Ох, жабко, що ти зі мною зробила! А тут іще й черевичок загубився. Цікаво, що з ним робитиме цей вродливий князь? Ох, боже, боже, навіщо я про нього думаю?" — Зітхаючи і плачучи, бідолашна дівчина роздяглася й пішла на кухню.
Тим часом із костьолу повернулися сестри, та Анушка ні про що їх не розпитує й не відповідає на їхні запитання.
Тільки-но всі зібралися обідати, як на подвір'я в'їжджає розкішна карета, запряжена четвериком, а в ній сам князь сидить. Батько кинувся йому назустріч, але поки добіг до дверей, князь уже сам відчинив їх.
— Це правда, що у вас є дочка? — питає він, привітавшись.
— Правда, милостивий князю! — відповідає жінка й моргає чоловікові, щоб мовчав.
— Коли я сьогодні виходив із костьолу, то знайшов черевичок. Я вирішив, що та, на чию ногу він прийдеться, стане моєю дружиною. Де ваша дочка?
— Даруйте, ласкавий пане! Вона у нас дуже сором'язлива, і навряд чи стане при вас назувати черевичок. Дайте його мені, я віднесу до неї в кімнату,— хитро запропонувала мати.
Князь віддав черевичок, думаючи, що нарешті знайшов прекрасну незнайомку.
А мати взяла черевичок і побігла до кімнати, де старші дочки чекали з нетерпінням, коли їх покличуть.
— Ну, любі мої,— мовила вона,— бути одній із вас княгинею.— І розповіла їм про все, тримаючи над головою черевичок.
Барушка схопила черевичок, щоб поміряти його першою, та нога її не лізла — заважала п'ята.
— Нічого не вдієш, якщо хочеш бути княгинею, треба відрізати шматок п'яти! — порадила мати.
— Я згодна! — не вагаючись ні секунди, відповіла Барушка.
Мати відтяла їй шматок п'яти, й вона взула черевичок. Потім причепурилась і вийшла до князя. Бачить князь, черевичок на нозі. Що тут скажеш! Хоч йому й здається, що дівчина і нижча на зріст, і не така гарна, як незнайомка. Батьки з радістю благословили їх, князь сів з нареченою та її матір'ю в карету і поїхав.
Але в нього був маленький песик, якого він усюди брав із собою. Тільки-но вони від'їхали від будинку, як песик почав гавкати:
— Гав, гав, гав, наш князь безп'яту дружину додому везе!
— Що ти кажеш, песику? — питає князь.
— Гав, гав, гав, наш князь безп'яту дружину додому везе! — вдруге прогавкав песик.
Почувши це, князь обернувся до Барушки й звелів їй зняти черевичок. Наречена зблідла, проте виконала князів наказ і показала йому перев'язану п'яту.
— Ах ти ж, брехухо! Ти хотіла мене ошукати? Ану геть з моїх очей! А ти,— звернувся він до її матері,— кажи негайно, де панна, якій належить цей черевичок. Я чув, що вона ховається у твоєму домі.
— Даруйте, ласкавий князю! — заторохтіла хитра мати.— Та панна не захотіла йти до вас і послала замість себе сестру. Ця в нас сором'язлива, а та ще сором'язливіша. Та коли ви велите, я все виконаю.
Вона взяла черевичок і заквапилася до Доротки, сподіваючись, що вдруге їй таки вдасться князя перехитрити. Але в Доротки не влазив у черевичок палець.
— Велике діло палець! Відріжемо його та й край,— сказала мати.
— Я згодна, ріжте, аби тільки мені княгинею стати,— мовила Доротка.
Відрізали Доротці палець, назули черевичок, і мати повела її до князя.
Хоч Доротка була такого ж зросту, як незнайома панна, і обличчям гарніша за Барушку, проте князеві все одно не сподобалась. Але, вірний своєму слову, він посадив її в карету й повіз додому.
Тільки-но карета виїхала з двору, як песик знову гавкає:
— Гав, гав, гав, наш князь безпалу дружину додому везе!
— Що, що? — здивувався князь і підкликав песика до себе.
— Гав, гав, гав, наш князь безпалу дружину додому везе,— повторив песик.
Князь обернувся до Доротки, звелів і їй зняти черевичок. Дивиться, а на нозі в неї й справді бракує пальця.
— То ви знов хотіли мене ошукати? — вигукнув він.— Терпець мій урвався, і кари вам тепер не минути. Кажіть, кого ви від мене ховаєте?
— Ох, ласкавий князю, крім кількох наймичок, у нас немає більше нікого.
— А де вони? Приведіть їх сюди.
Тремтячи зі страху, чоловік побіг кликати наймичок. Він був би радий і Анушку привести, та боявся дружини.
Побачив князь щокатих, крижастих дівчат і похитав головою,— мовляв, ні, жодна з них не схожа.
— А більше жінок у домі немає? — запитав він нарешті, розсердившись, що жебрачка його обдурила.
— Є в нас іще одна дочка, ласкавий князю,— нерішуче озвався батько,— але вона така несмілива, що навіть до людей не виходить.
— А де вона? Приведіть її до мене.
— Та, мабуть, кудись заховалася. Зараз я її приведу.
Сестри почервоніли з люті, як півонії, а мати сказала хриплим голосом:
— Наш батько зовсім розум стеряв. Хіба ж можна таку замазуру й недотепу князеві показувати? Мені навіть соромно признатися, що вона моя дочка.
Анушки не було ні в кухні, ні надворі, вона сиділа на горищі на своїй скрині й гірко плакала. А чому — й сама не знала! Коли князь приїхав і посадив Барушку в карету, її це мов ножем у серце шпигнуло. Неспроможна далі витримувати такої муки, вона втекла на горище й заридала. З великою радістю втекла б вона з дому, але не знала куди. Раптом чує, хтось лізе по драбині. Це був батько.
— Анушко, мерщій спускайся вниз, тебе хоче бачити князь.
— Кажете, мене хоче бачити князь? А хіба він не поїхав з Барушкою?
— Та ні. Він звідкись узяв, що в нашому домі ховається та панна, яку бачив у костьолі. Мати з дурної голови почала йому одну за одною підсовувати твоїх сестер, але він це швидко розкусив, лютує тепер і хоче побачити всіх жінок, які тільки є в нашому домі. Ходи, не соромся.
— Тоді зачекайте мене внизу, тату, я трохи причепурюся.
Батько зліз, і Анушка почала вбиратися у перлову сукню, розшиту золотом. Серце в неї гучно калатало, на гарненькому личку відбивалися водночас і страх, і надія.
"Що він мені скаже? Чи не звелить покарати за те, що я, бідна, убралася в таку сукню і його обдурила?" — думала вона, злазячи з горища.
— Лелечко! — вигукнув батько.— Де ти взяла цю сукню, Анушко?
— Ходім, я вам про все розкажу,— мовила дівчина.
Вона накинула на голову серпанок і пішла слідом за батьком у двір, де на неї вже з нетерпінням чекав князь.
— Як сюди потрапила ця гарна панна? — разом вигукнули сестри.
А князь підбіг до Анушки й питає:
— Чому ти ховаєш від мене своє чарівне личко, чому втікаєш від мене? Не бійся, я не скривджу тебе, бо я мрію про тебе, як мріє про сонячне світло той подорожній, що заблукав у темряві.
— Ох, ласкавий князю! Не говоріть так зі мною, ви помиляєтесь. Ось мій батько, і я — тільки вбога дівчина,— сказала Анушка, відкинувши серпанок з невинного ніжного личка і глянувши на князя карими оченятами, погляд яких пронизав його серце, мов стріла.
— Я не вірю твоїм словам. Убога дівчина не може носити такі дорогі шати.
— Те, що вона наша дочка,— щира правда,— перебила князя мати, в якої все аж кипіло від злості, що ненависна їй Анушка може стати княгинею.— Але де вона взяла цю сукню, я не знаю. Ану кажи, нечупаро, хто дав тобі цю сукню?
— Даруйте, князю! Батько привіз мені з ярмарку три горішки, а в них були ці сукні. Я надягла їх до костьолу, сподіваючись, що мене ніхто в них не впізнає. Я не знала, що все так складеться.
— Не бійся, кохана, тобі ніщо не загрожує. Ось тобі моя рука, якщо я тобі подобаюся, то ходи зі мною!
Почувши ці слова, Анушка зашарілася, і сльози закапали з її очей. Але коли князь подав їй руку, вона з радістю простягла йому свою.
Побачивши, що Анушка стала княгинею, сестри здійняли крик і кинулися їй на шию, вдаючи, ніби не хочуть із нею розставатися; насправді ж вони ревли зі злості. Тільки батько з радістю попрощався з нею і щиро побажав їй щастя.
А коли Анушка сідала в карету, прибіг песик, почав до неї лащитись і гавкати:
— Гав, гав, гав, наш князь везе додому дружину-красуню!
— Це створіння виявилося мудрішим за мене,— засміявся князь і ніжно погладив песика. Потім сів поруч з Анушкою, кучер цьвохнув батогом коней, і вони щодуху помчали до палацу.
Коли карета з Анушкою і князем зникла з очей, обидві дочки й мати люто накинулись на сердешного батька.
— Гарно зробив, нічого не скажеш! — верещала дружина, взявшись руками в боки.— Мені докоряв, що я двох старших розбестила, а сам хіба кращий! Купувати такі дорогі сукні цій брудній нечупарі-попелюшці, яка завдавала нам стільки сорому, і забути про тих, ким усі милуються, про кого ніхто й словечка лихого не скаже. Який ти після цього батько!
— Заспокойся, коли не знаєш, як усе сталося,— вгамовував її чоловік.— Звідки я міг знати, що в тих горішках заховані сукні? Доля послала їх Анушці за її доброту і щирість. Ви знущалися з неї, як тільки хотіли, а вона все мовчки терпіла. Зате тепер їй усміхнулося щастя!
— Так, так, заступайся за неї, чого доброго, ще діждешся, що князь привезе її назад. Бо яка з неї княгиня? Але тепер ти мусиш Барушці й Доротці дістати точнісінько такі сукні, якщо знаєш, на якому кущі ростуть ці чарівні горішки.
— Ох, Боже, чого ви від мене хочете? Я ж вам уже сказав, що…
— Не відкручуйся,— перебила його стара,— ми не такі дурні, щоб ти міг водити нас за носа. Якщо не принесеш нам сукні, то можеш іти до своєї пестунки, а до нас більше не вертайся.
Щоб не слухати далі цієї лайки, сердешний чоловік волів піти з дому. Він вирішив принести горішків дочкам із куща, за який недавно був зачепився капелюхом. Поїхав він до лісу, відшукав той кущ і зірвав із нього три горішки. "Віддам я їх дочкам, а сам подамся до Анушки".
Побачивши батька, злі дочки вибігли йому назустріч, гадаючи, що він приніс їм обіцяні сукні. Вихопили вони горішки в нього з рук і розкололи їх. Але що це? З кожного горішка виповзла довга змія і задушила сестер. Ніхто не зронив за ними й сльозинки!
А князь палко любив свою Анушку й до самої смерті не каявся, що взяв її за дружину.