Ніяк не зрозумію, чому літак стартує з таким ревом.
Спенсер хитнув головою, а коли через кілька секунд виття моторів трохи стишилось, так що можна було говорити нормальним голосом, озвався:
— Перед стартом перевіряють мотори,— кожний мотор має два іскрових розрядники, — на випадок, якщо один із них зіпсується. Їх перевіряють, повністю відкриваючи дросель. Кожен розрядник перевіряється окремо. Коли пілот упевниться, що з розрядниками все гаразд, він стартує. Тільки після цього. Хвалити бога, що на повітряних лініях до цього ставляться дуже уважно.
— А ви, бачу, непогано орієнтуєтесь у цих справах!
— Трохи. Під час війни я літав на винищувачах, але за десять років уже майже все забув.
— Летимо, — повідомив лікар, коли рев моторів приглух. Спинка сидіння тиснула на плечі — літак набирав швидкість на зльотній доріжці. За хвилину всіх легко шарпнуло — літак одірвався від землі. Мотори гули мелодійно, чітко, машина набирала висоту. Спенсер спостерігав, як під крилом літака зникали вогні аеропорту.
— Можна відстебнути ремені, джентльмени, — оголосила по мікрофону стюардеса. — Дозволяється також курити.
— Я завжди полегшено зітхаю, коли піднімаюся в повітря! — сказав лікар, відстібаючи ремінь і беручи сигарету, що її запропонував Спенсер. — Будьмо знайомі: Бруно Бейрд.
— Дуже приємно, Спенсер. Звичайний Спенсер, на ім'я Джордж. "Фулбрайт Мотор Компані".
Якийсь час обидва чоловіки мовчали, байдуже стежачи за димом сигарет, що спіраллю вився вгору, до стелі, де його підхоплював струмінь повітря й витягував назовні. Спенсерові докучали похмурі думки: після повернення доведеться поговорити з директором. Чекаючи у Вінніпегу на таксі, що мало відвезти його до аеропорту, він по телефону змалював ситуацію місцевому представникові фірми, але сумнівався, чи той дасть собі раду з упертим клієнтом. І тепер він, як чорт, крутитиметься у Ванкувері, а його, чого доброго, ще можуть звинуватити за можливу невдачу у Вінніпегу. Зрештою, хто знає, може, вдасться всю цю історію використати як аргумент у розмові з директором про підвищення платні, яке вже давно йому належить. Чи не згадувати про платню, а тільки про підвищення на посаді?! Якби він став керівником відділу продажу, про що багато разів згадував директор, але про що завше швидко забував, може, тоді він міг би нарешті забрати Мері з дітьми зі старого будинку й переїхати в район парку. Або сплатити борги за новий бак для води, за школу, за автомобіль, за холодильник, за останні пологи у лікарні. Ні, на все не вистачить навіть зі ставки керівника, — похмуро думав Спенсер, — або нова квартира, або борги.
Лікар Бейрд довго не міг вирішити, спати йому чи дочитати цікаву статтю в "Лікарській газеті". Врешті він поринув у роздуми про свій скромний лікарський кабінет в маленькому містечку, що його він покинув на два дні. Чи дасть собі сам раду Івенс? Хлопець він кмітливий, а все ж таки ще дуже молодий. Коли б він не забув, що місіс Лоурі треба виписати рецепт на мікстуру, а не на ті трутизни, що їх з таким галасом рекламують різні фірми. Місіс Лоурі страшенно полюбляє всі оті патентовані ліки! Але, дякувати богу, там є Доріс, вона пригляне за Івенсом. Дружини лікарів незамінні в цьому відношенні. Вони мусять бути такі, хай йому грець. Люїс повинен це зрозуміти й пошукати собі відповідну дружину. Нарешті лікар задрімав, але сигарета обпекла йому пальці, і він прокинувся.
Подружжя Грір, що сиділо по той бік проходу, й досі читало спортивні журнали. Важко уявити собі двох людей, таких подібних одне до одного. Низько схилені над своїми журналами, вони справляли враження людей, які вивчають таємниці всесвіту.
— Хочеш анісову цукерку? — спитав Джо, коли їм принесли солодощі.
— Угу, — буркнула Хезел.
Потім обидві руді голови знову схилилися над журналами.
Четвірка пасажирів за спиною в Спенсера розпивала вже третю порцію віскі. Троє з них були звичайні футбольні болільники з бичачими потилицями, вульгарні, агресивні. Четвертий був високий, худий, з довгастим обличчям і похмурим поглядом, невиразного віку. Розмовляв він співучою говіркою околиць Ланкашіру. "Завтра ви побачите, що Леви переможуть", — вигукував він, раз по раз виголошуючи тост за своїх улюбленців. Його товариші урочисто піднімали свої паперові стакани. Один з них, з приколотим до вилоги піджака значком, що нагадував скоріше зголоднілого кота з передмістя, аніж лева, пригостив зі свого портсигара всіх товаришів і повторив невідомо котрий раз:
— Я вже не вірив, що ми встигнемо. Чекаючи в Торонто поки розвіється цей туман, я подумав: "Здається, Енді, не бачити тобі матчу, як своїх вух". Ну, а зараз є надія, що ми потрапимо на матч, бо спізнюємося всього на годину-дві. Можна навіть виспатися в літаку.
— Може, нам дадуть чогось попоїсти? — озвався один з четвірки. — Я вмираю з голоду. Коли, в біса, буде ця вечеря?
— Тепер уже скоро. Звичайно подають коло восьмої, а через те запізнення в них, мабуть, усе перекрутилося.
— Нічого не вдієш, вип'ємо поки що! — запропонував чоловік із співучою говіркою й простяг їм пляшку з віскі. Його називали Чайником.
— Не треба, Чайнику, вже й так мало залишилось.
— Не бійся, знайдеться іще, як треба буде. Пийте на здоров'я, краще будете спати.
Решта п'ятдесят шість пасажирів, серед яких було лише кілька жінок, читали або розмовляли, і майже всі піднесено обговорювали завтрашній матч, висловлюючи задоволення, що почався нарешті останній етап їхньої подорожі через увесь континент. З віконець правого борта було видно миготливі вогні останніх передмість Вінніпега, та вони швидко зникли, коли літак піднявся вище.
У маленькій, але добре обладнаній кухоньці, стюардеса Дженет Бенсон готувала запізнілу вечерю, яку треба було подати ще дві години тому. В дзеркалі буфету відбивалося її обличчя, збуджене, як завжди на початку подорожі. Виймаючи із шафок серветки, ножі й виделки, вона щось тихенько наспівувала. Хоч годувати пасажирів було найменш приємним обов'язком стюардеси і Дженет здавала собі в цьому справу, — їй треба було обслужити шістдесят зголоднілих людей, — все-таки вона не відчувала себе пригніченою, навпаки. Багато її товаришок за професією, коли б вони зараз побачили її з цими пасмами світлого волосся, що вибивалося з-під шапочки, коли б вони побачили, як вона вправно готує вечерю, то похитали б схвально головами й самі б, мабуть, піддалися її веселому настрою.
В кабіні пілотів стояв ритмічний гуркіт моторів. Обидва пілоти сиділи мовчки, майже не рухаючись, і тільки іноді той чи той ворушив рукою або ногою. Їхні обличчя, освітлені чародійними лампочками бортової дошки з приладами, здавалися таємничими.
Капітан Даннінг потягнувся, потім розслабив м'язи і видихнув повітря крізь густі вуса. Ці рухи він завжди проробляв у незмінному порядку. Капітан виглядав значно старшим за свої тридцять років.
— Поглянь, чи не перегрівся третій мотор? — сказав він, обернувшись до другого пілота.
Пітер глянув на контрольні прилади.
— Все гаразд, капітане! У Вінніпегу механіки нічого не знайшли. Очевидно, все само прийшло в норму. Вже не перегрівається.
Даннінг втупив очі в темне небо. Блідий місяць кидав тьмяне світло на хмари, які пухнастим клоччям ліниво пропливали над землею. Тільки перед самим літаком вони набирали швидкості й стрілою минали його.
Часом машина пірнала в синьо-білі клубовища, але через кілька секунд знову виринала на волю, мов кинутий у воду собака, який, обтрушуючись, вилазить на берег.
— Якщо все буде гаразд, переліт проходитиме напрочуд спокійно, — кинув він. — Останнє метеозведення було непогане. Може, трохи надолужимо прогаяний час. На довгих трасах важко бути пунктуальним.
— Свята правда, — притакнув другий пілот. — За місяць льотні умови тут іще погіршають.
Літак почало злегка кидати — він потрапив у район термічної течії. Протягом кількох хвилин капітан слідкував за курсом і висотою польоту. Потім запитав:
— Підеш на матч? Звичайно, якщо матимемо змогу виспатись.
Другий пілот відповів не зразу:
— Ще не знаю, чи вдасться мені...
Капітан уважно глянув на нього.
— Не розумію. Що тобі вдасться? Коли ти маєш на увазі Дженет, то краще покинь. Вона надто молода для такого Казанови.
Молодий пілот з інтелігентним обличчям, який тільки-но розпочав третій десяток літ свого життя, зашарівся.
— Що ви, капітане, можете бути спокійні...
— Я тобі вірю. Проте все одно тримайся подалі од неї. — Капітан усміхнувся. — Щонайменше половина пілотів усіх повітряних ліній Канади вважає своїм святим обов'язком призначати Дженет побачення. Не ускладнюй собі життя, голубе!
За кілька метрів від них, по той бік зачинених дверей, об'єкт їхньої розмови приймав від пасажирів замовлення на вечерю.
— Можна принести вам вечерю? — схилившись над кріслом Бейрда, з усмішкою запитала Дженет.
— Га? Що? О так, прошу! — Бейрд прокинувся з глибокої дрімоти й торкнув ліктем Спенсера, який ще спав. — Прокиньтесь. Вечеря!
Спенсер позіхнув.
— Вечеря? Ну звісно. Але ви трохи запізнилися, міс, так? Я вже гадав, що проспав вечерю...
— Нас затримали в Торонто, і тому вечеря буде з запізненням, — пояснила Дженет. — Що ви їстимете? Є молода баранина або смажений лосось.
— Добре, принесіть.
Усмішка Дженет стала дещо вимушеною.
— Що саме вам принести?
Спенсер тільки тепер остаточно прокинувся.
— Ох, пробачте, будь ласка. Прошу баранину.
— Мені теж, — обізвався Бейрд.
Цілу годину Дженет накладала на тарілки їжу й розносила пасажирам. Нарешті, коли всіх було нагодовано, вона набрала номер кабіни пілотів.
— Другий пілот, — відгукнувся Пітер.
— Вечеря, — повідомила Дженет. — Краще пізно, аніж ніколи. Що будете їсти? Є баранина і смажений лосось.
— Хвилинку! — Вона почула, як Пітер повторює її запитання капітанові. — Дженет, старий хоче баранини — ні, стривай, передумав... Питає, чи смачний лосось.
— Начебто нічого на вигляд, — відповіла вона весело. — Поки що ніхто не нарікав.
— Ну, то для нас обох лосось. Подвійні порції. Ми ростемо й повинні багато їсти.
— А я й не сумнівалася, що вам буде мало нормальної порції. Кухня, дві риби, для панів пілотів!
Вона швиденько поставила на дві таці по вечері й однесла пілотам. Пітер відчинив двері кабіни й забрав у неї одну тацю.