Вогонь узяв би над нею гору, коли б не четверо сусідів, що нагодилися саме вчасно. Але на тім не окошилося; коли вона простягла руки, щоб свого малюка підхопити, той ізняв галас і почав конвульсійно відбиватися, думаючи, що то не мати, а "чорношкірий"; а тим часом Алігатор, звіряючися більше на чуття дитини, ніж на свій власний інстинкт, люто напав на неї і (старий-бо й недочутливий) не впізнав у запалі голосу своєї господині, тож уп'явся зубами їй у молескінові штани і не відпускав їх, аж поки Томмі стиснув йому шию кульбачним ремінцем. Собака почув себе дуже ніяково, втямивши, що прикро помилився і, як тільки мога, поривався спокутувати свою тяжку провину, метеляючи кошлатим хвостом та вищиряючи зуби, немов перепрошував її, всміхаючись. Ото вже натішилися хлопчаки — то був для них чудовий день; вони все згадували його, і раз у раз гомоніли про нього, й весело сміялися, не забуваючи того дня протягом багатьох років.
Вона згадує про те, як вона одного разу із повіддю боролася саме тоді, як знов же таки чоловіка її не було вдома. Вона кілька годин простояла під зливою і копала рівчак, щоб урятувати греблю на річці. Але вона не змогла її врятувати. То була така робота, якої навіть уродженка чагарів не здолає повершити. Наступного ранку греблю прорвало, і серце їй також мало не розірвалося, — такий-бо її жаль узяв, як з'явила собі, що ж то її чоловік відчує, коли додому повернеться й побачить, що наслідки довголітньої праці пішли за водою. І тоді вона заплакала.
Вона лікувала від запалення олегні й легенів — давала ліки, кидала кров кільком коровам, що в неї ще полишилися; та й знову заплакала, коли дві її найкращі корови минулись.
До того ж їй довелося воюватися ще й із скаженим бугаєм, що обліг їхній будинок і цілісінький день не хотів звідтам забиратися. Вона сама виливала кулі й палила в нього зі старої шротівниці крізь щілини межи обаполами. Під ранок він пропав. Вона збілувала його й дістала сімнадцять шилінгів та шість пенсів за його шкуру.
Вона воюється також із воронами й орлами, що на її курчат полюють. Ще й своєрідного способу для цієї боротьби добрала. Діти гукають: "Ворони, мамо!", а вона вибігає з хати та й націляється на ворон з деркача, немов з рушниці, ще й вигукує: "Бум!" Ворони хапливо розлітаються; вони хитрі, проте жінка хитріша за них.
Трапляється, що який тутешній чолов'яга, запиячивши, чи то який зайдисвіт — чистісінький злочинець на вигляд — заблукає сюди часом і нажене їй такого ляку, що хоч богові душу віддавай. Вона, звісно, каже цим непевним особам, що чоловік її та двоє синів десь коло греблі, а мо', у дворі щось роблять, — тії-бо пройдисвіти вельми хитро попервах про господаря запитують.
Допіру тиждень тому якийсь бурлака, — достеменно вішальник з лиця, та й квит, — упевнившися, що в господі немає жадного чоловіка, кинув клумака зі своїм добром на веранду і зажадав поживи. Вона дала йому попоїсти; а тоді він заявив, що наміряється в неї заночувати. Сонце вже було надвечори. Вона витягла дошку з канапи, спустила собаку з ланцюга, і станула перед чужинця, тримаючи дошку в одній руці, а другою — собаку за нашийника. "Забирайся геть!" — сказала вона. Він глянув на неї, глянув на собаку, сказав улесливим голосом: "Добре вже, матінко!" — та й подався. Незламна рішучість залягла у постаті цієї жінки, та й Алігаторові жовті очі люто яріли — крім того, паща цього собаки дуже нагадувала пащу того плазуна, на честь якого його так названо.
Небагато втішного перепадало їй у житті, про що могла б вона зараз ізгадати, сидячи сама душею біля вогню й чатуючи на гадюку. Всі дні для неї однакі; а втім, у неділю, по обіді, вона зодягається якнайкраще, прибирає дітей, причепурює маленя та й шпацірує з ними в чагарях, котячи стежкою стару дитячу колясочку поперед себе. І так вона чинить щонеділі. Вона докладає стільки зусиль, аби сама вона і діти якнайчепурніше виглядали, немов веде їх прогулятися вулицями великого міста. Але ж у чагарях нічого не побачиш — ані хуху ні духу — й душечки живої не стрінеш. Якщо ви не уродженець тієї місцевості, то можете пройти тамтешньою дорогою хоч із двадцять миль, а все ж не вхопите тропи, — таке-бо все однакове навколо. Ця вічна одноманітність, що розуму позбавляє, ці незліченні миршаві карлуваті дерева, ця монотонність спричинялися до того, що людина прагнула — хоч що вже буде — дременути звідти й чи то поїздом куди глядя помчати, чи то кораблем світ за очі запливти — або й ще далі.
Але ця чагарянка звикла до тутешньої самотини. Як допіру одружилася, то ненавиділа цю місцевість, а зараз почувала б себе чужою деінде.
Вона тішиться, коли її чоловік додому вертається, проте не виливає своїх почуттів і не метушиться. Вона готує йому все ласеньке та добреньке і прибирає дітлахів.
Вона вдоволена з свого життя, — прийнамні так здається. Вона любить своїх дітей, але не має часу того виявляти. Виглядає так, немов вона ставиться до них суворо. її оточення не сприяє розвиткові "жіночої" чи то чутливої риси в її вдачі.
Скоро вже, мабуть, на світ благословиться; але годинник там, у хатині, й вона не зна, котра зараз година. Свічка її майже догоріла; вона п забула, що вивелася із свічок. Треба ще дров принести, аби вогонь підживити; і, лишаючи собаку в кухні, вона засовує двері й біжить до дров'яної купи. Дощ ущух, — на дворі стало годитися. Вона вхоплює дрючка, смикає за нього, і — хряп! — увесь стіс розвалюється.
Вчора вона порядила якогось бродячого чорношкірого хлопця дрівець їй наносити, а поки він працював, подалася своєї корови шукати, — десь-бо запропала. Ходила вона близько години, а тим часом чорношкірий тубілець не марнував часу. Як вона додому повернулася, то так ізчудувалася, побачивши величезну купу дров побіля кухні, що дала йому ще й жмутик тютюну на додачу та похвалила його за теє, що не лінувався. Він подякував їй та й пішов собі, піднісши голову й гордо випнувши груди. Він був останній представник свого роду і король; але дрова він поскладав так, що стіс був усередині порожній.
Прикро стало жінці, й сльози навернулися їй на очі, коли вона знову до столу сідає. Вона витягає хустинку, щоб тії сльози втерти, але тицяє собі в очі просто пальцями. Хустка в неї не хустка — самі-но дірки позалишалися… Зирк! — аж то її великий палець проліз ув одну дірку, а вказівний у другу.
Це її розсмішило, і сміх її вельми здивував собаку. Жінка має гостре, дуже гостре відчуття всього кумедного; тож коли-не-коли вона бавить чагарян, розповідаючи їм яку історію.
Отак само розважала вона свою тугу й раніше. Одного дня зібралася була "нарюмсатися всмак", як вона казала — а тут раптом де не взялася стара кицька та й почала коло її спідниці тертися і "зарюмсала також". То що ж мала робити — мусила розсміятись.
Скоро вже, мабуть, почне розвиднятися. В хаті дуже душно й гаряче від вогню в коминкові. Алігатор завмер чатуючи й коли-не-коли зиркає на стіну. Нараз він насторочується; він підповзає на кілька цалів ближче до межистінка, й по тілі йому пробігає тремтіння. Шерсть на спині настовбурчується, і войовничий запал спалахує в його жовтих очах. Вона тямить, що то означає, і кладе руку на ломаку. Внизу, в межистінку, поміж обаполами мається з обох боків здоровецька щілина. Пара манісіньких, злосливих, схожих на дві блискучі намистинки, очиць блиснула в одній шпарі. Гадюка — чорна гадюка — помалу-малу виповзає, приблизно на стопу, і хитає головою — то зводить її вгору, то спускає вниз. Собака лежить — причаїлася, а жінка сидить, мов заворожена. Гадюка виповзає ще на стопу. Жінка підіймає ломаку, і гадюка, немов учувши раптом небезпеку, швидко-прудко просовує голову в шпару по другий бік обаполка і квапиться втягти туди ж таки й свого хвоста. Алігатор стрибає й клацає зубами. Він дає хука, бо його писок надто великий, а гадюка саме внизу прищулилась — у куточку між обаполами та помостом. Собака знову клацає зубами, заледве кінчик гадючого хвоста мелькає в щілині. Ось вона! Собака таки вхопив зубами тую гадюку і витяг її за хвоста цалів на вісімнадцять. Гуп, гуп — загупала жінчина ломака по долівці. Алігатор смикає знову. Гуп, гуп! Алігатор смикає ще раз і витягає з-під обаполка цілу гадюку — чорну гадину, п'ять стіп завдовжки. Голова підводиться, щоб уп'ястися в собаку своїми отруйними зубами, але той уже вхопив ворога за карк і не випускає. Він великий, дужий собака, але прудкий, як тер'єр. Він тріпає гадюкою, немов відомщаючись на ній за прокляття первісного гріха. Старший хлопчик прокидається, хапає свого дрючка і поривається злізти з постелі, але мати завертає його назад, упинивши його немов залізною рукою. Гуп, гуп — спину гадюці в кількох місцях перебито. Гуп, гуп — голову їй подруцкано, а Алігаторового носа обдряпано знову.
Вона підіймає пошматованого гада на кінчик ломаки, тягне його до коминка й кидає в вогонь; по тому підкидає туди дров і дивиться, як гадюка горить. Хлопчик і собака дивляться теж. Вона кладе руку собаці на голову, і лютий, посатанілий вогник поволі згасає в його жовтих очах. Меншенькі діти заспокоюються і незабаром засинають. Хлопець із нечистими, замащеними ногами стоїть який мент у самій сорочці, пильно у вогонь вдивляючись. А тоді зиркає на неї, бачить сльози в її очах і, обхоплюючи її шию руками, скрикує:
— Мамо, я ніколи гуртів не перегонитиму; бодай я крізь землю пішов, коли зроблюся гуртовик!
І вона міцно притискає його до своїх виснажених грудей і цілує; й отакечки сидять вони вкупі, а тим часом на сході понад чагарями займається блідий світанок.