Мати стояла на порозі й дивилася їй услід.
Снігу тієї зими накидало багато, ніде не видно було навіть прослідку. Довго блукала Голена, але жадібність гнала її далі й далі. Раптом вона побачила вдалині світло й пішла на нього. Піднялася аж на саму вершину гори, де палало велике вогнище, а довкіл нього на дванадцятьох каменях сиділи дванадцять місяців. Голена злякалась, але тут-таки опам'яталася, підійшла ближче до вогню й простягла до нього руки, не спитавши в місяців, чи можна їй погрітися, навіть не озвавшися до них.
— Чого ти прийшла сюди, що ти тут шукаєш? — сердито запитав її Січень.
— А чого це ти, старий, допитуєш мене? Що тобі до того, куди я йду? — зухвало відповіла Голена, одвернулася від вогнища й пішла в ліс.
Січень насупив чоло й змахнув над головою палицею. Тієї ж миті небо вкрилося хмарами, вогнище зовсім пригасло, на землю посипався сніг, немовби хто розпоров перину, подув крижаний вітер. Голена не бачила перед собою й на крок; вона довго блукала, падала в замети, ноги в неї вже зовсім ослабли, почали підгинатися. А сніг сипав і сипав, крижаний вітер не вщухав ні на мить, і Голена проклинала Марушку, проклинала все на світі. Тіло її клякло і в теплому кожушку.
Чекала мати на Голену, виглядала у віконце, виходила й на ганок. Минали година за годиною, а Голена все не приходила. "Чи це їй яблука так посмакували, що не може від них відірватися, чи що? Треба, мабуть, самій піти подивитися, де вона!" — вирішила нарешті мати, наділа кожуха, пов'язалася хусткою і пішла шукати дочку.
Снігу накидало багато, ніде не видно було навіть прослідку. Мати гукала Голену, але ніхто не озивався. Довго блукала вона лісом, а сніг сипав та сипав, і крижаний вітер гуляв поміж деревами.
Марушка вже зварила обід, обійшла корівчину, а Голена з мачухою все не поверталися. "Де ж це вони так довго забарились?" — подумала вона, сідаючи до прядки. Вже й починок був повний, вже й у хаті споночіло, а їх усе не було. "Ох лишенько, певне, з ними щось трапилося",— занепокоїлась добра дівчина і з жахом визирнула у віконце.
На небі мерехтіли зірки, довкола було біло від снігу, але ніде не видно ні душі. Марушка сумно зітхнула й відійшла од віконця. Вранці вона чекала Голену й мачуху на сніданок, чекала їх на обід, але так і не дочекалася. Обидві вони замерзли в лісі.
Добрій Марушці залишилася хатина, корівка й клаптик поля, знайшовся до нього й господар, і зажили вони обоє в мирі та щасті.