Мені було тоді тринадцять років… але ти вже про все це чув.
Ще б пак не чув! Навіть намагався детально і правдиво описати в біографії Джонні.
— Тому час у нашому домі не кінчався ніколи. Від бійки до бійки, майже без перерви на їжу. А на додачу ще й релігія, о ні, ти цього не можеш собі уявити! Коли вчитель дістав мені саксофон, — ти вмер би зо сміху, якби його побачив, — отоді, здається, я відразу й зрозумів. Музика мене виривала з часу, хоча це тільки так говориться. Якщо хочеш знати, то насправді я відчуваю, ніби музика занурює мене в плин часу. Але в такому разі доводиться припустити, що цей час не має нічого спільного… ну, скажімо, з нами.
Я вже давно знайомий з галюцинаціями Джонні і всіх тих, хто живе таким самим життям, тому слухаю його ніби й уважно, але досить байдуже. Мене більше цікавить, де він дістає в Парижі наркотики. Треба допитати Деде і перешкодити їй стати спільницею Джонні в цій справі. Джонні не зможе довго витримати. Наркотики і злидні не люблять ходити в парі. Я думаю про музику, що не прозвучала, про десятки платівок, на яких він міг би ще зафіксувати своє дивовижне мистецтво, що затьмарює мистецтво будь-якого іншого саксофоніста. "Я ж уже грав це завтра" — раптом наповнюється для мене глибоким змістом, бо Джонні завжди грає завтра, поки решта плентає в хвості цього "сьогодні", що його він легко перестрибує з першими звуками своєї музики.
Як джазовий критик, я маю досить чуття, щоб розуміти межі власних можливостей, і знаю, що мої думки витають набагато нижче тієї сфери, в якій бідолашний Джонні намагається досягти досконалості з допомогою своїх обрубаних фраз, своїх зітхань, своїх нападів шалу і своїх ридань. Йому начхати, що я вважаю його генієм, і він ніколи не хизувався, що грає краще за всіх своїх колег. Хоч як прикро, але мушу визнати, що він — початок свого саксофона, а мені випала сумна доля — тулитися на кінці його інструмента. Він — це рот, а я — вухо, а можна навіть сказати, що він — рот, а я… Кожен критик, на жаль, є сумним фіналом того, що починається зі смакування, з радощів кусати й жувати зубами. Рот знову заворушився. І великий язик Джонні ласо злизував крапельки слини з уст. Руки вималювали в повітрі якийсь химерний знак.
— Якби ти міг коли-небудь про це написати, Бруно… Не для мене, ти ж розумієш, — що мені до того! Але це було б чудово, я відчуваю, що було б чудово. Отож я казав тобі, що коли почав грати ще хлопчиком, то з'ясував для себе, що час плинний. Якось я розповів про це Джімові, а він мені й каже, що всі це відчувають і що коли людина заглиблюється в себе… Атож, він сказав, коли людина заглиблюється в себе… Але ж я не заглиблююсь у себе, коли граю. Я лише переношусь у інше місце. Це ніби в ліфті, коли ти розмовляєш собі з людьми, і ніби нічого й не відбувається, а тим часом ти минаєш перший поверх, десятий, двадцять перший, і місто вже лишилося далеко внизу, а ти тільки закінчуєш фразу, яку почав, заходячи до ліфта, і між твоїми першими словами й останніми — п'ятдесят два поверхи. Коли я навчився грати, то відчув ніби входжу до ліфта, але це був, так би мовити, ліфт часу. Не думай, що я тоді забував про іпотеки або про релігію, зовсім ні, але в такі хвилини іпотеки й релігія — неначе ненадягнутий костюм. Знаєш, що твій костюм висить у шафі, але доки він не на тобі, то ніби й не існує. Костюм існує лише тоді, коли його надягаєш, а іпотеки та релігія починали існувати, коли входила моя розпатлана старенька, нарікаючи, що в неї вуха лопаються від цієї диявольської музики, і я переставав грати.
Деде принесла ще чашечку кави, але Джонні сумно дивиться на свою порожню склянку.
— З тим часом усе не так просто, він завжди мене пантеличить. Я починаю розуміти, що час не торба, куди можна напхати скільки завгодно. Тобто хоч би що ми пхали у торбу, туди вміщається лише певна кількість, і все. Бачиш мою валізу, Бруно? У неї вміщається два костюми і дві пари черевиків. А зараз уяви собі, що ти все звідти виймаєш, і коли вкладаєш наново, то раптом бачиш, що туди вміститься лише один костюм і одна пара черевиків. Але й це ще не те. Найкраще тобі стає, коли ти раптом зрозумієш, що можеш убгати до валізи цілу крамницю, сотні й сотні костюмів. Саме так іноді мені щастить помістити всю свою музику в час. І музику, і те, про що я думаю, коли їду в метро.
— Коли їдеш у метро…
— Атож, саме в метро, — лукаво сказав Джонні. — Метро — це великий винахід, Бруно. Коли їдеш у метро, тоді тільки й усвідомлюєш, скільки всього можна впакувати до валізи. А може, я забув саксофон і не в метро, а може…
Він засміявся й закашлявся відразу, і Деде дивиться на нього з тривогою. А він корчить гримаси, хихоче, захлинається кашлем і смикається під ковдрою, як шимпанзе. Сльози течуть у нього по щоках, він злизує їх із губів і далі сміється.
— Краще, мабуть, не плутати цих речей, — каже він за мить. — Згубив його — і кінець. Але завдяки метро я збагнув цей фокус із валізою. Знаєш, ця еластичність дивовижна річ, я всюди її відчуваю. Усе еластичне, хлопче. Навіть речі, начебто тверді, насправді розтягуються… — Він замислюється, збираючи докупи думки. — …тільки що вони розтягуються не зразу, — додає несподівано.
Я дивлюся на нього захоплено і схвально. Браво, Джонні! І цей чоловік каже, що не вміє мислити! Ох і Джонні! Тепер я справді зацікавлений, що він казатиме далі, а він це розуміє і дивиться на мене лукавіше, ніж будь-коли.
— Ти гадаєш, я зможу дістати новий сакс на післязавтра, Бруно?
— Так, але ти повинен його берегти.
— Авжеж, я повинен його берегти.
— Контракт на цілий місяць, — пояснює бідолашна Деде. — Два тижні в ресторані Ремі, два концерти і дві платівки. Це б нас дуже підтримало.
— Контракт на цілий місяць, — передражнює її Джонні, вимахуючи руками. — Ресторан Ремі, два концерти, дві платівки. Бе-бата-боп-боп, др-р.
Йому так хочеться ще випити, випити, випити. І курити хочеться, курити, курити. Страшенно кортить закурити.
Я простягаю йому пачку "Голуаз", хоча добре знаю, що він має на увазі наркотик. Вже вечір, у коридорі починають ходити люди, чути розмови по-арабському — хтось мугикає пісеньку. Деде вийшла — мабуть, купити чогось на вечерю. Я відчуваю на своєму коліні руку Джонні.
— Славна вона дівчина. Але мені вже набридла. Я її більше не кохаю, ледве терплю. Хоч часом вона мене ще збуджує — вона вміє кохатися, як… — він складає пальці на італійський манір. — Але мушу спекатися її, повернутися до Нью-Йорка. Будь-що мушу повернутися у Нью-Йорк, Бруно.
— Навіщо? Тобі ж там жилося гірше, ніж тут. Я кажу не про роботу, а про твоє особисте життя. І друзів тут у тебе більше.
— Атож, тут є ти, і маркіза, і хлопці з клубу… Ти ніколи не спав з маркізою, Бруно?
— Ні.
— Розумієш, річ у тім, що… Але я тобі казав про метро і не знаю, чому ми збились на інше. Метро — це великий винахід, Бруно. Одного разу я відчув щось незвичайне в метро, потім забув… А за кілька днів воно повторилося. Отоді я й збагнув. Це легко пояснити, щоб ти знав, але тільки тому, що це не справжнє пояснення. Справжнього пояснення просто немає, його взагалі не існує. Треба сідати в метро й чекати, коли це станеться, хоч мені здається, що таке трапляється тільки зі мною. Отак воно. Але ти справді ніколи не спав з маркізою? Попроси її, щоб стала на позолочений ослін, що стоїть у кутку в спальні, біля такої гарної лампи, і тоді… О, маєш, уже вернулась.
Деде ввійшла із згортком у руках і подивилась на Джонні.
— У тебе температура. Я дзвонила лікареві, він прийде о десятій. Каже, щоб ти не вставав.
— Гаразд, але спершу я розповім Бруно про метро. Отож одного дня я таки збагнув, що відбувається. Я став думати про свою стареньку, потім про Лен та дітлахів, і, звичайно, мені відразу здалося, ніби я йду своїм передмістям і бачу хлопців — такими, як вони були ще тоді. Не те щоб я справді думав — здається, я казав тобі багато разів, що ніколи не думаю; це так, ніби я стою на розі вулиці і бачу все, про що думаю, але не думаю про те, що бачу. Второпав? Джім каже, що ми всі однакові, що взагалі (так він каже) ніхто, думаючи, не усвідомлює цього. Припустімо, що це так. Отож я сів у метро на станції Сен-Мішель і відразу ж почав думати про Лен та дітей і побачив своє передмістя. Тільки-но я сів, відразу ж і став про них думати. Але водночас усвідомлював, що я в метро, що за хвилину чи близько того буде Одеон, що люди заходять і виходять. А я собі думав про Лен і бачив, як моя старенька повертається додому з крамниці, бачив їх усіх, і так мені було з ними гарно, я давно не зазнавав такого. Спогади завжди неприємні, але тоді мені було любо думати про хлоп'ят і бути з ними. Якби я розповів тобі про все, що бачив, ти не повірив би, бо минула лише мить. І це якби я пропускав подробиці. Скажімо, ось таку: Лен я бачив у зеленій сукні, вона її надягала, коли я ходив в Клуб-33, де я грав разом з Хемпом. Я бачив ту сукню зі стрічками, з бантом, якусь прикрасу збоку і комірець… Не все зразу, а ніби я ходив навколо Лен і, не поспішаючи, розглядав ту сукню. Потім дивився на обличчя Лен і на дитячі личка, а тоді пригадав Майка, того, що мешкав у сусідній кімнаті, і все, що він розповідав мені про диких коней у Колорадо: Майк працював там на ранчо, і коли розповідав, то так випинав груди, ніби сам виїжджав тих коней…
— Джонні, — гукнула йому з кутка Деде.
— Це я переказав тобі небагато з того, що бачив і про що думав. І довго я розповідав?
— Не знаю — певно, хвилини зо дві.
— Певно, хвилини зо дві, — перекривлює мене Джонні. — Дві хвилини, і я встиг розповісти тобі зовсім небагато. А якби розповів про все, що робили діти, і як Хемп грав "Збережи це, люба мамо", і як я дослухався до кожної ноти, розумієш, до кожної ноти, а Хемп не з тих, що швидко втомлюються, якби я розповів тобі, як вислухав довжелезну молитву моєї старенької, коли вона бурмотіла щось про капусту, молилася за батька й за мене і знову щось торочила про капусту… Отож якби я розповів тобі про все це з подробицями, то минуло б куди більше хвилин, адже так, Бруно?
— Якби ти справді стільки всього бачив і чув, то це забрало б у тебе щонайменше чверть години, — сміючись відповів я йому.
— Щонайменше чверть години, кажеш, Бруно? Тоді поясни мені, як могло статися, що вагон раптом зупиняється, я лишаю мою стареньку та Лен і бачу, що ми стоїмо на Сен-Жермен-де-Пре, до якої від Одеону якраз півтори хвилини.
Звичайно я не дуже зважав на балаканину Джонні, але цього разу він глянув на мене так, що в мене мурашки по спині забігали.
— Тільки півтори хвилини — за твоїм часом чи за її часом, — докірливо мовить Джонні.