Так Ненажера й зробив. Кожному селянинові він дав стільки грошей, щоб той міг завести господарство, і показав місце, де можна було орати. Ремісникам звелів селитися ближче до замку. А вбогим жебракам, які не могли працювати, Ненажера звелів поставити будинок, гарно його умеблював і всіх їх туди поселив.
Для будівництва треба було багато робітників, бо в ті часи техніка була ще недосконала, отож туди зібралося й знайшло працю для своїх рук безліч людей. Наш Ненажера тільки їв і пив, а наївшись, сипав із кишень грішми, роздавав їх бідним. Хоч тепер він умивався й причісувався, проте все одно був досить бридкий. Та, попри це, всі його любили, й, коли він приходив подивитись, як їм живеться, вони ладні були з вдячності цілувати йому руки.
Один лиш батько, дивлячись на синову поведінку, хитав головою й зітхав:
— Ох, сину, сину, тобі це не минеться. Якщо про це довідається король, нам усім буде непереливки!
— Отакої! Та король має радіти, що я допомагаю йому там, де він сам не бачить. А втім, хай спробує! Я його не боюся.
Не встиг Ненажера й зогледітись, як замок його оточили веселі будиночки. Здалеку виднілися ряди садиб і чисто оброблені поля. Весело наспівуючи, скотарі гнали на буйні луки череди худоби. Ненажера радів усією душею й звелів назвати цей край Службовим — мабуть, тому, що його було збудовано на гроші, які він заслужив у чорта.
Чого батько боявся, те й сталося. Довідався про все король і страшенно розгнівився, що його підданець посмів без королівського дозволу королівську землю роздавати. І послав на нього полк вояків. Ненажера почув про це, коли вояки були ще далеко, й звелів наготувати для офіцерів дорогих наїдків, а сам рушив їм назустріч — до себе в гості запросити. Воякам дав по талеру на день, поки вони в нього стоятимуть, а хліба й вина — досхочу. Їм це сподобалося, бо навіть сам король платив куди скромніше. З радістю прийняли вони пропозицію щедрого господаря й повелися з ним по-дружньому. На просторих луках розбили табір, але замість бряжчання зброї звідти цілими днями долинали музика й спів, а в замку за здоров'я господаря пили королівські офіцери, яким над усе подобалося щодня знаходити під тарілкою по дукату.
Коли про все це довідався король, він іще більше розгнівався й послав на замок два нові полки. Але хіба вояки могли б битися з таким щедрим господарем, у якого так добре почувалися їхні товариші? Вони махнули рукою на королівський наказ і теж лишилися в господаря. Тож королеві хоч-не-хоч довелося їхати до цього чарівника, щоб помиритися з ним. Як тільки Ненажера довідався, що до нього їде сам король, він негайно звелів приготувати ще гойнішу учту, виїхав йому назустріч і шанобливо запросив до себе в гості.
Тут король зрозумів, що Ненажера дуже сильний і володіє казковим багатством, якщо може тратити стільки грошей щодня. А ще він побачив, що всі його люблять — і вояки, і хлібороби, і ремісники і що Ненажера, зрештою, може позбавити його трону, отож вирішив запропонувати руку своєї одиначки, аби врятувати королівство.
Як задумав, так і зробив: запропонував Ненажері принцесу й пообіцяв зробити його королем. Ненажері це сподобалося, і незабаром він поїхав з королем подивитись на наречену.
Обдароване військо вирушило додому, а Ненажера в своєму латаному сіряку сів у королівську карету й поїхав до столиці.
Принцеса Міліна була гарна, мов весняна троянда, то невже вона мала дістатися такому бридкому, хоч і доброму душею, чоловікові? Король потерпав, що його намір може зазнати краху. Так, либонь, і сталося б, та принцеса була добра дочка і любила свого батька всім серцем. Як тільки вона почула, яка біда йому загрожує, не стала вагатись і хвилини й пообіцяла, що віддасть свою руку Ненажері. Сльози застеляли їй очі, а рука тремтіла, коли вона подавала її женихові, але слова свого не зламала.
Ненажері принцеса сподобалася, однак він добре бачив, що його потворність жахає її, і серце його боляче стислося. Другого ж дня він попрощався з нареченою і з королем — мовляв, йому треба навести дома лад і приготуватися до весілля. Засмучений, повернувся Ненажера додому.
— Ну, чи сподобалася тобі наречена? — запитали батьки.
— Що й казати, вона прекрасна, мов та конвалія, але я їй не пара.
— Тебе важко в чомусь переконати,— буркнула мати.— Скільки разів я тобі вже казала: скинь цей жебрацький сіряк. Нічого дивного, що ти в ньому не сподобався такій прекрасній нареченій. По одежі стрічають, каже давня приказка. Переодягнись — і ти зразу припадеш їй до серця.
— Дайте спокій моєму сіряку, бо, якби не він, у нас нічого не було б. А моїй красі він не завада.
— Твоя правда, сину,— притакнув батько — він був уже певен, що цей старий сіряк дістався синові від чарівника.— І не бери це так близько до серця. Жіноча вдача дуже мінлива.
Ненажера похитав головою й гірко зажурився, навіть їсти відмовився, коли мати покликала його до столу.
— Не знаю чому, але наш син щось мені не подобається,— поскаржилася перелякана жінка чоловікові, побачивши, що Ненажера геть утратив охоту до їжі.
— Дай йому спокій,— утішав її той розважливо,— ожениться — й апетит знову з'явиться.
Сидить Ненажера біля вікна в своїй кімнаті, ні про що не дбає й думає тільки про Міліну, яка так глибоко запала йому в душу й заполонила всі думки. Він радо віддав би свій перелатаний сіряк, аби хоч трохи погарнішати.
І раптом щось дзьобнуло його в руку. Дивиться,— а це біла голубка.
— Я — та сама душа, яку ти з пекельного вогню визволив,— каже вона йому.— Мене послав сам Господь сказати тобі, що за те добро, яке ти зробив бідним людям, твоє бажання здійсниться. З цієї хвилини ти будеш гарний лицем і стрункий станом. Лишайся завжди добрим і не забувай про Господа!
По цих словах голубка щезла.
Ненажера невимовно зрадів, підхопився, глянув на себе в дзеркало й побачив, що його бридке лице обернулося на вродливе. На радощах він застрибав по світлиці й весело заспівав. Почули це батьки й, злякавшись, що їхній син звихнувся умом, прибігли нагору, але не впізнали його, аж поки він до них не заговорив. Радості їхній не було меж.
Другого дня Ненажера звелів викувати десять скринь. Коли скрині були готові, він поставив їх у своїй світлиці, замкнув двері й ну в них обома руками з кишень талери та дукати вигрібати. Він сипав у них доти, аж доки всі десять скринь стали повні. Потім відчинив вікно, скинув із себе сіряк і крикнув:
— Забирай, чорте, назад свій дарунок — він мені більш не потрібен!
Чорт схопив сіряк, просунув голову у вікно й визвірився на Ненажеру:
— Начувайся! Не потрапляй нам до лап — ми тобі покажемо за те, що ти нам так утер носа. Скільки пекло буде існувати, такого плутягу, як ти, я більше не найматиму!
Ненажера зареготав і послав чорта до всіх чортів. А відтак повантажив скрині з грішми на вози, накупив для нареченої коштовних оздоб, а собі пишного вбрання, причепурився й разом з батьками поїхав на весілля.
Як же засяяли принцесині очі, коли її обійняв такий красень-жених!
Король своїм зятем і його багатством був вельми задоволений і посадив його замість себе на трон.
Ненажера й раніше робив людям добро, а тепер він робив його й поготів. А чорт так і не зміг відшкодувати збитків, яких Ненажера завдав пеклові, й пошився в дурні!