Гербі поштиво вислухав їх, бо їхні батьки були впливові новоорлеанські багатії, що й самі вчащали до готелю.
– Слухай-но, Гербі, – сказав один з юнаків, – у нас тут буде сьогодні студентський бал – та сама нудота, що й завжди, а нам хочеться чогось новенького.
Гербі запитав, наперед знаючи відповідь:
– Новенького? Як накажете це розуміти?
– Ми найняли номер. – Хлопець зашарівся. – Знайди нам двох дівчат.
"Надто ризиковано", відразу вирішив Гербі. Хлопці були ще зовсім зелені, а до того ж, схоже, і напідпитку.
– На жаль, джентльмени… – почав він, але другий юнак перебив його.
– Тільки не бреши, ніби не можеш, бо ми знаємо, що всі оті "зателефонуй – прийду" у тебе в кишені.
Гербі удавано всміхнувся – вишкірив гострі дрібні зубки.
– І звідки ви взяли таке, містере Діксон!
Перший хлопець почав умовляти:
– Ми добре заплатимо, Гербі. Ти ж знаєш.
Старший розсильний завагався, жадоба почала брати гору над острахом. Він згадав, що останнім часом його "ліві" прибутки трохи зменшилися. Та й ризик, зрештою, не такий уже великий.
Діксон знову заговорив:
– Ну, годі грати в кота-мишки. Кажи, скільки?
Гербі оглянув хлопців, згадав, хто їхні батьки, й подвоїв звичайну таксу.
– Сто доларів.
На мить запала мовчанка, потім Діксон рішуче кивнув:
– Згода. – І, обернувшись до приятеля, почав умовляти: – Слухай, за питво ми вже однаково заплатили. Як у тебе на половину не вистачає – я позичу.
– Д-добре…
– Гроші наперед, панове. – Гербі облизав пересохлі губи. – І ще одне; щоб ніякого галасу! Бо як знімете гармидер і хтось поскаржиться – нам усім не минути лиха.
Хлопці забожилися, що все буде, як у людей, аж ось тобі маєш: скандал. І надало ж йому погодитись!
Годину тому двоє дівчат, що їх він викликав, пройшли, як завжди, парадним ходом, і, окрім кількох утаємничених коридорних, ніхто не вгадав би, що то за одні. Якби все було гаразд, то досі обидві, мабуть, уже вийшли б так само непомітно, як увійшли. Але з одинадцятого поверху скаржилися на оргію – саме це слово вжив Макдермот. Виходить, там таки заварилася каша. Гербі скривився, згадавши Діксонові слова про закуплене питво.
Хоч кондиціонери працювали на повну потужність, у вестибюлі нічим було дихати. Гербі витер шовковим носовичком спітнілий лоб і ще раз подумки вилаяв себе за власну дурість. Він і досі не вирішив, що ж його робити – піти нагору чи куди-небудь ушитися.
3
Коли двері ліфта розчинилися на дев'ятому поверсі, Макдермот на мить завагався. Він мав вийти тут, а Крістіна й розсильний, що супроводив її, – на чотирнадцятому.
– Якщо там буде щось серйозне, покличте мене.
– Якщо дуже серйозне – заверещу, щоб ви почули.
Вона глянула йому просто в очі, і двері ліфта стулилися. Він постояв хвильку, задумано дивлячись на те місце, де щойно бачив її обличчя, а тоді повернувся й широким пружним кроком попрямував до Президентського люкса.
В цьому найбільшому й найрозкішнішому номері "Сейнт-Грегорі" – в готелі його називали "Монетний двір" – зупинялися почесні гості, аж до президентів і королів. Нині в ньому жили хоча й не короновані, та все ж великоможні особи – герцог і герцогиня Кройдонські, а також їхній почет – секретар, покоївка герцогині й п'ять бедлінгтонських тер'єрів.
Підійшовши до оббитих шкірою й прикрашених золотими геральдичними ліліями дверей, Пітер Макдермот натиснув на перламутровий гудзик і почув приглушений дзвінок, до якого зразу ж приєднався багатоголосий гавкіт. Чекаючи, він перебирав у пам'яті все, що читав і чув про знатне подружжя.
Герцог Кройдонський, паросток давнього роду, дивився на новітнє життя очима цілком сучасної й практичної людини. Протягом останнього десятиріччя він за допомогою герцогині – кузини королеви й теж досить відомої в політичних сферах особи – зробив непогану кар'єру, здобувши ранг роз'їзного посла Великобританії й репутацію політика, що вміє залагодити будь-яке дипломатичне непорозуміння. Останнім часом, однак, подейкували, ніби герцогова кар'єра сягнула критичної точки – можливо, через те, що практицизм його переріс у потяг до таких мирських утіх, як вино й адюльтер. Ці чутки спростовувалися іншими – мовляв, хмари над герцоговою головою не такі вже густі й незабаром розвіються, бо герцогиня взяла чоловіка в шори. На користь останньої версії свідчив і поголос про те, ніби герцога Кройдонського мають незабаром призначити послом Великобританії у Сполучених Штатах.
За спиною Пітера хтось прошепотів:
– Перепрошую, містере Макдермот, можна вас на два слова?
Рвучко обернувшись, він побачив Сола Нетчеза, розсильного офіціанта; старий, очевидно, наблизився до нього навшпиньках. Худий, як смерть, він був одягнений у короткий білий сюртук, облямований фірмовими кольорами готелю – червоним і золотим. Гладко зализане волосся закручувалося на лобі старомодним чубчиком. Очі в офіціанта були вицвілі, він нервово тер кощаві руки з набряклими, вузлуватими жилами.
– Що скажете, Соле?
Затинаючись від хвилювання, офіціант видихнув:
–: Ви тут, мабуть, з приводу скарги – скарги на мене.
Макдермот глянув на двері. Вони не відчинялися, і кроків за ними чути не було – тільки гавкіт.
– Розкажіть, що сталося.
Старий судорожно проковтнув слину і, не відповідаючи прямо на запитання, гарячково, благально зашепотів:
– Не виганяйте мене з роботи, містере Макдермот, я старий, мене вже ніхто не візьме… – Він подивився на двері Президентського люкса, і в засмучених очах його засвітилася неприязнь. – Досі вони наче й не вередували… От тільки сьогодні чомусь… А я ж усі їхні забаганки вдовольняв, жодним словом їм не перечив, хоч на чай від них не діждешся.
Пітер мимоволі всміхнувся. Він знав: англійські вельможі взагалі рідко дають чайові, певне, вважають, що услуговувати їм – і так уже велика честь.
– Ви, однак, і досі не сказали мені… – перебив, він офіціанта.
– Та я ж до цього веду, містере Макдермот… – Сол годився йому в діди, і Пітерові аж ніяково було дивитись, як хвилюється старий. – Це сталося з півгодини тому. Проти ночі вони замовили раптом вечерю – устриці, шампанське, креветки по-креольському…
– Облиште меню! І що сталося?
– З тих креветок усе й почалося, сер. Коли я подав їх… Слово честі, сер, я працюю не один рік, але такого, здається, ще не було…
– О господи! – Пітер весь час позирав на двері, готовий урвати розмову, як тільки вони прочиняться.
– Я вже кінчаю, містере Макдермот. Отож, коли я подав креветки по-креольському, герцогиня раптом вийшли з-за столу, а, потім, вертаючись, підбили мені руку. Якби я не знав, що такого не, може бути, то сказав би, що герцогиня зробили це навмисне.
– Дурниці!
– Атож, сер, атож. Але, бачте, на штанях у герцога: лишилася плямка – малесенька, сер, присягаюся, – завбільшки як цент.
– І через це така буча? – недовірливо спитав Пітер.
– Богом присягаюся, містере Макдермот, – тільки через це. Але герцогиня так розкричалися, наче… наче я вбив когось. Я вже й вибачався, і мокру серветку приніс, щоб ту плямку змити, а герцогиня, нічого чути не хочуть – подай їм містера Трента, і край.
– Містера Трента немає в готелі, – сказав Пітер і, вирішивши, що висновки робитиме, коли вислухає другу сторону, додав: – Якщо ваша зміна скінчилася, йдіть додому. Повернемось до цього, завтра.
Коли офіціант зник, Пітер Макдермот удруге натис на дзвоник. Цього разу двері розчинилися зразу – собаки наріть не, встигли загавкати знову. Пітер побачив кругловидого молодика в пенсне, і впізнав у ньому секретаря герцогів Кройдонських. Ту ж мить, із номера почувся жіночий голос:
– На бога, чи не можна припинити це дзеленчання?
Незважаючи на гнівні нотки, голос був приємний, ба навіть, звабливий, низький і ледь хрипкуватий.
– Перепрошую, – сказав Пітер секретареві. – Я гадав, що ви не почули. – Він відрекомендувався й додав: – Мені доповіли, що сталося якесь непорозуміння з нашим офіціантом. Я прийшов вислухати ваші претензії.
– Ми чекаємо містера Трента, – сказав секретар.
– Містера Трента в готелі немає й сьогодні ввечері вже не буде*.
Розмовляючи, вони ввійшли до холу, – затишного квадратного передпокою з ворсистим килимом на всю підлогу, двома кріслами в чохлах і телефонним столиком, над яким висів дереворит Морріса Генрі Хоббса – панорама Нового Орлеана. Двійчасті двері з коридору утворювали один бік квадрата. Двері навпроти, що вели до просторої вітальні, були прочинені. Праворуч і ліворуч були ще двоє дверей, одні до маленької, але повністю обладнаної кухні, а другі – до спальні-кабінету, де нині мешкав секретар. До двох головних суміжних спалень можна було ввійти і з. вітальні, і з кухні – вигода, передбачена на той випадок, коли таємному візитерові треба непомітно вислизнути з номера.
– І по нього не можна послати?
Це запитала, навіть не привітавшись, герцогиня Кройдонська. Вона з'явилася на дверях вітальні у супроводі трьох збуджених, галасливих тер'єрів. Нетерпляче ляснувши пальцями, герцогиня враз утихомирила собак і холодно подивилася Пітерові в очі. Він мимохіть замилувався її вродливим вузьким обличчям, яке стільки разів бачив на фотографіях у газетах і журналах. Навіть одягнена по-домашньому, вона вражала витонченою елегантністю.
– Щиро кажучи, ваша світлість, я не знав, що вам потрібен особисто містер Трент.
Сіро-зелені очі зміряли його з ніг до голови.
– Якщо містера Трента немає, то сюди міг би прийти його старший заступник.
Пітер відчув, що червоніє. Хоч як гордовито трималася герцогиня, в її позі було щось зворушливе й звабне. Йому пригадалася фотографія з якогось ілюстрованого тижневика: герцогиня на коні долає високий бар'єр. Стрибок небезпечний, але на обличчі її немає й тіні хвилювання, вона цілком певна себе… В цю мить він почувався так, наче стоїть унизу, а герцогиня дивиться на нього з коня.
– Я його старший заступник. І саме тому прийшов до вас особисто.
В очах, що невідривно дивилися на нього, засвітилися глузливі вогники.
– Чи не надто ви молоді, як на таку посаду?
– Ні. Адміністративні посади в готелях тепер досить часто доручають молодим людям. – Він помітив, що секретар тихесенько зник.
– Скільки ж вам років?
– Тридцять два.
Герцогиня всміхнулася. При бажанні – як оце зараз – обличчя її жвавішало, тепліло. "Перед її чарами, мабуть, мало хто може встояти, – подумав Пітер.