— А втім, вона щаслива й вдоволена, чи не так?
— Атож, — сказав Джо, — бодай хоч на ту пору, коли я вдома. Але ж вона ніколи не буває спокійна, коли мене десь немає. А я ж зовсім легко міг би зробити з неї багато щасливішу та вдоволенішу, — те було б мені за іграшку, їй-право!
Мітчел палив свою люльку, попахкуючи нею поважно й повільно.
Його товариш почав нервувати й неспокійно соватися на місці, зиркаючи на Мітчела від часу до часу, а тоді раптом, немов терпець йому ввірвався, й вія, зрештою, на щось ізваживсь; чи, може, йому здалося, що Мітчел хотів пошити його в дурні, й він розлютився, що піймався на гачок та до сентиментальних виливань своїх чуттів удався; чи сяк чи так, але він запитав зненацька:
— Як ся має твоя жінка зараз, Мітчеле?
— Я не знаю, — відповів Мітчел спокійно.
— Не знаєш? — згукнув його товариш. — Невже ти не поводився з нею як слід?
Мітчел покинув палити, поклав люльку і тяжко зітхнув.
— Та де там! Я намагався її шанувати, — мовив він утомлено.
— Ну, то в чому ж річ? А ти прикладав свою теорію до практики?
— Прикладав, — відказав Мітчел та й замислився.
Джо чекав, що той ще щось скаже, але Мітчел мовчав.
— То як же? — спитався Джо нетерпляче. — Як же вона подіяла? Чи справдила твої сподівання?
— Я не знаю, — сказав Мітчел ("паф" — та й затягся тютюновим димом), — жінка покинула мене.
— Що?!
Мітчел хапливо висмикнув недокурену люльку з рота й вибив розгорілий тютюн об носака свого чобота.
— Вона покинула мене, — сказав він, підводячись та потягаючись. По тому, з серця махнувши рукою, промовив: — Вона покинула мене задля… хлопця зовсім інакшої вдачі…
Мітчел подивився на схід у бік корчомки, де саме виводили поштових коней зі стайні.
— Чому ж ти не допиваєш свого чаю, Джо? Казанок холоне.