З усього було знати, що він ніяк не міг всидіти вдома, — навіть капелюха свого не скинув.
На кілочку біля дверей висіла на стіні сукенка й старий жіночий капелюх, проте виглядали вони так, наче висіли тут ціле життя.
Якесь дивне почуття охоплювало в цій господі — чогось не вистачало; а втім, у всіх таких відлюдних оселях, що розкидані серед чагарів, завше гнітить почуття, немов чогось не вистачає або, певніше, немов заселюють їх привиди речей, які мали б тут бути, але яких ніколи не було.
Коли я скакав путівцем, назад до битого шляху вертаючись, я озирнувсь і побачив, що старий Гаулет заходився коло ями навколо великого пенька, ретельно копаючи своєю довгою лопатою.
Мені впало в око, що, рухаючись і ступаючи, він злегка на лівий бік нахилявся та разів зо два потер поперек рукою, — і я склав теє на охват чи щось такого.
Прибувши до Невер-Невера, я почув від одного гуртоправа, котрий знавав Гаулета, що дружина йому першого ж року померла, отож ця таємнича жінка, якщо вона справді його дружина, була, звісно, його друга дружина. Гуртоправ наче здивувався трохи і навіть звеселився на саму думку, що старий Гаулет надумавсь оженитися ще раз.
Трапилося мені якось, п'ять років по тому, тією ж дорогою з Невер-Невера назад вертатися. Було ще рано-ранесенько — вирядивсь я, скоро з півночі звернуло. Я й здумати собі не міг, що старий уже встав і десь колує; а крім того, мені хотілося швидше додому дістатися, побачитись із моїми старенькими та з друзяками, що я їх тамечки полишив, — та ще з дівчиною.
Проте, від'їхавши недалеко від того місця, де шляшок у бік до Гаулетової ферми звертає, я випадково повернувся, — аж гульк! — старий догани мене верхи на конячинці, що біжить підтюпцем, раз у раз спотикаючись. Я почекав на нього.
Він їхав верхи, цим разом на старій сивій робочій конячці, такій ухорканій, що ось-ось пристане. Здавалося, ноги їй підтинаються й вона зараз упаде, мов стара трухлява повітка, як, бува, набіжить бирса. Та й старий мався не краще за неї. Я відразу ж примітив, що він дуже підупав на силі. Він змарнів на лиці й увесь ізігнувся, немов його що болить. І з коня зліз він важко й незграбно, мов увереджений, і тільки-но торкнувся ногами землі, відразу ж за мою руку схопився, а ні, то впав би, як падає людина, коли вона сплигує з поїзда під час руху. Він потяг мене до узбіччя, намацуючи землю, мов сліпий, своєю вільною рукою, коли я почав обережно його вмощати. Я добув свою ковдру й урізок перкалю з в'юка, щоб улаштувати його якнайвигідніше.
— Допоможи мені спиною до дерева прихилитися, — мовив він. — Я хочу сидіти — не треба мене класти.
Він сидів, рукою за бік тримаючись, і важко дихав.
— Може, я побіжу до хати й приведу вашу дружину? — спитався я.
— Ні. — Він говорив помалу, мов через силу. — Ні! — А далі, немов слова виштовхнуто з нього судомою: — Її там немає.
Я погадав, що вона його покинула.
— Чи давно вас оця неміч напала? Чи давно це почалося?
Він не звернув жадної увагу на запитання. Я подумав, що в нього напад ревматизму або щось подібне.
— У спину вступило і в боки, поперек, немов вогнем пече, — мовив він по хвилі.
Я приятелював колись із чоловіком, що помер раптово з серцевої хвороби, — помер, працюючи. Він промивав ночовки із золотодайним піском у річці, близько нашої заїмки, де ми робили; аж раптом — упустив ночовки у воду, впав навзнак, скрикнув: "Ой, моя спина!" — та й помер. І зараз я відчув інстинктивно, що в бідолашного старого Гаулета коїться із серцем щось дуже кепське. Людина відчуває своє серце у спині, так само, як і в плечах, і в руках.
Старий Гаулет побілів як смерть, так, як блідне людина, коли вона втрачає свідомість від пекельної спеки, — плечі йому поникли безсило, і руки безпорадно стрепехалися, перебираючи пучками порох. Я відчув, що й сам починаю полотніти, і всередині в мене щось болісно замлоїло й похололо, — я-бо відав тії ознаки. Людям, що оселяють хащі, недуга та смерть завдають побожного страху.
Але по тім, як я влаштував його досить вигідно і дав йому напитися води з міха, сірий відтінок зник йому з обличчя, і старий трохи відійшов; він підніс руки й скрижив їх на грудях. Головою він прихилився до дерева — капелюх зі спущеними крисами впав додолу, відкриваючи його широке, біле чоло, далеко вище, ніж я міг на теє сподіватись. Здавалося — він вдивляється в блакитне крило гірського пасма, що вимальовувалося на небокрузі, понад синьо-зеленими чагарями.
А тоді він почав балакати — не звернувши ніякісінької уваги на мене, коли я спитався, чи ж йому полегшало зараз — почав балакати якимсь химерним, неприсутнім, далеким-далеким голосом, — аж моторошно стало!
Він розповідав свою історію механічно, одним голосом — заученими словами, так, що я був помислив, чи не розповідав він її багато разів раніше; якщо не іншим людям, то безлюдниці чагарів. І він проказував імена людей та назви місцевостей, що про них не чув я зроду — так, немов я мав їх знати не гірше за нього.
— Я не хотів привозити її сюди першого року. Тут місце не для жінки… Я волів, щоб вона полишилася із своїми рідними та почекала, поки я тут усе хоч трошки впорядкую. Фіпси взяли ділянку нижче за водою. Я хотів, щоб вона почекала й приїхала з ними, тоді вона була б у гурті — поруч неї була б жінка, із якою погомоніти можна б… Вони приїхали згодом, але не зостались. Тут місце не для жінки…
Але Мері хотіла їхати. Вона не хтіла зі своїми рідними на півдні лишатися. Вона воліла бути зі мною, дбати за мене, і працювати, і допомагати мені.
І він усе казав мені, казав, та знов і знов переказував — після тієї та й знов тієї ж співав. Схиблений він був лише на одному пункті. А то враз урве мову та й сидить мовчки яку хвилину; а тоді позирне на мене тривожними очима, мало не з ляком помічає, що я тут, і прохає дарувати йому, що завдав мені так багато клопоту, та дякує мені.
— Це все минеться зараз, краще відведи коней додому та поснідай; там усе напоготові, стоїть у пічурці. Я прийду слідком за тобою, притьмом. Дружина чекатиме і…
Та й замовкає, не скінчивши фрази, а тоді знову вертається на стару путь.
— Її мати лагодилася приїхати до нас погостити наприкінці року, але старим увередив собі ногу. Тоді мала приїхати її сестра, заміжня, але одне з малюків заслабло і вдома стало сутужно — клопоту не обкидаєшся. Я вдався до лікаря в місті — за тридцять миль звідси — й домовився з ним. Він був п'яндиголова — мені слід було застрелити його по тому. Я домовився з жінкою в місті, щоб вона приїхала й пожила в нас. Я гадав, що Мері помилилася в своїх розрахунках. Мабуть, вона помилилася на місяць, а мо', й на півтора. Проте я її послухавсь… Не сперечайтеся з жінкою. Не слухайтеся жінки. Робіть усе, що належить. Коли б нам тутка яка бувала досвідчена жінка, щоб нараяла нас. Але ж… Тут місце не для жінки!
Він замотляв прихиленою до стовбура головою, неначе від давнього душевного болю.
— Вона почулася зле — раптом серед ночі — але згодом минулось. Фальшива тривога. Я налагодився поїхати по когось, але вона відраяла, — ка', почекаймо, поки розвидниться. Хтось обов'язково їхатиме поуз. Вона була хоробра м розумна жінка, але страх як боялася лишатися сама. Тут місце не для жінки!
Жив недалечко чорношкірий чабан-тубілець, миль за три-чотири звідси. Я помчав верхи до нього, поки Мері спала, й послав чорношкірого хлопця до міста. Я б його застрелив по тому, якби я його де запопав. Стара чорношкіра тубілка померла тиждень тому, а коли б не теє — то й з Мері було б усе гаразд. Стару тубілку перев'язано, як клумак, порізаною на стяжки ковдрою та сирицею й покладено в яму. Отож навіть і чорношкірої жінки побіля Мері не було. Тут місце не для жінки!
Я чатував край дороги на світанні, я чатував край дороги й на смерканні. Я спустився у видолинок і пригнувся, щоб побачити крізь прогалявину, якщо хто проїздитиме поуз… А тоді скочу на коня та й мчу чвалом до міста, поскачу миль із п'ять, — нараз щось як потягне мене назад, то я вмить коня завертаю — а серце мені аж холоне з жаху, що вона помре раніше, ніж я додому вернуся. Та все на того лікаря чекаю — осьось прибуде.
Найстрашніше насунулось удосвіта, наступного ранку. Я бігав то туди, то сюди, — то додому, то на шлях, — бігав, мов божевільний. І ніхто не їхав. Я наганявся на бервення та пеньки і падав, раз у раз спотикаючись, коли це як стій побачив курище від східсонця. То були її мати й сестра, що ресорною бідкою їхали, а за ними, доганяючи, показався лікар у своїй кабрітці, а поруч нього — жінка, що з нею я домовився був у місті. Мати й сестра зупинилися в місті переночувати, коли почули про чорношкірого хлопця. Він витратив цілий день, заки до міста дістався. Я б його застрелив, якби я його по тому де запопав. Лікар саме став у горілку вкидатися. Коли б мені під ту хвилину рушниця та якби знаття, що Мері вже немає, — я б його застрелив просто в кабрітці. Вони сказали, що вона померла. І дитина померла також.
Вони ганили мене й дорікали… але ж я не хотів, щоб вона їхала зі мною; тут місце не для жінки… Я більше їх не бачив після похороння… Я не хотів їх бачити ніколи.
Він утомлено похитав головою, не відриваючись від дерева, і провадив далі, але багато лагідніше, — очі йому і голос зробилися ще більш відсутні, ще більш мрійливі й далекі-далекі…
— Минув місяць, а може, й рік — я давно вже не помічаю, як спливає час, — вона вернулася до мене. Спершу вона приходила вночі, а згодом почала приходити, де б і що б я не робив… і вона тримала дитину… то була дівчинка… на руках. І невдовзі вона лишилася тут назовсім… Я не дорікав їй за теє, що вона пішла тоді — тут місце не для жінки… Вона була мені добра жінка. Вона була весела дівчина, коли я з нею одружився. Манесеньке дівчатко підросло й скидалося на неї. Я збирався вирядити дівчинку на південь, у науку віддати, — тут місце не для дівчини…
Але місяць, а може, й рік, тому Мері пішла від мене, і дочку забрала, і не верталась аж до минулої ночі — чи то пак, нинішнього ранку, здається. Я погадав був спершу, що то дівчатко зачіску собі втнуло, в неньчину сукенку вбралося, щоб свого старого батька несподіванкою приголомшити. Але то була Мері, моя жінка — така, яка була вона в той час, коли я з нею одружився.