– Зачекайте, не панікуйте! Я зараз буду у вас!..
За чотирнадцять хвилин він уже був на місці. Двері квартири Ґордона були замкнені, тож довелося розбудити консьєржку. У квартирі нікого не було. Телефонна трубка висіла на шнурі, ніби її кинули посеред розмови. Кеоґ поклав її абсолютно машинально. Хвилину він мовчки розмірковував. Так, сумнівів не може бути. Не в змозі відмовитися від своїх блискучих видінь, від своєї мрії, Ґордон втік. Втік від реальності та від лікаря, який йому допомагав. Потім він, звісно, повернеться, але починати доведеться з початку… Доктор Кеоґ зітхнув, похитав головою і вийшов у ніч.
2
Свідомість поверталося повільно. Спочатку лише смутні спогади про страх і паніку, запаморочення і нудота, до яких приплутувалося дивне відчуття падіння в нікуди. У вухах стояв власний крик, і Ґордон не розумів, чому Кеоґ досі не прийшов на допомогу. Потім він почув далекі голоси, знайомі і незнайомі одночасно. У горло його влилася холодна рідина і вибухнула у шлунку крижаним полум'ям. Він відкрив очі. Все навколо було сліпуче білим. Потім на тлі цієї суцільний молочної білизни стали з'являтися якісь форми. Великі предмети: вікна, стіни, меблі. І невеликі, ближчі. Вони схилялися до нього. Обличчя. Два схилених до нього чоловічих обличчя. Одне незнайоме, напружене і заклопотане. А ось друге… Його власне обличчя. Обличчя Джона Ґордона. Ні. Ґордон був шатен і блакитноокий, а над ним схилилася горбоноса, темноока людина. І все ж…
– Джон Ґордон! – Покликав чоловік.
– Секунду, ваша високість, – відгукнувся інший.
Ґордон відчув, що йому піднімають голову. Побачив руку, стакан у цій руці, автоматично випив. Знову всередині вибухнуло крижане полум'я, приємне і тонізуюче. Туман розсіявся остаточно. Якийсь час він вдивлявся у смагляве красиве обличчя чоловіка, потім вимовив:
– Зарт Арн…
Могутні руки стиснули його плече.
– Слава Богу! А я вже почав хвилюватися. Ні, не намагайся підвестися. Не рухайся, ти ще не оговтався від шоку. Воно й не дивно – адже кожному атому твого тіла довелося пронизати товщу часу. І все-таки це зроблено! Нарешті, після стількох років! – Зарт Арн посміхнувся.
– Невже ти міг подумати, що я забув тебе?
– Мені здавалося… – почав Ґордон. "Кеоґ! – Заволав він подумки, закриваючи очі. – Кеоґ, допоможіть! У мене знову галюцинації, я божеволію. Але що є реальність? Де вона? А у тому, що я бачу зараз, я не сумнівався ніколи в житті, не зважаючи на всю вашу точну логіку. Хіба це не є реальність?.." Він не без зусиль сів і окинув поглядом лабораторію. Вона була такою, якою він її пам'ятав хіба що апаратури стало набагато більше. Посередині приміщення височів предмет, схожий на скляний саркофаг, підвішений між двома енергетичними решітками. Нічого подібного Ґордон раніше не бачив. Товсті силові кабелі зміїлися по підлозі – генератор, очевидно, знаходився десь зовні. Проте це була все та ж восьмикутна кімната з високими вікнами, в які вривалися потоки яскравого сонячного світла, яке буває таким тільки на великій висоті. І дійсно, зовні височіли величні гімалайські вершини. Джон Ґордон, отже, знаходився зараз на Землі. Він гостро відчував свої руки і тіло, відчував м'якість і міцність оббивки столу, на якому сидів, тканину покривал, свіжий вітерець на своїй голій спині. Підкоряючись раптовому імпульсу, він схопив руку Зарт Арна. Кістки, м'язи, шкіра і кров, гарячі і живі.
– Де Ліанна? – Запитав Ґордон.
– Вона чекає на тебе. – Зарт Арн махнув у бік суміжної кімнати. – Вона хотіла бути тут, але ми вирішили, що краще, якщо вона побуде там… поки ти остаточно не оговтаєшся. Ґордон відчув, як шалено закалатало серце. Реальність чи видіння, істина чи безумство – яка різниця? Він живий, і Ліанна чекає на нього. Він схопився і полегшено розреготався, коли вони кинулися до нього, щоб підтримати.
– Я довго чекав – сказав він Зарт Арну, – Іноді приходив у відчай. Але тепер все добре. Життя таке, яким воно є. Чи не можна ще стаканчик цього пекельного вогню, га? Та добре було б якийсь одяг.
Зарт Арн подивився на свого компаньйона.
– Як ви вважаєте, Лекс Вель?.. Ґордон, познайомся з сином Вель Квена. Він замінив тут свого батька. Без нього я б ніколи не розв'язав цю важку задачу.
– Так, – підтвердив Лекс Вель. І додав, щиро потискуючи руку Ґордона: – А вставати вам поки що рано. Відпочиньте ще трохи, потім ми повернемося до цієї розмови.
Ґордон не без жалю ліг знову. Зарт Арн сказав:
– Ти не уявляєш, який прийом чекає на тебе у Трооні. Мій брат – один з небагатьох, хто повністю у курсі всього. Він знає, чим я тобі зобов'язаний. Але віддячити тобі у повній мірі, на жаль, ми не в змозі.
Ґордону згадалося, як Джал Арн, щойно прийнявши всю повноту влади після загибелі батька, сам ледве уникнув замаху на своє життя і звалив на Ґордона важкий тягар влади та захисту Імперії. І Ґордон, треба відзначити, викрутився з ситуації з честю – завдячуючи Небу та неймовірному, божевільному везінню. На його губах пробігла посмішка.
– Дякую.
І, непомітно для себе, Джон Ґордон знову занурився в сон. Коли він прокинувся, світло було не настільки яскравим, тіні подовжилися. Зарта не було в кімнаті. Лекс Вель оглянув Ґордона та вказав на одяг, який висів на спинці крісла. Ґордон одягнувся. Він ще відчував тремтіння у колінах, але сили швидко поверталися. Костюм з тієї самої шовковистою тканини, яку він добре пам'ятав: безрукавка, штани мідного кольору і плащ. Ґордон поглянув у дзеркало: ніколи раніше він не бачив себе в цьому вбранні. На тілі Зарт Арна воно виглядало цілком природно, а зараз змусило його посміхнутися. Він ніби потрапив на бал-маскарад. Аж раптом йому відкрилася страшна правда: Ліанна ніколи його не бачила! Вона кохала його, коли він був у образі Зарт Арна, і лише потім дізналася, що він – це Джон Ґордон з XX століття. Що відбудеться, коли вона побачить його у цьому, теперішньому вигляді? Можливо, тепер він буде для неї звичайним, навіть, непривабливим?.. Ґордон невпевнено звернувся до Лекс Веля:
– Можна ще стаканчик цього стимулятора?
Той оцінююче поглянув на нього, потім приніс потрібне. Ґордон осушив стакан, і тут з'явився Зарт Арн.
– Що відбувається?
– Не знаю, – зам'явся Лекс Вель. – Все було добре, а потім…
Зарт Арн привітно посміхнувся Ґордону:
– Здається, розумію. Це через Ліанну?
Ґордон ствердно кивнув.
– Мені щойно спало на думку, що вона… Що вона мене жодного разу не бачила.
– Не турбуйся. Я описав їй твою зовнішність. Вона просила про це як мінімум десять тисяч разів. – Зарт Арн поклав руку на плече Ґордона. – Можливо, їй знадобиться якийсь час, щоб звикнути до тебе, але наберися терпіння. У її почуттях не сумнівайся. Вона дуже довго чекала – тут, далеко від свого королівства. – Безліч раз державні справи вимагали її втручання, але вона залишалася тут. Ігнорувала послання з Фомальгаута і не слухала мене. Єдина надія, що тебе вона буде слухати. Скажи їй, Ґордон. Скажи, що вона повинна повернутися до королівства.
– Справи кепські?
– Завжди погано, коли керівник держави не на місці. Вона, щоправда, нічого не розповідає, але послання з Фомальгаута йшли спочатку під грифом "терміново", тепер – "надтерміново". Поговориш з нею?
– Звичайно, – відповів Ґордон, радіючи, що нові турботи витісняють його власні проблеми.
– Прекрасно, – сказав Зарт Арн, беручи його під руку. – Сміливіше! Не забувай – вона знає тебе з моїх розповідей. І ніяк не очікує побачити Аполлона. Він так подивився на Ґордона, що той не зміг стримати усмішки.
– Дякую, друже, – з почуттям сказав Ґордон.
Вона чекала його у маленькій кімнаті з вікнами на захід. Снігові піки, здавалося, були облиті рідким золотом, а ущелини занурені у пурпурову тінь. Зарт Арн проводив Ґордона тільки до дверей. У кімнаті стояла тиша. Ліанна повернулася від вікна і Ґордон застиг на місці, не в силах рушити або заговорити. Вона була настільки ж прекрасна, як і в його спогадах: тоненька, граціозна фігурка, чудове золотисте волосся з попелястим відтінком, сірі, ясні очі. Що відбувалося у серці Ґордона неможливо було передати словами; але він тільки тепер по-справжньому усвідомив, що все, що відбувається – реальність.
– Ліанно, – прошепотів він. – Ліанно…
– Ви… Джон Ґордон…
Вона кинулася до нього, пильно вдивляючись в обличчя, ніби вишукуючи знайомі риси. Йому хотілося розкрити їй обійми, притиснути до грудей, розцілувати з усією силою того почуття, яке він накопичив за довгі місяці самотності, але… Він не посмів. Залишився стояти, нещасний і нерухомий, тоді як вона наближалася до нього, напружено вдивляючись у обличчя. Потім зупинилася, впустила очі. Губи її тремтіли.
– Ви шоковані? – Запитав Ґордон.
– Зарт Арн описав вас досить точно.
– І я здаюся вам…
– Ні, – жваво заперечила вона, знову спрямовуючи на нього погляд своїх сірих очей. На губах її з'явилася лагідна посмішка. – Прошу вас, не думайте про це. Якби я побачила вас вперше – дійсно вперше, – то знайшла б вас дуже привабливим. – Вона похитала головою. – Я хочу сказати, що так воно і є, але річ не в цьому. Потрібно, щоб я знову звикла до вас. Звичайно, – додала вона, не відводячи від нього погляду, – якщо ваші почуття до мене не змінилися.
– О ні, – простогнав Ґордон. – Ні, звичайно, не змінилися.
І поклав їй руки на плечі. Вона не відсторонилася, але і не зробила зустрічного руху. Невпевнено посміхнулася і повторила те, що він уже чув від Зарт Арна:
– Наберіться терпіння.
– Так, звичайно. – Він прибрав руки, намагаючись приховати розчарування, і повільно пішов до вікна. Сяючі вершини вже занурилися у тінь, льодовики забарвилися глибокою блакиттю, на небі проступали перші зірки, Ґордон відчув печаль, настільки ж холодну і невтішну, як вітер, що пролітає над цими льодовиками, – Зарт Арн сказав, що у вас неприємності.
Вона зробила зневажливий жест.
– Пусте. Він хоче, щоб ви вмовили мене повернутися, правда?
– Так.
– Я так і зроблю. Завтра ж. Але тільки за однієї умови… – Вона знову наблизилася. В останніх променях дня її обличчя здавалося блідим і різко окресленим, як на камеї. – Ви полетите зі мною. Ґордон мовчки дивився на неї. Вона торкнулася його руки і сказала тихенько:
– Я вас образила? Але я не хотіла, правда не хотіла.