Можна було думати про найрізноманітніші цікаві справи. Він заходився роздивлятися гіпс, блоки, з допомогою яких рука була так зручно підвішена в повітрі. На нічну тумбочку йому поставили пляшку мінеральної води. Він жадібно відпив просто з шийки. Тепер він розрізняв обриси палати, тридцять ліжок, засклені шафи. Гарячка, мабуть, трохи спала, обличчя вже не палало. Брова трохи боліла, це був навіть не біль, а спогад про біль. Він знов уявив собі, як виходить з готелю, виводить мотоцикл. Хто міг подумати, що все так обернеться? Він спробував згадати саму мить дорожньої пригоди і з безсилою люттю встановив, що на цьому місці було ніби провалля, порожнеча, яку він не міг нічим заповнити. Між ударом і тим моментом, коли його підняли з землі, непритомність — чи що то було, — застувала йому все. І водночас у нього було таке відчуття, ніби це провалля, це ніщо тривало цілу вічність. Ні, навіть не тривало, а ніби в цьому проваллі він пройшов через щось або подолав безмежний простір. Зіткнення, сильний удар об брук. Так чи інакше, випірнувши з чорного колодязя, він відчув навіть якусь радість, поки чоловіки піднімали його з землі. Незважаючи на біль у зламаній руці, кров, що текла з розсіченої брови, побите коліно, незважаючи на все це — радість повернення до денного світла, радість усвідомлення, що тебе підтримують, тобі допомагають. Просто неймовірно. Він якось запитає про це у лікаря в лабораторії. Подушка була така м'яка, а розпалене горло остуджувала свіжість мінеральної води. Можливо, йому пощастить відпочити по-справжньому, без цих моторошних примар. Фіолетове світло під стелею повільно пригасало.
Оскільки він спав на спині, то не здивувався, коли, отямившись, виявив, що лежить навзнаки, але цього разу запах вогкості, каміння, вологого від випарів, заповнив йому горло і прояснив свідомість. Марно розплющувати очі і роззиратися довкола себе. Його огортає непроникна пітьма. Він хотів підвестися, але вірьовка врізалася в зап'ястки і кісточки. Він був прив'язаний до землі, до крижаних, вогких кам'яних плит. Холод пронизував його оголену спішу, ноги. Підборіддям він незграбно спробував намацати на грудях амулет і збагнув, що його зірвали. Тепер він пропав, ніякі молитви не могли уже врятувати його від загибелі. Здалеку, ніби пробиваючись крізь мури темниці, до нього долетіло торохтіння святкових барабанів. Його протягли у святилище, в темниці храму він чекав своєї години.
Він почув крик, хрипкий крик, що відбивався від мурів. І знову крик, що перейшов у зойк. Це він сам кричав у мороці, кричав тому, що був живий, усе його тіло криком боронилося від того, що мало відбутися, під неминучої загибелі. Він подумав про своїх одноплемінників, що сиділи у сусідніх камерах, і про тих, хто піднімається вже приступками жертовних вівтарів. Він знову закричав — глухо, на превелику силу, він зміг тільки ледь розтулити рота, щелепи звело — і водночас вони були ніби гумові і відкривалися дуже поволі, з великим зусиллям. Судомно звиваючись, він, неймовірно напружившись, спробував звільнитися від вірьовок, що врізалися в тіло. Права, сильніша рука, так напружилася, що біль зробився нестерпним, і він змушений був облишити свої спроби. На його очах відчинилися подвійні двері, і запах нагару від запалених смолоскипів долинув до нього раніше, ніж світло. Не зводячи зі своєї жертви презирливих очей, підійшли прислужники храму в самих лише пов'язках на стегнах. Виблиски полум'я грали на їхніх лискучих від поту тілах, на смолянисто-чорному волоссі, багато прикрашеному перами. Вірьовки послабли, але натомість його стисли тверді, наче бронза, руки. Він відчув, як його піднімають — він усе ще лежав навзнаки — і четверо служників несуть його кам'яним коридором. Ті, що несли смолоскипи, вели перед, тьмяно освітлюючи прохід між вогкими мурами і стелю, таку низьку, що служникам доводилося нахиляти голови. Тепер його несли, несли, і це був кінець. Обличчям догори, навзнак, за якийсь метр від стелі з нетесаних кам'яних брил, іноді освітлюваних полум'ям смолоскипів. Коли замість стелі над головою з'являться зорі і перед ним серед гамору, криків і танців виникне східчаста піраміда, це буде кінець. Коридору усе не було кінця, але невдовзі він закінчиться, і тоді раптом війне свіжим вітром, повним зірок, але поки цього все ще не було, вони все несли і несли його в багряній пітьмі, брутально штовхаючи і сіпаючи, а він звивався, але що він міг вдіяти, якщо вони зірвали з нього амулет — його справжнє серце, осереддя життя.
Раптовий ривок повернув його у лікарняну ніч під затишну стелю, в сутінь, що затишно сповивала все. Він подумав, що, мабуть, кричав, але його сусіди любесенько спали собі. Пляшка з водою на тумбочці, нагадувала краплю, щось світле і прозоре на синястому тлі темної шибки. Він важко засапав, намагаючись набрати в легені більше повітря, забути видива і образи, що досі не злетіли з його повік. Варто йому було заплющити очі, як вони одразу оживали знов, і він схоплювався, пойнятий жахом, Але іноді тішачись з усвідомлення, що прокинувся і не спить, що його охороняє доглядальниця, що незабаром світання і він засне глибоким, міцним сном, яким сплять під ранок, без видив, без нічого… Йому нелегко було не заплющувати очей, сон був дужчий за нього. Він зробив останнє зусилля, простяг здорову руку до пляшки з водою. Взяти її йому не пощастило, пальці зімкнулися в порожнечі, знову безпросвітно чорній, і коридор був усе так само нескінченний, кам'яні брили заступали одна одну, багряні спалахи раптово освітлювали прохід, а він, лежачи на плечах носіїв обличчям навзнак, глухо зойкнув, бо низька стеля ось-ось мала закінчитися, вона вже стала вищою, розверзлася паща, що зяяла мороком, носії випросталися, і з висоти серп місяця упав йому на обличчя, але очі його не хотіли цього бачити, вони відчайдушно заплющувалися і розплющувалися, намагаючись подивитися в інший бік, побачити рятівну стелю палати. І щоразу, коли вони розплющувалися, стояла ніч і світив місяць, а його несли сходами, тільки голова його тепер звішувалася донизу, а нагорі палали багаття, підносили до неба багряні стовпи запашного диму, і зненацька він угледів камінь, що червоно сяяв від крові, яка струмувала по ньому, і ноги жертви, що метлялися, коли жертву тягли вгору, щоб скинути с височини північних сходів. В останній надії він склепив повіки і застогнав, намагаючись прокинутися. На якусь мить йому здалося, що він от-от прокинеться, бо він знов нерухомо лежав у ліжку, хоча й відчував, як метляється його голова, що звісилася вниз. Але пахло смертю, і, розплющивши очі, вів побачив закривавлену постать жреця, готового взятися за жертвоприношення: жрець наближався до нього з кам'яним ножем у руці. Йому знову пощастило заплющити очі, але тепер він уже знав, що не прокинеться, що він уже не спить і що чудовий сон був той, другий, безглуздий, як усі сни; сон, у якому він мчав дивовижними дорогами чудернацького міста, назустріч йому траплялися зелені і червоні вогні, що не давали ні полум'я, ані диму, і величезна металічна комаха дзижчала під ним. У безконечній омані того сну його теж підняли з землі, і хтось з ножем у руці наблизився до нього, простягнутого навзнак, обличчям догори, з заплющеними очима серед жертовних багать.
Джерело: Кортасар Х. Вибрані новели,— К., "Дніпро", 1983.
Переклад: Юрій Покальчук