Припустімо, я погоджуюся, що хиба моєї нори, якщо вона взагалі має хиби, полягає в тому, що деякі влаштування зроблені тільки один раз. Признаюся навіть, що протягом усього процесу будування у мене невиразно в свідомості, але й досить виразно, якби я мав лише добру волю, жила вимога мати більше оборонних площ, але я їй не піддався, бо почував себе слабим для такої велетенської праці, ба почував себе навіть слабим уявити собі її конечність. Так, я почував себе занадто слабим, щоб усвідомити собі до кінця конечність подібної праці, але якось тішив себе не менш невиразним відчуттям, що як цих засобів захисту й не вистачало б, то в моєму випадку можна покладатися на ласку Провидіння, якому залежало на тому, щоб зберегти моє чоло, мою трамбовку, і тому зробленого мало б вистачати. Отак я й маю лише одну оборонну площу, і ті невиразні почуття, що однієї не вистачатиме, зникли. Хоч і що там було б, я мушу вдоволитися однією, малі площі ніяк не можуть її замінити, і коли я зміцнююся в цьому переконанні, знову починаю перетягувати все з малих площ на укріплену. На якийсь час я маю певну втіху з того, що вільні всі площі й проходи, бачу, як на головній площі копичаться маси м'яса і ширять аж до найдальших проходів суміш багатьох пахощів, кожна з яких по-своєму чарує мене, і здаля я можу визначити кожну з них. Потім своїм звичаєм настають особливо мирні часи, коли я свої місця сну поволі переношу, поступово з зовнішнього кола ближче до середини, поринаю все глибше в пахощі, доки нарешті не можу стриматися і якоїсь ночі кидаюся на укріплену площу, хижо вдираюся в свої запаси й аж до повного запаморочення поглинаю найкраще з того, що люблю. Щасливі, але небезпечні часи; якби хтось утямив їх використати, міг би легко знищити мене, не наражаючися на небезпеку. І в цьому випадку теж шкідливо впливає брак другої чи третьої укріпленої площі. Це велике єдине загальне скупчення зваблює мене. Я намагаюся різними способами боронитися від спокуси; розподіл по малих площах є одним з таких заходів, але, на жаль, як й інші подібні заходи, він приводить через стриманість до ще більшої жадоби, яка, затьмарюючи розум, свавільно міняє плани оборони на догоду насиченню.
По таких часах я маю звичку, щоб опанувати себе, перевіряти свій дім, і по застосуванні потрібних покращень часто, бодай на короткий час, залишати його. Навіть і тоді довго лишатися поза домом здається мені суворою карою, але невеликі прогулянки я вважаю потрібними. Завжди наближення до виходу має в собі щось урочисте. Під час хатнього життя я уникаю його, уникаю навіть заходити в прохід, що веде до нього, в останні розгалуження; та й не легко там блукати, бо я застосував невелике зіґзаґоподібне ускладнення ходів; там починалася моя нора, я тоді ще не смів і сподіватися, що її так збудую, як вона уявлялася мені в планах, я почав, наче граючися, з цього кутика, і вперше бурхлива радість праці вилилася у створення лабіринту, що здавався мені тоді вершком будівельного мистецтва, а сьогодні я, мабуть, справедливо оцінив би його як надто дрібничкову будову, яка, теоретично, може, й вишукана — ось вхід до мого дому, говорив я тоді іронічно до невидимих ворогів, і вже бачив, як усі вони душаться при вході до лабіринту, — але в дійсності занадто тонкостінна іграшка, яка ледве чи встояла б проти нападу або проти ворога, який одчайдушно бореться за своє життя. Чи повинен я з цієї причини перебудувати цю частину? Я вагаюся з рішенням, і, певно, вона залишиться, як є. Попри велику працю, для якої потрібен відповідний настрій, було б це найнебезпечніше, що можна вигадати. Тоді, як я починав копати нору, я міг там відносно спокійно працювати, небезпека не була багато більшою, ніж де інде, але сьогодні було б, далебі, легковажно звертати увагу світу на цю будову, сьогодні це вже неможливе. Мене майже тішить бережне ставлення до цього первістка нори. А якби мав статися великий наступ, який план входу міг би врятувати мене? Вхід має вводити в оману, відволікати, мучити напасника; на випадок потреби й цей може виконувати цю роль. Але справжній великий напад я мушу зустріти разом усіма засобами цієї нори й усіма силами свого тіла й душі — це зрозуміле. Тож і цей вхід може лишитися. Нора має так багато від природи накинутих слабостей, що може лишитися й ця, створена моїми руками, хоч і пізно, але чітко усвідомлена. Це, звичайно, не означає, що ця слабість час від часу, а може, й стало не хвилює мене. Коли я в своїх звичайних прогулянках обходжу цю частину мого житла, то це й трапляється головне тому, що мені неприємно бачити її, що я не хочу дивитися на слабе місце будови, яка вже й так занадто непокоїть мою свідомість. Хай те слабе місце вгорі при вході лишається непоправним, але хай і я, скільки це можливе, не маю його перед очима. Ледве я наближаюся до виходу, хоч і відокремлений ще проходами й площами від нього, як уже почуваю, що потрапив в атмосферу великої небезпеки: іноді мені здається, наче з мене сиплеться шерсть, наче я от-от стану голий тілом, і в цю мить мене привітає виття моїх ворогів. Певно, подібне почуття викликає вже вихід сам собою, кінець хатнього затишку, але ще й ця будова входу мене особливо мучить. Іноді мені сниться, наче я його перебудував, зовсім його змінив, швидко, величезним зусиллям за одну ніч, ніким не помічений, і хоч він не здійсненний, цей сон, в якому таке відбувається, він найсолодший з усіх, сльози радості від порятунку ще блищать на моїй бороді, коли я прокидаюся.
Муки цього лабіринту доводиться мені долати й фізично, коли я виходжу; мені страшно й одночасно приємно від зворушення, коли я іноді в своєму власному витворі заблуджуся на мить, і твір усе ще, здається, напружується виправдати своє існування переді мною, перед тим, хто вже давно виніс свій вирок. А потім я опиняюся під моховою покрівлею, якій іноді даю час — коли не виходжу з дому — зростися з лісовим ґрунтом; тепер потрібен ще один натиск головою — і я надворі. Цей малий рух я довго не наважуюся зробити. Якби мені не треба було знову перемагати труднощів вхідного лабіринту, певно, я сьогодні відмовився б від свого наміру й повернувся назад. Ну, то й що? Твій дім у безпеці, замкнений у собі. Ти живеш у спокої, в теплі, добре харчуєшся, ти володар, єдиний володар безлічі проходів і площ, і всім цим, певно, ти не хочеш пожертвувати, але все ж від чогось доводиться й відмовитися; маєш певність повернутися, але чи вдасться тобі ризикована гра? Чи є розумні підстави для неї? Ні, для чогось подібного не може бути розумних підстав. Але потім я все ж обережно підношу ляду й опиняюся надворі, обережно опускаю її й жену якнайшвидше геть від зрадливого місця.
Але, властиво, я не на свободі, правда, не протискаюся вже через проходи, а мчу відкритим лісом, чую в своєму тілі нові сили, для яких до деякої міри нема простору в норі, і навіть на оборонній площі, навіть як вона була б і в десять разів більша. Та й харчування надворі краще; полювання, правда, важче, успіх не такий певний, але здобич у всіх відношеннях кращої якості; усього цього я не заперечую, умію відчути й смакувати його, бодай так само добре, як і кожний інший, але, мабуть, багато ліпше, бо я полюю, не як волоцюга, з легковажності або розпачу, а доцільно й спокійно. Та я й не призначений і не приречений на безконечне життя, а знаю, що мій час обмежений, що я не мушу тут полювати без кінця, знаю, що мене, коли до певної міри захочу й утомлюся цим життям, хтось покличе до себе, чийому запрошенню я не зможу протистояти. І так я міг би цей час тут використати й провести його безтурботно, а, одначе, я не міг би так жити й не можу зараз. Багато клопоту завдає мені нора. Я швидко відбіг від входу, але скоро повертаюся назад. Я шукаю доброго сховку й пильную входу до мого будинку — цього разу ззовні — день і ніч. Хай назвуть це безумством, воно справляє мені невимовну радість і заспокоює мене. Мені здається тоді так, наче я стою не перед своїм домом, а перед самим собою, коли сплю й маю щастя одночасно міцно спати і при тому пильно охороняти себе. Я до певної міри нагороджений не лише можливістю бачити привидів ночі в безсиллі щасливого сну, а й зустрічатися з ними одночасно в дійсності й при повній силі пильності, у спокійній здібності міркувати й зважувати. І я переконуюся, що дивним чином мої справи не так уже й погані, як я часто уявляю і як, мабуть, знову уявлятиму, коли увійду до свого дому. У цьому відношенні, як і в інших, але в цьому особливо, такі прогулянки справді конечні. Певно, я таки старанно обрав собі вхід осторонь, рух, що відбувається тут, якщо зібрати спостереження одного тижня, все таки дуже великий, але так воно, мабуть, скрізь, у всіх придатних до життя місцях, і може, навіть ліпше бути на більшому русі, який у висліді своєї інтенсивності сам себе підгонить, ніж у певній самотності бути відданим на поталу першому-ліпшому пронозі, який шукає повільно. Тут багато ворогів і ще більше їх помічників, але вони борються й між собою і мчать у своїй заклопотаності повз нору. За весь цей час я не бачив нікого, хто шукав би безпосередньо коло мого входу, на моє й його щастя, бо, ошалілий від страху за нору, я, певно, схопив би його за горло. Звісно, проходили й такі, поблизу яких я не зважувався лишатися, перед якими, зачувши їх уже здаля, мусів утікати; про їх ставлення до нори я не міг би з певністю нічого сказати, але для заспокоєння зовсім вистачало того, що при поверненні я нікого з них не бачив, і вхід не був порушений. Бували щасливі часи, коли я майже говорив собі, що ворожість світу до мене, може, припинилася чи заспокоїлася; або що міць моєї споруди вилучила мене з дотеперішньої нищівної боротьби. Можливо, нора боронить більше, ніж я взагалі думав або в середині її зважувався думати. Доходило аж до того, що я іноді мав бажання зовсім уже не повертатися в нору, а влаштуватися тут, поблизу входу, проводити своє життя в спостереженні входу;завжди мати його на оці й у тому знайти своє щастя, думати, як певно могла б боронити мене нора, якби я в ній сидів. Та від дитячих снів ми знову прокидаємося, здригаючися з переляку. Яка ж то безпека, коли я спостерігаю її ззовні? Чи можу я взагалі оцінювати небезпеку, в якій перебуваю в норі, на підставі досвіду, здобутого тут, надворі? Чи мають мої вороги справжнє відчуття мене, коли я не в норі? Певне чуття мене вони, звичайно, мають, але повного — ні.