Або я ще був замкнений у людині, або ми мислили, як людські істоти, неспроможні висловитися, коли все обмежується лише золотавим блиском наших очей, які вдивляються у притулене до скла людське обличчя
Він приходив ще багато разів, але останнім часом навідує нас рідше. Часом і тижнями його не видно. Учора він був, довго вдивлявся в мене, а потім несподівано пішов геть. Мені здається, він уже менше цікавиться нами, а ходить сюди за звичкою. Оскільки я тільки те й можу — думати, я думаю про нього надзвичайно багато. Якийсь час ніж ним і мною тривало певне порозуміння, він відчував себе більше, ніж будь-коли, у полоні таємниці, що тяжіла над ним.
Але зараз всі мости між нами спалені, бо те, що було його потьмаренням, стало й справді тепер аксолотлем, який не має нічого спільного з людським життям. Мені здається, що напочатку я міг би ще до певної міри — але тільки до певної міри — стати ним і підтримувати у ньому бажання пізнати нас краще. Тепер я вже зовсім аксолотль, і якщо я мислю по-людському, то лише тому, що аксолотлі під своєю личиною з рожевого каменю мислять по-людському. Може, цю правду пощастило мені передати йому в перші дні, коли я ще був ним. І лишаючись тепер в остаточній самотності, — бо він уже не повернеться, тішуся думкою, що, може, він напише про нас, — гадаючи, що розповідав казку, напише усе оце про аксолотлів.
Джерело: Кортасар Х. Вибрані новели,— К., "Дніпро", 1983.
Переклад: Юрій Покальчук