Пальці цих рукавичок якось кумедно стирчали з кишені піджака. Досить довго я не бачив його обличчя, хіба що невиразні лінії профілю, досить тонкого — наполоханий птах, ангел з картини Фра Філіппо[1], рисовий пудинг. Переді мною бовваніла спина підлітка, котрий ось-ось продемонструє якийсь із прийомів дзюдо, напевно, він уже бився раз, а то й двічі боронячи молодшу сестричку, а може, якісь переконання. В свої чотирнадцять чи навіть п'ятнадцять років він, мабуть, жив на повному утриманні батьків, але без кишенькових грошей, і щоразу, коли йшлося про чарку коньяку, пачку сигарет або чашечку кави, неборак ховав очі від друзів. Мабуть, він никав вулицями в мріях про своїх однокласниць, про те, як би війнути в кіно на повий фільм або накупити романів, а ліпше придбати модну краватку, а ще ліпше — лікер в пляшечках з жовтими чи зеленими наклейками. В його домі (а це міг бути лише пристойний дім: обід рівно о першій, на стінах краєвиди в романтичному стилі, темнуватий передпокій і біля дверей магонева підставка під парасольки) тоскно мжичив час, хлопчак мав бути надією мами, брати приклад з тата, зубрити уроки, писати тітці до Авіньйона. Ось чому при першій нагоді — вулиця, ось чому таке привілля біля річки (ех, шкода, грошиків немає!). Ось чому так вабить до себе місто, де особливі позначки на дверях, наїжачений кіт у під'їзді, фунтик смаженої картоплі за пару сантимів, порнографічний журнал, згорнутий вчетверо. І самота, ніби порожнеча в кишенях, і щасливі зустрічі, і потяг до всього, що в п'ятнадцять років — ще не розгадана таємниця, що світить великою любов'ю й розкутістю, схожою на вітер та безлюдні вулиці.
Ось такий, зовсім пересічний, малювався мені життєпис цього хлопця, який у ті хвилини був поза усім і лише ловив кожне слово блондинки, яка вчепилася в нього мертвою хваткою. (Я втомився повторювати одне й те саме, але зараз проповзли дві розірвані хмаро, Того ранку я, по-моєму, ні разу не глянув на небо, і тільки-но у мене виникла підозра про те, що відбувається між хлопцем і білявою жінкою, я просто не міг відірвати від них очей — все дивився і чекав, дивився і…) Коротше кажучи, хлопцеві вочевидь було не по собі, і я легко уявив собі все, що тут сталося десь півгодини тому. Хлопець знічев'я забрався аж на край острова, побачив жінку і роззявив рота від захвату. А жінка… жінка тільки цього й чекала, вона саме для того й прийшла до парапету. Але, можливо, зовсім не так, може, хлопець з'явився раніше, і вона, побачивши його з балкона або з вікна машини, поквапилася до нього назустріч, щоб під приводом чи без приводу зайти в розмову, бо ж знала заздалегідь, що він. попри страх і бажання втекти, нікуди не піде, та ще й хизуватиметься, вдаватиме з себе шукача пригод, бувалого в бувальцях. Кінець теж був ясний, усе діялося у мене перед очима, і будь-хто на моєму місці міг вирахувати всі варіанти цієї гри чи, краще сказати, кумедного — через нерівність у силі противників —поєдинку. І найцікавіше було саме в тому, що ситуація сама по собі чітко показувала, чим завершиться ця дуель, яка буде її розв'язка. Хлопець, мабуть, сам знайде привід для нової зустрічі, щось придумає, а потім рушить додому, хитаючись, а йому треба б іти впевнено, розмашисто, і плечима відчуватиме на собі глузливий погляд жінки. Але цілком можливо, що він, зачарований чи з несміливості, не зважиться навіть на такий подвиг і стовбичитиме як вкопаний, а жінка почне куйовдити йому чуба, пестити обличчя і говорити з ним без слів, а вже тоді візьме за руку й поведе до себе. Хоча тут не вгадаєш, може, в останню хвилину, коли якась тінь неспокою — треба ж! — підсилить бажання, він посмілішає; поцілує жінку в губи, і рука його обів'є тонкий стан… Все це могло статися, але поки що не сталося, і Мішель, а він сидів на парапеті в очікуванні будь— якого фіналу, якось несвідомо, механічно налаштовував камеру, щоб вчасно клацнути таку прецікаву парочку, захоплену розмовою в затишному куточку острова.
Цікаво, що ця сцена (власне, нічого особливого: він і вона, по-різному молоді) висвічувалася якимсь бентежним світлом. Я навіть подумав, що це світло було в мені самому і що фотокартки — якщо вони вийдуть — розкриють зовсім немудру правду. Ага, до речі: мені раптом страшенно закортіло узнати, що робив чоловік, який сидів у машині, що стояла біля мосту. Може, він дрімав або читав газету. Не дивно, що я його раніше не помітив: будь-хто всередині непорушного авто зникає, мов невидимка, просто губиться в цій жалюгідній коробці, позбавленій краси руху і ризику. Але машина стояла тут з самого початку, порушуючи, а може, навпаки, завершуючи приємний краєвид. Машина — це майже як ліхтарний стовп чи садова лава, не те що вітер і сонячне світло: в них завжди таїться щось нове для очей і для шкіри. А ще хлопець зі своєю дамою, вони-бо тут тільки для того, щоб я зовсім інакше побачив знайомий мені острів. Може, цей чоловік тільки вдає, ніби заглиблений у газету, і стежить за ними теж і, може, йому, як і мені, вже набридло безглузде чекання. Жінка непомітно відсторонювалася і раптом стала так, що хлопець опинився між нею і парапетом. Я бачив їх у профіль. Хлопець був вищий на зріст — ненабагато, але вищий, а проте вона ніби підіймалася, нависала над ним (її раптовий сміх лозиною рубав повітря), пригнічувала його самою своєю присутністю, посмішкою, змахом руки! Чого ж чекати? Діафрагма — шістнадцять, і обрано кадр, де, хвалити бога, нема цієї потворної чорної машини, зате є дерево, його цілком досить, щоб збити монотонну бляклість тла.
Я підніс до очей камеру, вдав, ніби мене зовсім не обходить ця парочка, а сам уже знав, що мені пощастить піймати той потрібний вираз обличчя, той жест, що всьому буде розгадка, знав, що схоплю життя на самому зламі поруху, не згубивши його, як це буває на багатьох знімках, якщо змарновано живу частку розсіченого часу. Чекати довго мені не довелося. Жінка і повнено наступала, і хлопець втрачав останні крупинки волі в лещатах задовгих і все ж солодких тортур. Мені, як і раніше, уявлялися можливі фінали цієї пригоди (тепер по небу суне одна-єдина пухка хмарина). Я подумки бачив, як ця дама приводить хлопця до себе додому (мабуть, квартирка на першому поверсі, повно котів і вишитих подушок), я бачив його жалюгідне обличчя, бачив, як він силкується приховати своє збептеження під удаваною розв'язністю — мовляв, нам не первина. З заплющеними очима (чи ж заплющеними?) я чітко уявив собі все по черзі: жартівливі поцілунки, бузкову, атож, мабуть, бузкову перину на ліжку, ну і жінку — вона лагідно відводить руки, що поспішають зірвати з неї сукню (все, як у романах), і сама роздягає його, слухняного, принишклого, — ну, воістину мати і дитя під жовтуватим світлом опалової лампи. А далі — далі так, як це і буває, а може, ні… хто знає, чим би обернулося це втаємничення в плотське кохання: квапливе сум'яття рук, жорстокі пестощі, незручність? Може, хлопцеві заздалегідь наготовано відсіч і погордлива посмішка, йому дадуть відкоша, а він заціпеніє в гіркому здивуванні? Може, буде самотня і гірка радість? Все може бути, все цілком може бути… Хіба шукають коханця в такому шмаркачеві? Ні, ця жінка мала бозна-яку мету, якщо вже не думати про лиху гру, де все призначено для іншого.
Мішель любить грішити літературними ефектами. Йому подобаються вигадані перипетії, химерні, позбавлені логіки герої і навіть потвори, адже вони не завжди будять огиду. Але тут інше: ця жінка будила уяву і водночас кожним своїм жестом вела до того, що було правдою. Я поклав собі не чекати й миті, навіщо ризикивати? Як зараз пам'ятаю (а при моїх схильностях пережовувати минуле я думатиму над цим довгенько) ту мить, коли мій видошукач схопив усе — дерево, парапет, сонце. Нарешті я це сфотографував! Обоє відразу повернулися до мене, але я не відразу збагнув, що вони здогадалися, в чому річ. Хлопець, здивований, з німим запитанням в очах, а вона роздратована, як фурія. її обличчя, та що там обличчя, все її тіло просякло злістю, нетямилося від усвідомлення того, що вони — бранці крихітного фотокадра.
Я міг би розповісти про це куди докладніше. Але навіщо? Жінка заявила, що ніхто не має права фотографувати сторонніх без дозволу, і зажадала, щоб їй віддали плівку. Судячи з вимови, вона була вроджена парижанка, її сухий, твердий голос з кожною фразою набирав висоти і наповнювався обертонами. Власне, мені було байдуже — віддати чи не віддати плівку, але ж кожен знає, що зі мною можна тільки добром, ось чому я затявся і почав пояснювати, що ніхто і ніде не забороняв фотографувати в публічних місцях, навіть більш того: фотографування всіляко заохочується як приватними, так і державними організаціями. Кажучи все це, я з таємною втіхою стежив за тим, як хлопець відступає і відступає, явно збираючись накивати п'ятами… і ось, важко зрозуміти, що і як у ньому сталося, він раптом повернувся і кинувся навтьоки. Він, бідолаха, мабуть, думав, що пішов собі геть цілком пристойно, а насправді ж дременув щодуху, проскочив повз машину і зник, як зникають у вранішньому повітрі довгі нитки бабиного літа.
Але у цих павутинок є й інша назва — "слина диявола", і в нашого фотографа плювками полетіла брутальна лайка. Треба сказати, що Мішель тримався достойно (йому це було неважко): він приймав лайливі слова з ввічливою посмішкою і вклепався дуже поштиво. Коли мені врешті набрид цей тягучий монолог цього підлотника, тварюку і негідника, який лізе в чужі справи, я раптом почув, як грюкнули дверцята машини, і побачив біля неї чоловіка — він дивився прямо на нас. Тут лише мені сяйнуло, що в цьому дійстві у нього своя роль.
Чоловік рушив до нас, не випускаючи з рук ту саму газету, яку він так дбайливо читав у машині. Мені особливо запам'яталася його дивна гримаса — таке неможливо забути, — вона кривила рот, прорізала зморшкувате лице, спотворюючи його нижню частину, а головне — борсалась, ніби щось живе, непідвладне, біля німих губ, сіпаючи їх то праворуч, то ліворуч. І все-таки це було скам'яніле лице — вибілений крейдою блазень, чоловік без єдиної кровинки, з висохлого, драглистою шкірою.