Та якщо ти ще раз з'явишся у моєму дворі, вдруге я тебе вже не помилую.
Поки Янко встиг йому щось відповісти, він разом з Уляною зник з очей.
Повернувся Янко до зятів і став поради просити.
— Дорогий мій зятю,— мовив Вітер-король,— якщо ти хочеш у змія відібрати прекрасну Уляну, то мусиш дістати ще прудкішого коня, ніж у змія, інакше всі твої зусилля будуть марні.
— Ох,— зітхнув Янко,— де ж мені взяти такого коня? Мабуть, зміїв кінь найпрудкіший у світі!
— Зовсім ні,— відповів Вітер-король,— у злої відьми-чаклунки, яка живе за морем, є кінь ще прудкіший.
— А чи можна його дістати? — вигукнув Янко.
— Звичайно, можна, тільки треба піти до тієї відьми, найнятися до неї на службу і виконувати все, що вона від тебе вимагатиме. Нелегко доведеться тобі в неї, бо багатьох славних хлопців вона вже занапастила.
— Занапастила чи ні, а я все ж таки наймуся,— рішуче сказав Янко.
Побачили зяті, що Янко твердо стоїть на своєму, й дали йому кожен по маленькій паличці: Сонце-король дав йому золоту, Місяць-король — срібну, а Вітер-король — порожнисту всередині.
— Коли тобі потрібна буде наша допомога,— сказали вони,— увіткни паличку в землю, й один із нас відразу ж з'явиться до тебе.
Янко подякував їм і хотів негайно вирушити в дорогу, але Вітер-король затримав його:
— Дорогий зятю, пішки туди не дійдеш і за рік; а за цей час прекрасна Уляна без тебе зовсім пропаде. Сідай мені на крила, і я миттю тебе туди віднесу!
Янко з радістю погодився, і Вітер-король незабаром переніс його через гори-доли, через моря і опустив неподалік од відьминого двору. Стара відьма саме стояла на подвір'ї, коли Янко відчинив ворота.
— Що тобі тут треба? — вигукнула вона.
— Я прийшов до вас найнятись на роботу,— відповів Янко.
— На роботу? А ти коней пасти вмієш? — запитала стара, змірявши його з голови до п'ят лютим поглядом.
— Чого ж не вміти, звичайно, вмію,— відказав Янко.
— Ну, коли вмієш, то залишайся, пастимеш трьох гарних скакунів. Якщо напасеш їх, то за три дні одержиш у винагороду все, що тільки забажаєш. Але якщо вони від тебе втечуть, то позбудешся голови,— сказала відьма.
Янко не злякавсь і залишився.
Другого дня вранці відьма вивела у двір трьох гарних коней. Це були її дочки. Янко погнав їх на пасовище. Іде собі слідом за кіньми й думає: "Не така це вже й тяжка робота — трьох коней напасти". Та тільки-но він пригнав коней на луг, як вони раптом перекинулися в голубів і фрррр! — усі троє здійнялися в повітря!
"Ну й коні ж у цієї відьми, щоб їх чортяка вхопив!" — подумки вилаявся Янко, сумно дивлячись на голубів, які кружляли вже аж під хмарами. Раптом він згадав про своїх зятів і мерщій увіткнув у землю порожнисту паличку; тієї ж миті до нього прилетів Вітер-король.
— Чого ти мене кликав, Янку?
— Та хай їй грець, тій бабі! Звеліла мені пасти коней, я пригнав їх на пашу, а вони враз перекинулися голубами, і он глянь, аж куди залетіли!
— Зараз я тобі поверну їх на землю,— сказав Вітер-король і, простягши Янкові вуздечки, додав: — Тільки-но вони сядуть на луг, накинь на них вуздечки — й вони знову стануть кіньми. Після цього ти спокійно зможеш відвести їх додому.
Сказав і зник. А за хвилину знялася страшна буря, почав вітер голубів шарпати на всі боки, а потім підхопив їх і кинув униз, Янкові до ніг. Той швидко накинув на них вуздечки. Голуби тієї ж миті знов стали кіньми й не відходили вже від нього ні на крок. А коли настав час додому повертатися, Янко привів їх за вуздечки аж у двір і передав відьмі; вуздечки він, звичайно, познімав і залишив собі. Здивувалася відьма, що Янко зумів привести коней додому, але не сказала ні слова.
Другого дня вранці вона знов вивела у двір трьох коней і звеліла йому їх гнати на пасовисько.
— Гляди ж мені, щоб вони нікуди не втекли, а то позбудешся голови,— нагадала чаклунка.
Погнав Янко коней на луг, пильнуючи за кожним їхнім кроком. Але тільки-но вони прийшли на пасовисько, як тут же розбіглися хто куди, перекинулися у качок і полетіли на озеро. Янко, не гаючи ні хвилини, увіткнув у землю срібну паличку, й перед ним миттю з'явився Місяць-король.
— Чого ти мене кликав, Янку? — запитав він.
— А щоб її грім побив, ту бабу! — вигукнув Янко.— Наказала вона мені коней пасти, а коли я привів їх на пасовище, поглянь, що з ними зробилося! — І показав на озеро.
— Не журись, я тобі їх зараз виведу на сушу,— відповів Місяць-король.
Він пішов до озера, опустив у нього білу хустинку, і вона увібрала в себе всю воду. Качки опинилися на суші, і Янко, підбігши, накинув на них вуздечки. Тієї ж миті вони обернулися знов на коней і вже не відходили від Янка ні на крок. Янко увечері повернувся з ними додому. .Цього разу відьма здивувалася ще дужче, коли побачила, що він знов усіх трьох коней у двір привів, але не сказала ні слова, дала Янкові повечеряти, вдаючи, ніби цілком задоволена ним.
Третього дня вранці стара знову вивела у двір коней і звеліла Янкові гнати їх пасти. І погнав їх Янко на пасовище, нетерпеливо чекаючи, що ж воно буде сьогодні. Не встигли коні на луг прийти, як відразу ж обернулися на високі й могутні сосни. Янко не став довго думати, а ввіткнув у землю золоту паличку, і тієї ж миті біля нього опинився Сонце-король.
— Чого ти мене кликав, Янку? — запитав він.
— Та от звеліла мені відьма, хай їй всячина, коней пасти, а вони, тільки-но я їх сюди привів, перекинулися раптом у сосни. Поглянь, які вони високі та могутні, що мені з ними робити?
— Не журися, зараз я тобі допоможу,— сказав Сонц-екороль.— А коли повернешся до відьми, вона тебе запитає, що ти бажаєш одержати за свою службу. То ти не проси нічого іншого, а тільки того коня, що на смітнику лежить.
Сказавши це, Сонце-король кинув на сосни пекуче проміння, що з них аж обгоріла глиця посипалася і почала лускати кора. Не витримавши такої спеки, сосни знов обернулися на коней. Янко мерщій накинув на них вуздечки і повів додому.
Відьма аж засичала від люті. Проте не подала і знаку, мовивши:
— Ти добре попрацював, і я хочу тобі за це віддячити. Кажи, чого ти бажаєш?
— Дайте мені он того худого коня, що на смітнику лежить.
— Ну й дурень же ти! Нащо тобі ця коростява шкапа? Та на її попону кури сім років гидили. Краще я дам тобі гарного коня з золотою збруєю!
— Ні, з мене вистачить і того, що лежить на смітнику. Дайте мені цю шкапу, і більше я від вас нічого не хотітиму,— відповів Янко.
— Ну що ж, бери, але, перш ніж поїхати звідси, тобі доведеться ще трьох кобил подоїти,— сказала відьма і люто блимнула на Янка.
— А чого ж, можна й подоїти, не така це вже й велика робота,— відповів він.
Відьма усміхнулася й привела із смітника коня. А ця худа шкапа Янкові й каже:
— Янку, Янку, молодий принце, я бачу, ти хлопець тямущий, якщо мене вибрав. Коли ти подоїш кобил, відьма звелить тобі в їхньому молоці скупатися, так ти спершу мене гукни, без мене в купіль не лізь.
Не минуло й хвилини, як відьма вивела у двір трьох кобил, поставила біля великого кадоба й звеліла Янкові подоїти їх, а молоко вилити в кадіб. Янко виконав її наказ. Тоді відьма загадала йому в цьому молоці викупатися.
— Ну що ж, купатися, то й купатися, тільки нехай моя шкапа поруч постоїть — я хочу після купелі відразу ж на неї сісти,— попросив Янко.
— Гаразд, клич її! — погодилась відьма й значуще усміхнулася.
— Гей, конику мій із смітника, ходи до мене! — покликав Янко свого коня, і той, спотикаючись, немовби ноги його зовсім не тримали, наблизився до Янка і став біля кадоба. Тількино Янко стрибнув у кадіб, як молоко відразу ж заклекотіло й почало кипіти. Не виліз би Янко з нього живий, коли б не кінь. Нахилив кінь свою голову до кадоба і вмить утягнув у себе весь жар. Молоко захолонуло, і Янко, гарно викупавшись, став іще вродливіший, ніж був.
Відьма гадала, що Янко звариться в молоці, а коли побачила, що він виходить із купелі ще вродливіший, ніж був, то завмерла з подиву.
"Якщо Янко такий гарний вийшов із купелі, то я теж викупаюся, стану красунею і візьму Янка собі за чоловіка",— вирішила вона і мерщій плигнула в молоко.
Але кінь тієї ж миті опустив голову в кадіб і весь жар, який перед цим втяг у себе, випустив назад у молоко. Молоко заклекотіло, закипіло, і відьма в ньому зварилася, а Янко, швидко стрибнувши на коня, помчав із двору.
Коли вони під'їхали до потоку, кінь раптом зупинився і каже Янкові:
— Злізь і як слід вимий мене.
Янко негайно зіскочив з коня й заходився мити його в потоці, скинувши перед цим попону, на яку сім років гидили кури. Коли кінь вийшов із потоку, Янко аж скрикнув від радості, такий з нього був гарний скакун: шерсть виблискувала, як золото, а коли він стріпнув гривою, то довкола його голови аж наче ясні блискавиці засяяли. Не кінь, а красень, до того ж крилатий.
— А тепер випери ще попону! — звелів Янкові кінь.
Янко намочив у потоці попону, а коли витяг її, то побачив,
що вся вона із парчі, та ще й оздоблена коштовними самоцвітами.
— Ну, а тепер сідай на мене і міцно тримайся за гриву! — сказав крилатий кінь, коли Янко накинув на нього попону.
Янко з радістю стрибнув на крилатого коня, кінь відштовхнувся від землі, аж іскри сипонули з-під копит, і здійнявся угору, швидше од вітру полетів до Вогняного двору.
А там прекрасна Уляна прала в окропі білизну, і вітерець час від часу дмухав, щоб хоч трохи остудити його. Раптом Уляна побачила, що на подвір'я опускається крилатий кінь, а на ньому сидить Янко.
— Ходи, моя красуне, я визволю тебе. Тепер ця потвора вже не наздожене нас,— сказав Янко, коли крилатий кінь опустився на землю.
Але Уляна все ще вагалася.
— Ой, ні, змій нас знов наздожене й розірве тебе на шматки; тікай, любий мій, поки він не почув, що ти тут, а мене залиш.
Та Янко, не слухаючи її, скочив з коня, обняв свою Уляну, посадив до себе в сідло, і тієї ж миті вони зникли з двору.
Раптом зміїв кінь заіржав, та так гучно, що аж луна прокотилась подвір'ям, і так стукнув копитом, що під ним аж земля загула.
— Чого тобі, коню мій? — закричав змій.— Чи сіно твоє не таке, як золото, чи вода — не як вино?
— І сіно моє — як золото, і вода — як вино, тільки прекрасну Уляну Янко-принц украв,— відповів крилатий кінь.
— Ет, не біда, я ще годинку посплю, годинку люльку покурю, ми їх однаково здоженемо! — вигукнув вогняний змій.
— Ні, не доведеться тобі більше ні спати, ні люльку курити! Ми не здоженемо, бо їх несе на собі мій менший брат, а він ще прудкіший, ніж я! — відповів крилатий кінь.
Підхопився тоді змій, сів на крилатого коня й кинувся наздоганяти втікачів, яких уже й слід прохолов.