А ще ми просимо, щоб ви звеліли зсукати нам вірьовку завдовжки в три тисячі ліктів, щоб на ній можна було спуститися на будь-яку глибину. Накажіть також приготувати нам дванадцять мірок каші, спекти в дванадцятьох печах хліба і дати дванадцять волів.
— Беріть усе, що забажаєте,— сказав їм король,— і моїх милих дочок за дружин теж беріть, тільки визволіть їх.
І король звелів приготувати те, що вони загадали. Коли все було готове, наші друзі завдали вірьовку й харчі на плечі, зайняли поперед себе дванадцять волів і попрямували до дрімучого лісу.
Довго ходили вони тим лісом і нарешті вийшли на зелений луг.
— Зупинимось тут,— мовив Валибук,— і пошукаємо, чи нема поблизу входу до підземного царства!
Друзі пристали на його пропозицію.
Валибук і Ломизалізо пішли шукати вхід, а Розчавикаменеві доручили варити вечерю. Розклав він багаття, поставив на вогонь казан із крупою, зарізав вола й, оббілувавши його, почав смажити.
Сидить собі біля багаття, каша вариться, м'ясо смажиться. Раптом над головою в нього на високій ялині озивається лихий чаклун Довга Борода:
— Кашу ти, звичайно, звариш, але їсти її не будеш!
— Твоя правда, сам їсти її я не буду, підожду, поки повернеться Валибук,— відповідає Розчавикамінь.
— Поки повернеться твій Валибук, то я з'їм твою кашу ще гарячою,— проскрипів Довга Борода, зістрибнув із дерева, відштовхнув Розчавикаменя, з'їв усю кашу, а м'ясо забрав із собою.
Тільки-но Довга Борода зник, а Валибук уже гукає з гори:
— Наварив каші й засмажив вола?
— Наварити наварив, але Довга Борода з'їв усю кашу, а вола забрав із собою,— поскаржився Розчавикамінь і розповів товаришам про свою пригоду.
— Ну й недотепа ж ти! Не зміг подужати Довгу Бороду! Ми цілий день шукали вхід до підземного царства, а ти, бовдуре, всю нашу вечерю віддав цьому негідникові,— розсердився Валибук.
На другий день кашу варити залишився Ломизалізо, а Розчавикамінь і Валибук пішли шукати вхід до підземного царства. Повернулися вони аж надвечір.
— Ну що, наварив каші? — закричав ще здалеку Валибук.
— Наварити наварив, але Довга Борода з'їв її геть усю! — відповів Ломизалізо і сумно зітхнув.
— Ох і недотепи ж ви! — розсердився Валибук.— Ідіть тепер ви шукати вхід до підземного царства, а я зостануся біля вогню.
На третій день Ломизалізо й Розчавикамінь пішли шукати вхід до підземного царства, а Валибук залишився варити вечерю. Настягував буків, розклав багаття, засипав у казан крупи, настромив на рожен вола, налаштував пастку й поставив її біля м'яса. І раптом на ялині з'явився Довга Борода.
— Кашу ти, звичайно, звариш, але їсти її не будеш! — проскрипів він.
— Твоя правда, я почекаю, поки вернуться мої товариші з ціпами. А ти не задавайся й притьмом злазь із дерева. Що ти за один?
Довга Борода миттю зіскочив із дерева, хотів схопити вола, але пастка клац! — і закрилася.
— Ага, попався! — засміявсь Валибук.— Зараз я віддячу тобі за все.
Узяв він свій ціп і доти бив Довгу Бороду, доки стало сили.
— Ой-ой! — заскиглив Довга Борода.— Не бий мене, я дам тобі золота й усякого багатства, скільки сам захочеш!
— Не треба мені від тебе нічого, в мене є своє. Сиди тут, поки не повернуться мої товариші.
За якийсь час і справді повернулися Розчавикамінь і Ломизалізо.
— Ну, як справи? — запитали вони Валибука.
— Усе гаразд. Ось вам каша, он печеня, а он Довга Борода,— весело відповів Валибук.— Давайте спершу повечеряємо, а потім про дещо розпитаємо Довгу Бороду.
Посідали вони на траві й заходилися вечеряти, а, повечерявши, підвелися, і Валибук їм каже:
— А тепер, друзі, запитаємо в Довгої Бороди, де вхід до підземного царства, й доти будемо його молотити всі троє, поки він нам покаже туди дорогу.
Взяли вони ціпи, підійшли до Довгої Бороди й так молотили його, що він мало дух не спустив.
— Ох, не бийте вже мене стільки, я вам розкажу, де той вхід, який ви шукаєте, і сам відведу вас до великої скелі! — заскиглив Довга Борода.
— Ну гаразд,— мовив Валибук,— прив'яжіть до нього вірьовку, і якщо він ніам збреше, то хай начувається!
Друзі прив'язали Довгу Бороду на вірьовку і пішли до скелі. Розчавикамінь відразу ж накинувся на неї й почав відламувати камінь за каменем, аж поки під скелею відкрився вхід до підземного царства.
— Хто полізе вниз?
— Я полізу! — озвався Ломизалізо.
Але не встиг він спуститися й на двісті сажнів, як засмикав за вірьовку, щоб його мерщій тягли нагору. Після нього поліз Розчавикамінь, але він теж добрався тільки до половини дороги.
— Ну, коли так, то хай буде, що буде — полізу я! — сказав Валибук.— Тільки ви не відходьте від діри, стійте тут і не тягніть вірьовку нагору доти, аж поки я тричі не смикну за неї. А тепер спускайте!
Коли він подолав половину дороги, у ніс йому вдарив сморід, та такий огидний, що й не продихнеш. А далі його почало пекти ще й у п'яти і що далі, то сильніше. Нарешті, після великих мук, він таки досяг дна. Озирнувся довкола — скрізь порожньо, темно і спека нестерпна. Довго роздивлявся він, аж поки нарешті побачив далеко попереду кволе світло. Пішов на нього. Йшов довго, а воно ніяк не ближчало:
Тут перед ним з'явився розкішний палац, весь із золота й самоцвітів, красою так і сяє. Увійшов Валибук до палацу й раптом бачить — у світлиці сидить найстарша королівська дочка.
Злякалася принцеса, побачивши перед собою людину, але потім оговталась трохи й лагідно запитала:
— Як ти сюди потрапив і що ти тут шукаєш, любий друже?
— Тебе, прекрасна принцесо,— відповів Валибук.— Не барися й ходи мерщій зі мною!
— Це неможливо, я не можу піти з тобою, але ти мусиш негайно звідси тікати, бо як тільки додому повернеться мій чоловік, шестиголовий дракон, тобі буде кінець!
— Я його не боюся,— відповів Валибук.
Раптом пролунав страшний гуркіт — це дракон повертався додому і кинув поперед себе свою важезну палицю, щоб не носитися з нею. Принцеса перелякалася ще дужче й почала благати Валибука:
— Ох, любий друже, сховайся мерщій у темній коморі, бо зараз прийде мій чоловік і з'їсть тебе!
— З'їсть чи не з'їсть, це ми ще побачимо,— відповів Валибук, але все-таки вирішив послухатись її поради. Та перед тим, як зайти до комори, підняв палицю і кинув її назад на тридцять миль.
Довелося драконові підняти палицю і, крекчучи, самому нести додому. Лютий-прелютий увійшов він до світлиці, обнишпорив очима всі закутки й заревів:
— Що це? Я чую людський дух!
— Ну що ти,— сказала принцеса,— звідки б йому тут узятися? Ти сам добре знаєш, що людей тут ніколи не було й не буде.
— Ні, я чую людський дух! Кажи, хто тут, бо як не скажеш, я тебе з'їм! — заревів дракон, і з кожної пащі в нього вихопилось полум'я.
— Ох, милий чоловіченьку,— почала благати його принцеса,— пожалій мого брата, який прийшов мене провідати!
— Гаразд,— пробурмотів дракон,— я не скривджу твого брата, але нехай він вийде сюди й сяде зі мною до вечері!
Тоді Валибук вийшов із комори і вклонився драконові.
— Це ти,— питає його дракон,— мою палицю назад кинув?
— Я! — каже Валибук.
Дракон поклав на стіл олов'яний хліб та дерев'яний ніж і запропонував Валибукові підкріпитися перед тим, як вони підуть силою мірятися.
— Твого хліба я їсти не буду, але силу свою охоче тобі покажу! — сказав Валибук.
Тим часом принцеса почастувала його їжею із свого стола, він смачно попоїв, і пішли вони з драконом на залитий оловом тік силою мірятися.
— Ну, зятю, хапай мене за поперек і вганяй якомога глибше в олово!
Валибук не примусив себе довго просити, схопив дракона за поперек і по пояс увігнав у олово. Дракон з олова тут-таки вискочив і ввігнав туди Валибука по самі груди. Валибук весь напружився, виліз з олова, ввігнав туди дракона аж по шию, а тоді схопив ціп і розтрощив йому всі шість голів.
Повернувся він у світлицю до принцеси й каже їй:
— Прекрасна принцесо, роби зі мною що хочеш, але твій чоловік помер від моєї руки.
— Ох, дорогий мій витязю, я навіть не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти визволив мене!
Кинулась вона до нього, обняла на радощах і поцілувала.
— Ну гаразд,— каже Валибук,— збирайся в дорогу і чекай, поки я повернуся, а я тим часом піду твоїх сестер визволяти. Я хочу відвести вас усіх трьох до вашого батька.
Сказав і пішов. Іде, йде, бачить — іще один палац стоїть. Ще гарніший, ніж перший. Він знов увійшов до світлиці, а там середульша королівна сидить і мало не плаче. Як побачила вона людину, вся аж засяяла з радості, а потім уявила собі, що чекає цього парубка, і її знов облягла туга.
— Кого ти тут шукаєш, милий мій друже? — запитала вона Валибука.
— Тебе, прекрасна принцесо,— відповів парубок.
— Ох, тікай звідси мерщій, тут тобі нема чого робити. Бо коли вернеться мій чоловік, дев'ятиголовий дракон, він з'їсть тебе на місці.
І раптом справді пролунав страшний гуркіт — це дракон кинув додому свою палицю, щоб не носитися з нею. Ця палиця була вдвічі важча проти першої. Але Валибук вискочив на поріг, підняв її й жбурнув на шістдесят миль назад.
Побачив дракон, що палиця повернулася до нього, люто заревів і поніс її на плечах додому. А принцеса тим часом сховала Валибука до комори. Увійшов дракон до світлиці, обшукав усі закутки, полум'я із пащ так і сапотить.
— Що це? Я чую людський дух! — заревів він.
— Ну що ти, милий чоловіченьку, звідки б тут узятися людському духові? Ти й сам добре знаєш, що тут ніколи не було й не буде жодної людини,— відповіла принцеса.
Але дракон несамовито заметушився по світлиці і знову заревів:
— Ні, я чую людський дух! Кажи, хто тут, бо як не скажеш, я вас обох із'їм.
Упала тоді перелякана принцеса перед змієм навколішки й почала благати:
— Пожалій мене й мого брата — це він прийшов мене провідати!
— Ну, гаразд, пожалію,— відповів дракон,— але скажи йому, нехай він вийде до мене, я хочу з ним по-дружньому побалакати.
Валибук вийшов, вони привіталися, зміряли один одного поглядом.
— То це ти той сміливець, який мою палицю назад кинув? — запитав дракон.
— Так, це я! — відповів Валибук.
— Ну що ж, тоді давай повечеряємо, а потім підемо силою мірятися.
На вечерю дракон приніс залізний хліб і олов'яний ніж.
— Бери й підкріпись, бо тобі нелегко буде зі мною впоратися,— припрошував його дракон.
— А я й так сильний, батько з матір'ю не скривдили мене силою.