Вони вже давно витратили всі свої гроші, й у кожного залишився тільки кінь і шабля. Королевич не знав уже, що далі й робити, як раптом на шляху їхньому замаячів замок. Чимдуж заквапилися вони до нього, сподіваючись знайти там когось, хто покаже їм дорогу до Чорного міста.
А в цьому замку жила баба-яга, Беронина мати. Коли вона побачила, що наближаються якісь озброєні люди, то відразу ж вибігла їм назустріч, привітно всміхається й питає, що їх до неї привело.
— Ми хочемо знати,— мовив королевич,— чи не чули ви, бува, про Чорне місто і про золоту Берону?
— Авжеж чула, діти мої,— відповіла баба-яга.— Тут ви знайдете ту, яку шукаєте. Берона щодня ополудні приходить до мого саду, і там ви зможете її побачити, якщо маєте таке бажання.
Баба-яга здогадувалася, що вони приїхали свататись, через те була з ними така люб'язна; але вона не подала й знаку, що їй усе про них відомо.
Наближався полудень, і королевич пішов у сад. А баба-яга, як тільки він зник з очей, покликала його слугу й почала в нього випитувати, чи це той самий королевич, який заскочив Берону на золотих яблуках. Слуга ствердно хитнув головою.
— Ну,— сказала йому баба-яга,— візьми ось цю сопілку і, тільки-но побачиш Берону, заграй, щоб твій пан мерщій біг до неї.
Королевич з нетерпінням ходив сюди й туди по саду, оглядався на всі боки, не міг діждатися Берони. Раптом рівно ополудні слуга помітив її між деревами — вона сяяла, немовби сонце,— одразу згадав наказ баби-яги, взяв сопілку й заграв. Тієї ж миті його пан упав і заснув мертвим сном. Золота Берона підійшла до нього, довго дивилася на його обличчя, але, побачивши, що він не прокидається, пішла геть.
Тільки-но вона зникла, королевич пробудився. Слуга розповів йому, що сюди приходила Берона і пішла звідси буквально за хвилину до того, як королевич прокинувся. Тільки про сопілку слуга забув сказати. Королевич не знав, на кого йому сердитись — на себе, що заснув, чи на слугу, який його не розбудив.
Другого дня він знову пішов до саду, а баба-яга, вибравши час, знов покликала до себе його слугу й дала сопілку. Цьому негідникові теж сподобалася золота Берона, і йому було дуже приємно дивитися на неї, коли королевич спав. Тільки-но слуга побачив між деревами її осяйне обличчя, він зразу ж заграв на сопілці, і королевич миттю заснув. Берона й цього разу довго дивилася на нього, їй, мабуть, стало гірко, що вона знов застала його сплячим. Отож, не сказавши ні слова, вона пішла геть.
Але тільки-но вона зникла — королевич прокинувся. Слуга розповів йому, що сюди знову приходила Берона, й він трохи волосся на собі не рвав, а слугу мало не вбив за те, що той його не розбудив.
І став він з нетерпінням, чекати третього дня. Але баба-яга і третього дня підмовила його слугу, і той знов охоче погодився пошити свого пана в дурні! Тільки-но слуга побачив Берону, він зразу ж заграв на сопілці, і королевич утретє заснув як убитий. Підійшла до нього Берона, подивилася й жалібно заплакала, але він так і не прокинувся. Довго не могла вона відвести від нього очей, але зрештою все ж відвернулася і до слуги:
— Перекажи своєму панові, щоб він твій капелюх повісив на один гвіздок нижче, тільки тоді він мене здобуде.— Сказала й по цих словах зникла.
Прокинувся королевич і питає слугу, чи приходила золота красуня. Почувши, що вона знов була тут і що звеліла йому таке переказати, він засмутився.
Йому нарешті стало ясно, що в замку баби-яги він нічого не доб'ється. Довго ходив він і думав, що можуть означати Беронині слова, і раптом збагнув, що слуга його зраджує. Розпалившись, королевич вихопив шаблю і одним махом стяв слузі голову. Земля зразу ж розступилася і проковтнула мертвого зрадника.
Здихавшись невірного слуги, королевич пішов, куди очі світять. Довго ходив він горами, долами, кам'янистими дорогами. Раптом чує такий страшний крик, аж луна котиться. Пішов він на цей крик і несподівано опинився на лужку, де троє чортів билися за плащ, капці й батіг.
— Здорові були! Чого це ви бійку зчинили? — запитав він, привітавшись до розлючених чортів.
— Та як же нам не битись, коли ніхто не хоче своїм поступитися! — вигукнули чорти хором.
— Не верещіть усі зразу, хай говорить хтось один, а решта мовчіть,— наказав королевич.
— Ну, слухай. Цей плащ, капці й батіг нам дісталися в спадок від батька. А спадок цей не простий: хто в плащ загорнеться, того навіть сам чорт не побачить; хто капці взує, того вони миттю віднесуть туди, куди він захоче; а хто стьобне цим батіжком, той відразу ж опиниться там, де йому заманеться. Ми мали б розподілити ці речі між собою, але кожен хоче все, що лишилося від батька у спадок, забрати собі, через те ми і б'ємося.
— Ну й дурні ж ви! — сказав королевич.— Якщо дозволите, я зараз поділю їх між вами по справедливості. Ваша правда, було б найкраще, якби вся спадщина дісталась комусь одному з вас, але якщо вже ви всі хочете мати її, то хай буде по-вашому. Тільки як це краще зробити? Біжіть на он ту гору, а речі лишіть тут, і той, хто повернеться сюди перший, одержить усе. Згодні?
Дурні чорти погодилися, і всі троє наввипередки побігли на високу гору.
А королевич мерщій накинув на себе плащ, узув капці й, ляснувши батогом, мовив: "Хочу бути під Чорним містом, де мешкає золота Берона!" — І тієї ж миті якась сила підняла його в повітря, він полетів понад горами, долами та водами й опустився під ворітьми Чорного міста. Скинув він із себе плащ, капці, пошпурив геть батіжок, А в цей час неподалік походжала одна з отих гарних п'ятдесятьох дівчат, які прилітали з Вероною рвати яблука. Побачила вона королевича й зразу ж побігла розказати про це своїй пані. Та Берона не повірила їй, вона думала, що вже ніколи не побачить королевича. Отож послала до воріт міста другу дівчину, потім третю… Але коли всі в один голос підтвердили, що до міста прибув її суджений, вона поспішила йому назустріч. А тут і троє чортів з'явилися.
— Брехун! Дурисвіт! — загорлали вони хором.— Віддай нам плащ, капці й батіг!
Королевич віддав чортам їхнє добро і щиро подякував. Якби не їхня безглузда сварка, не дістатися б йому до своєї Берони.
Берона взяла його за руку, повела до замку й зробила своїм чоловіком і королем. І якби вони з часом не померли, то жили б ще й досі!