Пайкрафт займав горішню половину будинку в Блумзбері, і я вирушив туди відразу, щойно випив каву з лікером. Навіть не докурив сигару.
— Містер Пайкрафт удома? — спитав я біля вхідних дверей.
Мені відповіли, що він, мабуть, хворий, бо вже два дні не виходить.
— Він мене жде, — сказав я, і мені запропонували піднятися.
Я вийшов сходами нагору й подзвонив у двері з ґратками.
"І все ж таки не варто було йому пробувати той рецепт, — подумав я. — Людина, що жере, як свиня, повинна й вигляд мати, як у свині!"
Поважна жінка з заклопотаним обличчям і в недбало надітому очіпку з’явилася по той бік ґраток.
Я назвався, і вона нерішуче відімкнула двері.
— Що там? — спитав я, коли ми обоє вже стояли в передпокої Пайкрафта.
— Він сказав, щоб ви одразу, як тільки прибудете, йшли до нього, — промовила жінка так, ніби й не збиралася проводжати мене до господаря. Потім, ніби по секрету, додала: — Він замкнувся, сер.
— Замкнувся?
— Ще вчора вранці, сер. Нікого до себе не впускає і весь час лається. Ох, біда, біда...
Я подивився на двері, які вона показала мені очима.
— Там? — спитав.
— Так, сер.
— Що з ним?
Вона сумно похитала головою.
— Весь час вимагає їсти, сер. Чогось важкого. Я даю йому, що маю: свинину, пудинг, ковбасу, хліб... Усе таке. Харчі я мушу залишати перед дверима, а сама йти геть. Він стільки їсть, сер, що просто жах!
Цієї миті за дверима пролунав верескливий голос:
— Це Формалін?
— Це ви, Пайкрафт? — гукнув я і, підійшовши до дверей, постукав.
— Скажіть їй, хай іде собі! Я так і зробив.
Потім за дверима щось зашкреблося, так наче хтось намацував у темряві дверну ручку, а тоді почулося знайоме Пайкрафтове рохкання.
— Все гаразд, — сказав я, — вона пішла. Але двері ще довго не відчинялися.
Нарешті ключ повернувся, і Пайкрафтів голос промовив:
— Входьте.
Я натис на ручку і відчинив двері, сподіваючись, звісно, побачити господаря.
Уявіть собі, його не було!
Зроду ще я не був такий вражений. У Пайкрафтовому кабінеті я застав страшенний рейвах: брудні миски й тарілки звалені на купу разом з книжками й письмовим начинням, стільці перекинуті... Але самого Пайкрафта...
— Спокійно, друже. Причиніть двері! — сказав він, і ту ж мить я його побачив.
Пайкрафт був у кутку над дверима, біля самого карнизу, немов його хтось приклеїв до стелі. Обличчя в нього було насторожене й роздратоване. Він сопів і розмахував руками.
— Причиніть двері, — знов сказав він, — бо якщо ця жінка дізнається...
Я причинив двері, відійшов від них і вражено втупився в нього.
— Якщо там щось не витримає і ви бебехнетесь на підлогу, — промовив я, — то скрутите собі в’язи, Пайкрафт.
— Якби ж то! — невесело пожартував він.
— У вашому віці та ще з такою вагою ці гімнастичні вправи — просто хлоп’яцтво!
— Годі вам! — кинув Пайкрафт. Вигляд у нього був змучений. — Ваша клята прабабуся...
— Добирайте слова! — нагадав я йому.
— Зараз я вам усе поясню. — І він знов замахав руками.
— Як у дідька ви там тримаєтесь?
І раптом я збагнув, що Пайкрафт узагалі не тримається, — він висів, притиснений до стелі тією силою, що підіймає вгору наповнену газом кулю. Пайкрафт заходився відчайдушно борсатися, намагаючись відірватися від стелі й спуститись по стіні до мене.
— Це все той рецепт! — сопів він. — Ваша праба...
— Обережно! — крикнув я.
Цієї миті Пайкрафт необачно вхопився за гравюру в рамці, що висіла на стіні, гравюра зірвалась, і він знову злетів до стелі, а картина впала на канапу. Пайкрафт ударився в стелю, і я зрозумів, чому лікті, коліна й плечі в нього всі білі. Він знов поліз униз, але вже обережніше, тримаючись за обличкування каміна.
Видовище було справді незвичайне: здоровенний, гладкий, апоплексичний на вигляд чоловік дерся головою вниз, силкуючись спуститися зі стелі на підлогу!
— Те зілля... — бурмотів він, — виявилось надто сильне!
— Як це?
— Я втратив... майже всю вагу!
І тут мені, звичайно, стало все зрозуміло.
— Але ж Пайкрафт! — вигукнув я. — Виходить, ви хотіли вилікуватись від ожиріння?! Ви ж завжди казали: "Скинути вагу". Я тільки й чув: "Скинути вагу" та "Скинути вагу"!
Я відчував себе на сьомому небі і ту хвилину ладен був обійняти Пайкрафта.
— Дозвольте ж, я поможу вам злізти! — сказав я, схопив його за руку й потяг униз.
Пайкрафт дригався, намагаючись стати на ноги. У мене було таке враження, наче я тримаю на вітрі прапор.
— Цей стіл, — показав він, — зі справжнього червоного дерева й дуже важкий. Якщо можете, запхніть мене під нього...
Я виконав його прохання, і ось Пайкрафт уже погойдувався, немов надувна куля, під столом, а я стояв на килимку біля каміна й розмовляв із ним.
Я закурив сигару.
— Розкажіть, як це сталося.
— Я випив ліки, — відповів Пайкрафт.
— Які вони на смак?
— Ох, така гидота!
Певне, всі ці зілля однакові. Хоч би що взяти — чи складники, чи готову суміш, чи й можливий наслідок її дії, — прабабині цілющі засоби особливого захвату в мене не викликають. Сам би я нізащо...
— Спершу я випив один ковток.
— І що?
— Через годину відчув себе легшим, мені стало краще, і я вирішив допити все.
— Пайкрафт, любий мій!..
— Затис носа й випив, — розповідав він. — А потім чую — стаю все легшим і легшим... І, знаєте, якимсь безпорадним.
І раптом його прорвало.
— Що ж мені тепер робити, чорт забирай?! — вигукнув він.
— Поки що ясно тільки те, чого вам не слід робити, — сказав я. — Якщо ви вийдете з дому, то злетите над землею і підійматиметесь усе вище й вище. — І я помахав рукою, показуючи вгору. — Доведеться посилати дирижабль, щоб повернути вас на землю.
— Може, з часом воно минеться?
Я похитав головою:
— На це, гадаю, сподіватися не варто.
Пайкрафта знову прорвало. У пориві гніву він ногами діставав і перекидав стільці, бив по підлозі. Він поводився так, як, власне, й мав поводитись у годину випробувань здоровенний, гладкий і нестриманий чоловік, — одне слово, препаскудно. Він висловлювався про мене й про мою прабабусю, забувши про всі правила пристойності.
— Я вас не просив пити ту бридоту! — заявив я.
Великодушно пропускаючи повз вуха образи, якими Пайкрафт мене осипав, я всівся в його кріслі й спокійно, по-дружньому завів із ним розмову. Він, мовляв, сам накликав на себе біду, і те, що сталося, — це своєрідна йому покара, торжество справедливості. Не треба було стільки їсти. З цими словами Пайкрафт не погодився, і ми засперечалися. Однак він почав так гарячкувати, кричати, що я не став наполягати на цьому боці уроку, який він дістав.
— А крім того, — сказав я, — ви не вмієте чітко висловлюватись. Ви називали вагою те, що справедливіше, хоч і ганебніше для вас, було б називати салом. Ви...
Пайкрафт перебив мене й заявив, що все це визнає. Але що ж він має тепер робити?
Я порадив йому пристосуватися до свого нового стану. Так ми почали обговорювати практичний бік цієї справи. Я висловив думку, що Пайкрафтові не важко буде навчитися ходити на руках по стелі...
— Я не можу спати, — кинув він.
— Не велика біда, — відповів я. — Постіль дуже просто влаштувати під сітковим матрацом — прив’язати до нього все, що треба, шворками, а ковдру, простирадло й покривало пристебнути з боків на ґудзики. — Але для цього йому доведеться, мабуть, довіритися своїй економці.
Ми ще трохи посперечалися, і Пайкрафт погодився. (Потім було дуже цікаво дивитися, з яким незворушним виглядом та добра жінка прийняла всі ці дивовижні впровадження.) Можна також принести до його кімнати бібліотечну драбинку й подавати йому сніданки, обіди й вечері на книжкову шафу. Потім ми придумали дотепний спосіб, у який Пайкрафт міг коли завгодно дістатися до підлоги. Я розставив на горішніх книжкових полицях усі томи Британської енциклопедії (десяте видання), а Пайкрафт просто брав два-три томи під пахву й опускався на підлогу. Ми домовилися, що вздовж стін, ближче до підлоги, я позабиваю залізні скоби, і за них він триматиметься, якщо схоче мандрувати по кімнаті внизу.
Що далі, то більше все це мене захоплювало. Саме я покликав економку і обережно розповів їй про нашу таємницю, саме я, майже без нічиєї допомоги, влаштував Пайкрафтові перекинуту донизу постіль. Я пробув у його квартирі, по суті, цілих два дні. Людина я винахідлива, вмію тримати в руках викрутку й люблю в усе втручатися. Я наробив йому всіляких хитромудрих пристроїв: протяг дріт, щоб він міг, коли треба, подзвонити, переставив усі лампи, щоб вони світили знизу вгору, а не згори вниз, і таке інше. Все це було для мене надзвичайно цікаво й захоплююче. Я залюбки уявляв собі, як Пайкрафт повзатиме величезною жирною мухою по стелі й, чіпляючись за одвірки, перебиратиметься з однієї кімнати до іншої. А от до клубу він уже не прийде — ніколи, ніколи, ніколи!..
Але потім, скажу я вам, фатальна моя винахідливість зле наді мною посміялася. Я сидів перед Пайкрафтовим каміном, попиваючи його віскі, а він у своєму улюбленому кутку під карнизом прибивав до стелі килимок, коли мені сяйнула ще одна ідея.
— Пайкрафт! — вигукнув я. — А ви знаєте, нічого цього зовсім не треба! — І, не подумавши до кінця, які наслідки може дати моя ідея, випалив: — Свинцева спідня білизна!
Лихо було скоєне.
Пайкрафт ухопився за мою ідею, ледве стримуючи сльози.
— І я знов житиму, ходитиму, як усі!.. — белькотів він.
Я виказав йому весь секрет, не зміркувавши, до чого це призведе.
— Купіть лист свинцю, — пояснював я, — наштампуйте з нього кружалець і понашивайте їх на білизну — стільки, скільки вам треба. Замовте чоботи на свинцевій підошві, заведіть собі важкеньку свинцеву валізу — і все буде гаразд! Замість сидіти арештантом отут під стелею, Пайкрафт, ви зможете вирушити за кордон, зможете подорожувати...
І раптом мені прийшла до голови думка ще щасливіша.
— Вам не страшна тепер ніяка корабельна катастрофа, Пайкрафт! Досить лише скинути з себе бодай трохи одежі, взяти в руку необхідний багаж — і ви зніметесь у повітря!
Пайкрафт так розхвилювався, що випустив молоток, і той мало не поцілив мені в голову.
— Яке щастя! — вигукнув Пайкрафт. — І я знов прийду до клубу!
Мене мовби холодною водою обдало.
— Яке щастя! — промимрив я. — Атож... Звичайно, прийдете...
Він таки й прийшов. І тепер приходить щодня. Он він сидить позад мене й наминає вже третю — їй-богу, не брешу! — булку з маслом.