їм щастило, життя пливло напрочуд легко, робота не обтяжувала, квартира була гарна, фільми — чудові. І ось тоді надходили мамині листи.
Він не відчував до них ненависті. Якби їх не було, воля звалилася б на нього непосильним тягарем. Мамині листи приносили йому мовчазне прощення (але за що, власне, було прощати?), вони ніби перекидали моста, по якому можна було пройти. Кожен лист приносив йому заспокоєння чи турботу про здоров'я мами, нагадував про родинні клопоти, про існування знайомого ладу. Але водночас цей лад лютив його. Так, він лютив його, і лютив через Лауру, бо вона була з ним у Парижі, а кожен мамин лист робив її чужою, робив її спільницею того ладу, якого він зрікся якось уночі в саду, коли знову почув приглушений і майже покірний кашель Ніко.
Ні, він не покаже Лаурі листа. Було неблагородно заміняти одне ім'я на інше. Але ж не можна, щоб Лаура прочитала цю фразу. Жахлива мамина описка, дурна, випадкова недбалість — він ніби бачив маму, якій було важко впоратися зі старим пером, з цупким папером, та ще й бачить вона вже погано, — пустила б пагони в Лаурі, як солідарне сім'я. Ліпше викинути листа (і він викинув його того самого дня) і ввечері піти з Лаурою в кіно, забути якнайшвидше про те, що Віктор запитував про них. Навіть якщо це був Віктор, їхній вихований кузен, забути про те. що Віктор запитував про них.
Підступний, хитрий і вилощений Том чекав, коли Джеррі потрапить до нього в тенета. Джеррі утекла від нього, і на Тома звалилися незліченні лиха. В перерві Луїс купив морозива, і вони їли його, поки на екрані йшов кольоровий анонс. Коли почався фільм, Лаура ще глибше поринула в своє крісло і вивільнила руку з руки Луїса. Він знову відчув, що вона віддалилася від нього, і хто знає, чи бачили вони на екрані одне й те саме, хоча згодом у них була розмова про фільм — чи дорогою додому, чи в ліжку. Він запитав себе (це не було питання, але як тут ліпше сказати?), що відчували Ніко і Лаура в ту пору, коли Ніко залицявся до неї і вони разом ходили в кіно, чи виникала ця відчуженість? Очевидно, вони знали всі до єдиного кінотеатри Флореса, вивчили всю цю нудну набережну на вулиці Лаваль. статую лева, атлета, що бив у гонг, титри іспанською мовою в "Кармен де Пінільйос": дійові особи цієї картини надумані, як і сам сюжет…
Отож Джеррі утекла від Тома, і настав час Барбари Стенуїк або Тайрон Пауер. Рука Ніко тихо лягла б цієї хвилини На стегно Лаури (бідолашний Ніко, такий несміливий, такий чеснотливий), і обоє відчули б себе винними бозна в чому. Луїс добре розумів, що вони не були винні в найістотнішому, хоча він і не дістав найприємнішого доказу, але швидкоплинне почуття прихильності у Лаури до Ніко свідчило про те, що ці заручини були лише видимістю, спілкою, що визначалася сусідством, середовищем, постійним спілкуванням, однаковими уподобаннями, звичками і наслідком того, як проводила вільний час молодь кварталу Флорес. Луїсові варто було якось увечері потрапити до того танцювального залу, де часто бував Ніко, і брат відрекомендував його Лаурі. Певне, через легкий початок далі все було таким безнадійно важким і гірким. Але він не хотів згадувати про це: гра закінчилася швидкою поразкою Ніко, його меланхолійною втечею в смерть від сухот. Дивним було лише те, що Лаура ніколи не згадувала його імені, ось чому і він не говорив про нього. Одне слово, Ніко не був для них ні покійником, ні померлим шуряком, ні сином мами.
Спершу, після важких докорів, маминих ридань і зойків, нерозумного втручання дядька Еміліо і кузена Віктора (Віктор сьогодні запитав про вас!), йому принесло полегкість квапливе одруження з Лаурою, одруження без зайвих церемоній: викликане по телефону таксі, три хвилини в муніципалітеті у чиновника в обсипаному лупою піджаку. Знайшовши притулок у готелі в Адроге, далеко від мами і всієї розлюченої рідні, Луїс був вдячний Лаурі за те, що вона ніколи не говорила про Ніко, який, мов жалюгідна маріонетка, обернувся з жениха на шуряка. Але і тепер, через два роки по смерті Ніко — а це термін немалий, і все розділяв океан — Лаура й досі ще не згадувала його імені, а він, Луїс, а боягузтва, став її мимовільним спільником, добре знаючи, що в глибині душі ця мовчанка ображала ного, що за нею ховалися докори, муки сумління, щось близьке до зради. Кілька разів у розмові він свідомо згадав ім'я Ніко, але чудово розумів, що це не рахується, оскільки Лаура постаралася ухилитися від розмови. В їхньому спілкуванні потроху окреслилася якась хистка заборонена зона, що відокремлювала їх від Ніко, огортаючи його ім'я і пам'ять про нього брудною липкою ватою. І мама, ніби в змові з ними, теж зберігала мовчанку. В кожному листі вона писала про собак, про Матильду, Віктора, саліцилову кислоту, про одержання пенсії. Луїс сподівався, що колись мама бодай натякне синові, що час їм укласти спілку проти Лаури, щоб мало-помалу змусити її прийняти бодай посмертне існування Піко. Не тому, що це було комусь конче потрібно: кого цікавив Ніко, живий чи мертвий? Але терпимість Лаури, її сумирність перед тим, що пам'ять про нього покоїться в пантеоні її минулого, були б похмурим, неспростовним доказом того, що вона його забула остаточно й назавжди. Кошмар, викликаний згадкою його імені, розвіявся б так само легко й безслідно, як і за його життя. Проте Лаура, як і раніше, не вимовляла його імені, і щоразу, коли було б цілком природно вимовити це ім'я, вона зберігала мовчанку, і тоді Луїс знов відчував присутність Ніко в саду Флореса, чув стриманий кашель Ніко. який готував найпрекрасніший подарунок до їхнього весілля — свою смерть до медового місяця тієї, хто була його нареченою, і того, хто був його братом.
І, звичайно, як і слід було чекати, через тиждень Лаура здивувалася, що від мами не було листів. Вона перебрала всі можливі причини, і Луїс того самого дня послав мамі листа. Відповідь його не дуже турбувала, але йому хотілося б (він думав про це, спускаючись вранці сходами), щоб швейцарка не віддавала листів Лаурі. Тижнів через два він побачив знайомий конверт з двома марками: портрет адмірала Брауна і водоспад Ігуасу. Він заховав листа, вийшов надвір і помахав рукою Лаурі, яка вихилилася з вікна. Йому здалася дивною сама потреба завернути за ріг, щоб розпечатати листа.
Мама писала, що Бобі утік на вулицю, що через кілька днів він став чухатися, заразившись від якогось коростявого пса. Мама ходила до ветеринара, друга дядька Еміліо, ще бракувало, щоб Бобі заразив чумкою Негро. Дядько Еміліо вважає, що треба було їх зразу викупати в акароїні, але їй це уже не до снаги, було б куди ліпше, якби ветеринар виписав якийсь порошок від комах або що-небудь, що можна примішати до їжі. У сеньйори в сусідньому буднику жила коростява кішка, і хто знає, можливо, кішки здатні заражати собак, хоча між їхніми будинками дротяна сітка. Може, їх утомило базікання старої, але Луїс завжди так любив собак, навіть один з них спав біля його ніг, коли він був малий, а ось Ніко недолюблював їх. Сеньйора сусідка радила посипати собак ДДТ, бо навіть, якщо нема ніякої корости, до собак на вулиці завжди чіпляється якась погань. На розі Бакакай звичайно зупиняється цирк з рідкісними тваринами, можливо, тому в повітрі носилися мікроби і всяке таке. Маму змагав страх, і вона писала то про коростявого Бобі, то про сина кравчині, що обпарив собі руку киплячим молоком.
Потім стояло щось схоже на синю зірочку (кінчик пера, мабуть, зачепився за папір, мама досадливо забурчала), а потім ішли смутні роздуми про цілковиту самоту, що чекала її, якщо Ніко поїде в Європу, а їй здається, що так і буде. Але така доля старих: діти, як ластівки, одного чудового дня вони вилітають з рідного кубельця. Треба терпіти, поки е снага. Сеньйора сусідка…
Хтось штовхнув Луїса, потім йому нагадали про правила поведінки на вулиці — вимова була, явно марсельська. Він утямив, що заважає рухові людей у вузькому переході метро. Решта дня минула ніби в тумані. Він зателефонував Лаурі, сказав, що не обідатиме вдома, дві години він не вставав з лави у сквері, все читав і перепитував маминого листа, запитував себе, що ж йому діяти з цією маячнею. Передусім треба побалакати з Лаурою. З якої речі (це не було питання, але як тут ліпше сказати?), приховувати від Лаури все, що сталося. Він уже не міг прикидатися, що й цей лист теж загубився. Він уже не міг, ніяк не міг вірити в те, що мама помилково написала "Ніко" замість "Віктор". І навіть не можна було подумати, що вона десь трохи втратила глузд. Поза сумнівом, причина цих листів — Лаура, те, що мало статися з Лаурою. І навіть не так: це те, що вже сталося в день їхнього весілля, це їхній медовий місяць у Адроге, і ночі, коли вони, забувши про все на світі, кохалися на тому пароплаві, що віз їх до Франції. Все це — Лаура, все це буде Лаура тепер, коли в маячній уяві мами Ніко надумав приїхати до Європи. Вони стали спільницями, як ніколи раніше: мама писала Лаурі про Ніко, повідомляла, що Піко збирається приїхати до Європи, і писала просто — Європа, добре знаючи, що Лаура чудово зрозуміє, що Ніко приїде до Франції, в Париж, в будинок, де так вміло прикидалися, що його, бідолашку, геть забули.
Луїс зробив дві речі: написав дядькові Еміліо про те, що він стурбований і прохає навідати маму якнайскоріше, щоб особисто в усьому переконатися і вжити відповідних заходів. Вихиливши одну по одній дві чарки коньяку, Луїс подався додому пішки, щоб дорогою обміркувати, що ж сказати Лаурі, адже врешті-решт він повинен був побалакати з нею і розповісти їй усе. Звертаючи з однієї вулиці на іншу, він відчув, яких зусиль йому коштувало думати про теперішнє, про те, що мало статися за півгодини. Мамин лист силоміць занурював його в справжню дійсність цих двох років життя в Парижі, у брехню купленого спокою, щастя про людське око, підтримуваного розвагами та спектаклями, мимовільної угоди про мовчання, завдяки якій обоє поступово віддалялися одне від одного, як це звичайно й буває в усіх подібних угодах. Так, мамо, так, бідолашний коростявий Бобі. Бідолашний Бобі, бідолашний Луїс, кругом коростяві! Вечір танців у клубі Флореса, і я пішов туди, мамо, бо Ніко наполягав на цьому.