— Тягати з собою такий вантаж! Хай ідуть всі під три чорти, я не марнуватиму часу на пошуки рідкісних фоліантів, небесних мармурів та цілющих бальзамів. Єдиний, чиє прохання я задовольню, це твій учитель музики, Франсіскільйо, бо він просить речі легкі й невибагливі: сонати, концерти, симфонії, ораторії, — вони займають мало місця та скільки в них гармонії… А тепер, хлопче, заспівай ще… Ah, dolente partita, ah, dolente partita!
Потім слуга заспівав: "A un giro sol di bel'occhi lucenti…"[10], але коли закінчив свій мадригал і підняв очі від гітари, то побачив, що залишився на самоті: Господар та нічна гостя пішли в кімнату, де на стінах висіли ікони святих у срібних рамах, щоб відсвяткувати прощальну ніч на ліжку із срібними інкрустаціями при світлі свічок у високих срібних канделябрах.
Розділ II
Господар походжав поміж своїх скринь, поставлених під навісом, — сідав на одну, переставляв іншу, оглядав ще іншу, — невдоволено й роздратовано буркочучи сам до себе. Недарма в давнину люди казали, що багатство не гарантує щастя, а володіння золотом — у даному разі сріблом — не рятує від знегод на тернистому шляху життя та долі. Щойно вони відпливли з Веракруса, як на корабель налетіли усі, які тільки є, вітри, що їх на алегоричних картах зображують у вигляді лихих духів із роздутими щоками, ворогів мореплавців та мандрівників. Вітрила подерлися, в корпусі з'явились пробоїни, і все ж таки з великими труднощами корабель дістався до гаванського порту, але в місті лютувала епідемія страшної пропасниці. Усе тут, як сказав би Лукрецій, "було в тривозі й безладді, і потерпілі ховали своїх ближніх, як могли" ("З "De Rerum Naturae", книга VI", — уточнив ерудований мандрівник, цитуючи напам'ять ці слова).
Вони кинули якір біля селища Вілья-де-Регла, по-перше, щоб не стояти поблизу охопленого епідемією міста, по-друге, щоб відремонтувати пошкоджене судно та розмістити як слід вантаж, дуже погано укладений пеонами-вантажниками у Веракрусі. Жалюгідне селище, оточене мангларовим чагарником, різко контрастувало з містом, з якого Господар вирушив у свою подорож; згадалися йому золоті бані церков, величезні палаци, уквітчані фасади, вівтарі, обплетені виноградними лозами, коштовне каміння дарохранильниць, багатобарвні світильники — наче казковий Єрусалим на сцені вертепу. А тут — вулиці вузенькі, будинки низькі, на вікнах замість красивих фігурних грат залізні прути, погано пофарбовані в білий колір, а під такими низькими стелями в Койоакані тримали б хіба що курей або свиней. Застояне повітря тхнуло спекою, баговинням та гноєм із хлівів, ревла худоба, а постійна духота викликала гостру тугу за прохолодою мексіканського ранку, розбуджувала спогад про засніжені вершини вулканів, що бовваніють у неозорому синьому небі наче зовсім поряд, але насправді дуже далеко.
Мандрівники зупинилися тут із своїми скринями, кошами, клумаками та валізами, чекаючи, доки відремонтують розбите судно, а тим часом на березі затоки, в місті, у всіх будинках, зачинених через епідемію, панувало зловісне мовчання. Тихо було в танцювальних залах, де повновиді мулатки в мереживних накрохмалених спідницях колись демонстрували запальну гуарачу[11]. Тиша — панувала на Торговій, Церковній та Ремісничій вулицях, де частенько виступали оркестри механічних інструментів — хоча це вже не було такою новиною, де музики били по склянках, де індики танцювали форлану[12], де виступали знамениті мальтійські близнюки, співали дресировані сінсонте[13], що не тільки насвистували модні мелодії, а й витягали дзьобами карточки, на яких записана була доля кожного, хто хотів про неї дізнатися. Це гомінке, хвалькувате, безтурботне місто, здавалось, раз у раз накликало на себе за свої численні гріхи гнів Всевишнього, і тоді на нього раптово звалювались страшні епідемії пропасниці, що, як вважали декотрі знавці, поширювались від гнилого приморського низькодолу. Лунало суворе Dies Irae[14], і люди сприймали нове лихо як ще один неминучий поступ невблаганної колісниці смерті.
Епідемія не пощадила й мандрівників. У Франсіскільйо обличчя зробилося жовте, як сірка, три дні його тіпала лихоманка, він почав блювати кров'ю і віддав богові душу. На кладовищі труни вже ставили одну на одну, бо не було для них місця, а мертвих несли й несли… Цвинтар скидався на склад дерев'яних ящиків. Господар залишився без слуги і без мексіканської гітари, а що ж то за пан без слуги, адже він мріяв з'явитися там, звідки виїхали його предки, з великою помпою, щедро тринькати гроші й показати, як забагатів нащадок людей, що подалися в далеку Америку шукати щастя.
Аж ось в одному заїзді, звідки щодня виходили каравани в напрямку до Харуко[15], увагу Господаря привернув ставний негр, який вправно чистив коней та підстригав їм гриви, а на дозвіллі награвав на облупленій гітарі або, коли йому заманеться, співав нешанобливі куплети про ченців-жінколюбів та нерозумних рибок, що потрапляють у їхні сіті. Інколи він акомпанував собі на барабані або, відбиваючи ритм, стукотів по кочетах шлюпки, і ці звуки, змішуючись, нагадували мандрівникові дзенькіт молоточків у мексіканській майстерні срібних виробів. Щовечора Господар сідав послухати негра на скотному дворі і тим трохи заспокоював своє нестримне бажання продовжувати подорож. Якось він подумав, що тепер дуже модно багатому сеньйорові мати слугу-негра; їх можна побачити в столицях Франції, Італії, Богемії і навіть далекої Данії, де королеви, як відомо, підступно вбивають своїх чоловіків, вливаючи їм отруту у вуха. От і йому не завадило б узяти з собою цього хлопця, навчивши його, звичайно, пристойних манер. Господар запитав хазяїна заїзду, чи то хлопець порядний, чи не бешкетник, і почув у відповідь, що кращого не знайти в цілому місті, бо, крім усього, він уміє читати, писати простенькі листи і навіть, кажуть, розуміється на нотах. Господар заговорив з Філомено — так звали хлопця — і дізнався, що він правнук негра Сальвадора, оспіваного сторіччя тому поетом Сільвестре де Бальбоа у великій чудово римованій оді, яка називалася "Дзеркало терпіння…".
— Одного разу, — розповідав хлопець, — біля Мансанільйо, у тому місці, де понад берегом стіною стоять дерева, затуляючи море, з'явилася бригантина під проводом ватажка лютеранів-пройдисвітів Жільберта Жірона, французького єретика, з тих, хто не вірує ні в бога, ні в святих і ладен устряти в будь-яку авантюру, контрабанду чи грабунок на будь-яких широтах Карібського моря та Мексіканської затоки. Дізнався злодюга Жірон про те, що в маєтку Яра, в кількох милях від берега, спинився, об'їжджаючи свою єпархію, панотець Хуан де лас Кабесас Альтамірано, єпископ острова, що в ті часи звався Фернандіною, бо, коли цей острів побачив уперше великий адмірал дон Крістобаль[16], в Іспанії сидів на троні король Фернандо, а хто з них був головніший, король чи королева, дідько його знає, казали, що в спальні якраз королева…
— Не відхиляйся, хлопче, розповідай далі, — перебив його мандрівник, — ти ще жовторотий для таких подробиць і в цих справах однаково не розберешся.
— Слухаюся, — відповів хлопець. Він жваво заворушив пальцями, мов ляльками-маріонетками, і повів далі свою розповідь, вправно граючи за кожного з персонажів цієї історії, мов справжній лицедій. ("Так розповідають на ярмарку в Мексіці велику історію Монтесуми та Ернана Кортеса", — подумав мандрівник).
— Отож гугенот дізнався, що святий пастир Фернандіни ночує в Ярі, і разом із своїми поплічниками вирішив підступно захопити його, щоб вимагати великого викупу. Вдосвіта Жірон заявився в Яру, всі жителі якої спали, захопив доброчесного прелата, не виявивши до нього ані найменшої пошани, і став вимагати за його звільнення непомірний для бідняків викуп: двісті золотих дукатів, сто арроб[17] м'яса й сала, тисячу вичинених шкур худоби, не рахуючи всяких дрібніших речей, що їх зажадали його нахабні пірати. Зажурені мешканці Яри зібрали все, що вимагав зажерливий Жірон, і от уже єпископа повернуто парафіянам, що зустріли його з великою радістю — про це я розкажу трохи пізніше, — додав хлопець, прокашлявшись і насупивши брови перед тим, як почати другу, куди драматичнішу частину розповіді…
— На той час один сміливець Грегоріо Рамос, людина хоробра і благородна, дізнався про все і вирішив, що француза слід провчити і не відпускати із здобиччю, що так легко йому дісталася. Він швиденько зібрав загін дужих та сміливих молодців і помчав із ними в Мансанільйо, навздогін за піратом Жіроиом. У тих хлопців були і гострі шпаги, і рушниці, і сокири, одне слово, все, що попало під руку і могло служити зброєю: один ніс загострений залізний прут, другий — довгу палицю з залізним наконечником, що нею поганяють волів, третій, за браком щита, натяг на себе для захисту шкуру морської корови. У загоні було також кілька індіанців, що збиралися битись за звичаями та хитрістю свого народу.
Але головне, що в тому героїчному загоні був воїн, — на згадку про сміливця хлопець шанобливо скинув солом'яного бриля з переплутаними китицями, — що йому поет Сільвестре де Бальбоа присвятив такі рядки:
Йшов серед наших дужий абіссінець,
На ймення Сальвадор; немов Улліс,
Був спритний він, завзятий — мов кубинець.
Із тих, що корчували в Ярі ліс.
Син старця Голомона, той сміливець
Стискав в руках мачете свій і спис;
Побачивши Жірона запального,
Він, наче лев, накинувся на нього.
Довгим і запеклим був двобій. Розлючений лютеранин, добре захищений норманською кольчугою, пошматував шаблею весь одяг на сміливому негрі, і той залишився майже голий. Але, глузуючи з гугенота, виснажуючи його, переслідуючи із спритністю, яку він здобув, приборкуючи диких биків, відважний Сальвадор
…одскочив, цілячись, оскаженілий,
І списа в груди вгородив щосили.
…О Сальвадоре чорний, о герою!
Ніколи хай твоя не меркне слава,
Повідають про велич того бою
Перо невтомне й мова величава![18]
Відтяту голову пірата настромили на спис, щоб усі бачили його безславний кінець, а потім як трофей доставили в славне місто Байямо.