Соромно стало Петрові, що його прогнали, але що він міг удіяти?
В іншому селі парубок вирішив піти просто до управителя і про військову службу навіть не згадувати, щоб не повторилася та сама історія. Підійшов він до воріт, узявся за клямку, важка хвіртка відчинилася, і на весь будинок пролунав гучний дзвінок. З кухні вибігла економка, а за нею три кішки.
— Що тобі? — питає економка.
— Я хотів запитати в пана управителя, чи не потрібен, бува, йому робітник. Батько мій помер, нічого не лишив мені, і я змушений тепер іти наймитувати.
— Зараз запитаю,— відповіла економка й пішла до кімнати, де пан управитель з двома гостями грав у карти.— Там прийшов якийсь сільський парубок і питає роботи. З виду наче порядний хлопець. За тиждень від нас іде наш наймит, от я й подумала: може, ви б поговорили з ним?
— Дай мені спокій! Хай він забирається до дідька! — відповів пан управитель і кинув карти.— Я здаюсь!
Петр почув цю відповідь управителя, стоячи посеред двору, отож не став чекати, поки вернеться економка, й сердито грюкнув за собою хвірткою.
"Я вже бачу, що в селі роботи мені не знайти. Піду краще до міста",— вирішив він."
Але і в місті не пощастило: найбагатший купець послав його теж до дідька, ще й сільським бовдуром обізвав.
"Усі посилають мене до дідька. Коли б я тільки знав дорогу, то подався б прямо туди й, можливо, дістав би в нього кращу роботу, ніж у цих лихих людей",— зітхнувши, подумав Петр у лісі на галявині, де ліг відпочити після стомливої дороги. Гроші, які йому дала тітка, вже скінчилися, і він почав шкодувати, що втік із військової служби. Але вороття назад не було.
Раптом Петр підвів голову й побачив, що мимо нього йде гарно вбраний чоловік.
— Доброго вам здоров'я! — привітався Петр і скинув з голови капелюха.
Але подорожній не відповів і пішов далі. Та за хвилину він обернувся й запитав Петра, що з ним сталося, чому він такий сумний і похмурий.
— Та як ти будеш веселий,— відповів Петр, поволі підводячись,— коли на світі з кожним днем жити стає важче й важче! Я вже в трьох місцях просив роботи, і скрізь мене посилали до чорта. Тепер я вже й сам пішов би до нього, якби знав дорогу.
— А ти б, парубче, його не злякався? — запитав чоловік.
— Я не злякався б тепер самого пекла,— байдуже відповів Петр.
— Тоді подивись на мене: я той, кого ти шукаєш,— сказав чоловік і перекинувся в чорта.
Але Петр навіть не здригнувся, стоїть і спокійно його розглядає. Тоді чорт запропонував йому піти до нього на службу, обіцяючи, що багато працювати Петрові в нього не доведеться, що житиметься йому добре, якщо він буде слухняним, а за сім років він його відпустить і щедро винагородить.
Петр подав чортові руку, той обхопив його, здійнявся з ним у повітря, і не встиг Петр навіть отямитись, як вони були вже в пеклі. Там чорт видав йому шкіряну одежу й повів до великої зали, де стояли три казани, під якими горів вогонь. І сказав Петрові:
— Тут ти працюватимеш. Твій обов'язок — усі сім років підкладати під ці казани дрова. Під перший казан ти маєш підкидати чотири поліна в день, під другий — вісім, під третій — дванадцять. Тільки гляди, пильнуй як слід, щоб не погас вогонь, і ніколи не заглядай у казани, інакше я вижену тебе й нічого не заплачу. А як будеш у всьому мене слухатися, то потім не пошкодуєш.
Якби це було не пекло, то Петр міг би сказати, що йому живеться, ніби в раю. Їсти й пити він мав досхочу, а робота не бий лежачого: коли хотів — гуляв у саду, а коли не хотів — підсідав до чортячого кодла, і чорти розповідали йому такі речі, що можна було луснути зі сміху. Працював Петр сумлінно: під казанами завжди горів вогонь, а зазирнути під кришку йому ніколи й на думку не спадало.
Якось йому причулося, ніби в казані щось буркотить, і він побіг сказати про це чортам, але ті відповіли, що це не його діло, і Петр знову повернувся до казана.
"Про мене, хай там усе хоч на шкварки вишквариться, я туди не заглядатиму".
Служить Петр, служить, аж одного разу йому подумалося, що відтоді, як чорт узяв його до себе на роботу, минуло вже хтозна-скільки часу; вибравши слушну хвилину, він питає чорта, чи довго ще йому служити.
— Завтра сповниться рівно сім років, як ти у мене служиш,— відповів той.
Петр невимовно зрадів, бо останнім часом його вже почала брати нудьга за білим світом.
Другого дня прийшов чорт до нього саме тоді, коли він підкидав у вогонь поліна, й каже:
— Сьогодні, Петре, ти служиш у мене останній день. Щоб тобі не морочитися з великою купою грошей, візьми ось цей мішечок. Щоразу, коли ти його розкриєш і скажеш: "Сип, мішечку",— він насипле тобі стільки дукатів, скільки сам захочеш. Ну, щасти тобі, Петре. Я думав, що ти в нас іще залишишся, бо на світі тобі розкошів не буде. Люди тебе боятимуться, бо ти вже сім років не вмивався, сім років не стриг ні волосся, ні нігтів.
— Ай справді! Я навіть не подумав про це. Але не біда — вода й ножиці все виправлять. У вас мені лишатися все ж таки не хочеться.
— Хоч би скільки ти мився та шкрібся, все одно не відмиєшся. Краще я дам тобі добру пораду: залишайся поки як є і вертайся на землю, а коли треба буде, я тобі допоможу. Якщо ж люди питатимуть тебе, хто ти такий, скажи: "Чортів свояк",— і ти не збрешеш.
— Гаразд. Але тепер я хотів би запитати в тебе про одну річ. Я ретельно працював на тебе, то хоч тепер скажи мені, що вариться в цих казанах?
— Що ж, подивися сам,— відповів чорт і підняв першу кришку.
Глянув Петр і побачив у казані свою мачуху.
— Щастя твоє, що я цього не бачив раніше, а то замість чотирьох полін підкладав би вісім! — сердито вигукнув Петр і сплюнув.
У другому варився пан управитель, у третьому — фельдфебель.
— Бачиш,— мовив чорт і підкинув у вогонь дровець,— у цих казанах варяться злі душі.
Петр попрощався з усіма чортами, господар посадив його собі на спину і знову відніс до лісочка, де вони зустрілися сім років тому. Зіскочив Петр на землю, обтрусив із себе все, що міг, заховав мішечок у кишеню й попростував до найближчого села. Та тільки-но він підійшов до першої хати, як діти кинулися врозтіч і закричали не своїм голосом, немовби їх хто різав: "Тату, мамо, чорт, чорт!"
Люди повибігали з хат, але, забачивши Петра, знову поховалися, хрестячись і зачиняючи двері на замок. Петр звернув до шинку; шинкар і шинкарка саме стояли на порозі, коли він відчинив ворота.
— Ой людоньки, рятуйте свої душі, чорт іде! — закричали вони в один голос і хотіли тікати, але від страху налетіли одне на одне й обоє гепнулися на землю; коли знову підвелися, то побачили, що Петр стоїть над ними й посміхається.
— Дайте мені пива! — наказав він і пішов до шинку.
Але шинкар побоявся йти слідом за ним; трохи отямившись, він побіг до стайні, де пастух в'язав у в'язанки сіно, й тицьнув йому в руки дзбан.
— Віднеси, Їржику, цей дзбан із пивом до світлиці. Там сидить чорний зарослий чоловік, але ти його не бійся.
Взяв Їржик дзбан і пішов до шинку. Та, коли відчинив двері й побачив Петра, дзбан випав йому з рук, і він так грюкнув за собою дверима, аж шибки у вікнах забряжчали.
— От дурень! — розсердився хазяїн на Їржика.— Зараз же вернися, куди я тебе послав, а то відшмагаю ще й вирахую за розбитий дзбан.
Їржик був бідний сирота і служив у шинкаря за харчі й за три золотих у рік. Тремтячою рукою він знов націдив у дзбан пива й відчинив до світлиці двері.
— Заходь, заходь, хлопче! — покликав його Петр.— Я нічого лихого тобі не зроблю. Я такий же чоловік, як і ти.
Підбадьорений цими словами, Їржик набрався хоробрості й підійшов до Петра зовсім близько, але в очі йому не дивився. Він весь тремтів, як осиковий листок. Петр почав його розпитувати, звідки він, у кого служить і як йому ведеться. Спершу Їржик заїкався від страху, розповідаючи про своє гірке життя, але потім посмілішав і зовсім забув, що перед ним сам чорт. Петр пожалів хлопця, поспівчував його сирітській долі й звелів підставити шапку. Їржик послухався, і Петр насипав йому повнісіньку шапку дукатів.
— Що мені робити з такою купою грошей? — розгублено запитав Їржик.
— Роби з ними, що хочеш,— відповів Петр.
— Я вже знаю, що зроблю з ними. Трохи дам Кудрновим і Бартошевим пастухам, бо в них немає на зиму ні чобіт, ні теплої одежі, й вони часто плачуть разом зі мною, а решту віднесу панові вчителеві. Коли померла моя мати, він сказав, що взяв би мене до себе і навчив би писати й читати, якби в самого не було стільки дітей. Тепер я віддам йому ці гроші, він навчить мене читати й писати, і я залишуся в нього. Як ви гадаєте, пане чорте, цих грошей вистачить?
— Якщо не вистачить, я дам іще.
Їржик застрибав на радощах по кімнаті і, вибігши надвір, почав усім показувати гроші. Коли шинкар із шинкаркою та багато інших людей побачили гроші й почули від Їржика, як лагідно з ним розмовляв сам чорт, а також що в нього нема ні вогненного язика, ні рогів, вони набралися сміливості й пішли до Петра і собі просити грошей.
Ночувати Петр залишився у шинку. Тільки-но заснув, чує, хтось схопив його за руку. Прокинувся і впізнав чорта, свого колишнього хазяїна.
— Вставай і біжи до комори,— сказав чорт,— бо шинкар хоче вбити нещасного сироту через гроші.
Петр підхопився і відчинив двері до комори саме в ту мить, коли шинкар збирався увігнати в хлопця ніж. Побачивши перед собою Петра, він закляк і не міг і слова вимовити зі страху.
— Ах ти, грішнику! — закричав Петр.— Приготуйся, зараз ти підеш зі мною до пекла й будеш варитися там у киплячій олії.
Шинкар звалився непритомний на долівку, і Петр поволік його до кімнати. Прийшовши до тями, шинкар упав перед Петром навколішки й почав благати прощення.
Петр вислухав його, а тоді й каже:
— Віднині ти маєш поводитися з Їржиком, як із рідним сином. Віддай хлопця вчитись і не кривдь його. Якщо ти цього не виконаєш, то попадеш у пекло. Я знаю всі твої думки й миттю опинюся біля тебе, хоч би як далеко ти був.
Шинкар пообіцяв виконати все, що від нього вимагав Петр, і слова свого дотримав: з того дня він невпізнанно змінився, став доброю людиною, а для Їржика — рідним батьком.
Невдовзі чутка про те, що Петр роздає дукати, докотилася до князя, і він звелів парубкові з'явитися до нього. Але Петр іти до князя не забажав, сказав, хай той сам прийде до нього, якщо хоче, а шинкаря запитав, чи добрий чоловік князь.
— Що тобі про нього сказати: він був би не такий уже й поганий, якби не дві дочки від першої дружини; вони бездумно тринькають гроші, і, щоб їм догодити, князь змушений з народу сім шкур дерти, бо сам заліз у великі борги.