувся до одвірка та й простояв так, доки та гроза бушувала, не звертаючи на град жаднісінької уваги. Очі йому були дуже блискучі й дуже сухі, а з грудей за кожним віддихом виривалося приглушене ридання. Джекоб не чіпав його, а сидів у хатині з мрійним виразом на суворому обличчі, думаючи про дитинство та про батьківщину, мабуть. Коли гроза минулася, німець підвів Тома до ослона, посадовив його і сказав:
— Ти чекатимеш тут, Томе. Я мусив поїхати додому по дещо. Ти посидиш тут тихо й чекатимеш двадцять хвилин.
І німець сів верхи на свого коня та й погнав, бурмочучи сам до себе:
— Сей людина повинна сльозу пустити, сей людина повинна сльозу пустити…
Німець повернувся назад за двадцять хвилин і привіз пляшку вина та корнета, ховаючи їх під полою. Він усипав вина в два великі кухлі, примусив Тома випити, випив сам, а тоді добув свого корнета, став на дверях і заграв німецького маршу услід дощовій хмарі, що саме за обрієм зникала. Град падав і над його виноградником, і його теж зруйновано дощенту.
Том "пустив сльозу", і все було гаразд.
Він, звісно, трішки занепав духом, а проте невдовзі знову взявся паркани ставити, і вже почали йому в голові спокусливі думки роїтися: "А чи не посадити, бува, трохи винограддя та кілька овочевих дерев на своїй земельці…" Коли гульк — і де тії межівники взялися! Він-бо давно вже їх і з тямки викинув — воскресли раптом, і з'явилися, і виміряли, і з'ясували Томові, що насправді його ділянка розляглася серед неродючих каменястих пагорбів по той бік річки.
Том зрадів, що він ще нових овочевих дерев не понасаджував, та й заходився свою хатину і паркан на нову ділянку перетягати. Але скватер устряв у тую справу, захопив ферму й усеньке майно, що там малося, ще й порушив справу проти Тома, звинувачуючи його в загарбанні собі чужого обрубу — та заклав на нього позов на дві з половиною тисячі фунтів стерлінгів.
Наступного року Том потрапив до лікарні для божевільних у Параматі, а того ж таки літа туди прислали й скватера, що його дощенту зруйнували — і посуха, і трусики, і банки, і численні об'єднання вовняних підприємців. Обоє дуже здружилися й частенько обговорювали вельми важливі питання щодо того, чи то можливо — а чи неможливо — висадити в повітря небесні шлюзи під час посухи за допомогою динаміту.
Збігло кілька років, і Тома випущено з лікарні. Він оселився в одному з передмість. Удень його стрінути годі, а вночі можна його здибати частенько побіч певної підвідчини, — плуганиться собі з ліхтарем у руках… Він каже, що жалкує тільки за одним, — чом не зсунувся був із глузду перше, ніж довелося йому зазнати всіх принад фермерського життя.
[1] Плевропневмонія.