Із-за гір виглянуло сонце. Землю Госен залило рожеве сяйво, і містечка, храми, палаци багачів та мазанки селян враз спалахнули й заряхтіли поміж зеленню.
Незабаром весь обрій на заході залило золотом. Здавалося, в цьому золоті потопає вся зелена земля Госен, а в незліченних каналах замість води тече розтоплене срібло. Але узгір'я пустелі набрали ще густішої фіолетової барви; довгі тіні від них лягли на пісок, і рослини на цьому тлі здавалися зовсім чорними.
Вартові, які стояли вздовж шляху, могли вже добре розгледіти обсаджені пальмами поля за каналом. На деяких зеленіли льон, пшениця, конюшина, на інших — золотився майже достиглий ячмінь другого посіву. Тим часом з мазанок, що ховалися між деревами, почали виходити на роботу хлібороби. Мідно-червоні їхні тіла були майже голі, тільки стегна прикривала коротенька спідничка та на голові був чепець.
Деякі звернули до каналів і стали вичищати з них мул або черпали воду й виливали її на поля за допомогою пристроїв, схожих на наші колодязні журавлі. Інші, розсипавшись поміж дерев, збирали достиглі фіги й виноград. Тут-таки снували голі діти та жінки в білих, жовтих і червоних сорочках без рукавів.
Усе навколо рухалось. У небі хиже птаство пустелі полювало на голубів і галок землі Госен. Уздовж каналу хиталися рипучі журавлі з цебрами життєдайної води, а люди, що збирали овочі, то виринали, то зникали серед зелені дерев, наче барвисті, метелики. Тим часом у пустелі на шляху вже зароїлося військо та його обслуга. Промчав загін кінноти, озброєний списами. За ним пройшли лучники в наголовниках і спідничках; в руках у них були луки, за плечима — сагайдаки, а на правому боці висіли широкі тесаки. За лучниками, несучи торби з камінням, простували пращники, озброєні короткими мечами.
За сто кроків позад них ішли два невеличкі загони піхоти: один озброєний ратищами, другий — сокирами. У всіх піхотинців були прямокутні щити, цупкі нагрудники на взірець панцирів, а на головах — наголовники з хусточками, що захищали шию від сонця. Наголовники й нагрудники були в смужки: білі й блакитні або чорні й жовті, і через це воїни скидалися на величезних шершнів.
За передніми загонами, оточені сокироносцями, посувалися ноші міністра, а далі в мідних шоломах і панцирах ішли грецькі полки; їхній розмірений крок нагадував важкі удари молота. Позаду чути було рипіння возів, рев худоби та окрики погоничів, а узбіччям дороги, в ношах, підвішених між двома ослами, пробирався бородатий фінікійський купець. Над цим усім здіймалася золотава й гаряча хмара куряви.
Раптом з переднього загону розвідки примчав верхівець і повідомив міністра, що наближається наступник трону. Його достойність зійшов з нош, і в ту ж хвилину на шляху з'явилася купка вершників. Вони спинились і злізли з коней. Верхівець і міністр пішли назустріч один одному, через кожні кілька кроків зупиняючись і вклоняючись.
— Вітаю тебе, сине фараона, хай він живе вічно! — озвався міністр.
— Вітаю тебе і зичу довгого віку, святий отче, — відповів наступник трону і додав: — Ви тягнетесь так, наче безногі, а Нітагер щонайпізніше через дві години з'явиться перед нашим корпусом.
— Правду кажеш. Твій штаб посувається надто повільно.
— До того ж Євнана каже, — тут Рамзес кивнув на обвішаного амулетами офіцера, який стояв за ним, — що ви не висилали патрулів до ущелин. А тим часом, якби це була справжня війна, ворог міг би напасти на вас саме з того боку.
— Я не командувач, а тільки суддя, — спокійно відповів міністр.
— А що ж робить Патрокл?
— Патрокл з грецьким полком супроводить метальні машини.
— А мій родич і ад'ютант Тутмос? — Мабуть, ще спить.
Рамзес нетерпляче тупнув ногою й замовк. Він був гарний юнак з майже жіночими рисами обличчя, яке гнів і засмага робили ще привабливішим. На ньому була вузька накидка в блакитні й білі смужки, такого ж кольору хустка під шоломом, золотий ланцюг на шиї, а під лівим плечем — коштовний меч.
— Я бачу, — сказав він нарешті, — що тільки ти, Євнано, дбаєш про мою честь.
Обвішаний амулетами офіцер вклонився до самої землі.
— Тутмос просто ледар, — казав далі царевич. — Повертайся, Євнано, на своє місце. Нехай хоч у передньому загоні буде добрий начальник.
Потім, глянувши на почет, що оточив його, ніби вирісши з-під землі, він додав:
— Хай мені принесуть ноші. Я стомився, мов каменяр.
— Хіба боги можуть стомлюватись! — шепнув Євнана, який ще стояв позад царевича.
— Повертайся на своє місце! — звелів Рамзес.
— А може, ти, подобо місяця, накажеш мені зараз обдивитись ущелини? — тихо спитав офіцер. — Прошу, наказуй, бо, де б я не був, серце моє лине до тебе, щоб угадати твою волю та сповнити її.
— Знаю, що ти вірний слуга, — відповів Рамзес. — Іди ж і наглядай за всім.
— Святий отче, — звернувся Євнана до міністра, — я завжди буду найпокірнішим слугою вашої достойності.
Ледве встиг Євнана від'їхати, як у кінці колони зчинилася ще більша метушня. Шукали ноші наступника трону, але їх ніде не було. Натомість, розштовхуючи грецьких воїнів, з'явився дивний на вигляд юнак. На ньому була сорочка з прозорої тканини, розкішно гаптований фартушок і золота перев'язь через плече. Але найбільше впадала в око величезна перука, заплетена в дрібні кіски, і штучна борідка, схожа на котячий хвіст.
Це був Тутмос, найперший франт у Мемфісі, який навіть під час походу чепурився і обливав себе пахощами.
— Вітаю тебе, Рамзесе! — вигукнув юнак, енергійно розштовхуючи офіцерів. — Уяви собі, твої ноші зникли безслідно, тож доведеться тобі сісти в мої; вони, правда, не гідні такої високої особи, але не такі вже й погані.
— Ти розгнівив мене, — відповів йому царевич. — Спиш замість того, щоб пильнувати військо.
Чепурун аж зупинився з подиву.
— Я сплю?! — вигукнув він. — Бодай язик відсох тому, хто звів на мене такий наклеп. Адже я, знаючи, що ти прийдеш, цілу годину одягався та готував для тебе купіль і пахощі.
— А тим часом загін ішов без командира?
— Та чи ж можу я командувати загоном, в якому перебуває його достойність військовий міністр і такий полководець, як Патрокл?
Наступник трону замовк, а тим часом Тутмос, підійшовши до нього, шепнув:
— Який у тебе вигляд, сине фараона?.. Без перуки, волосся і одяг покриті пилом, шкіра чорна й порепана, як земля влітку... Найясніша цариця-матінка прогнала б мене з двору, якби побачила тебе таким нужденним.
— Я просто втомився.
— То сідай швидше в ноші. Там є вінки із свіжих троянд, смажена птиця та глек кіпрського вина. А крім того, — додав він ще тихше, — я сховав Сенуру в обозі.
— Вона тут? — спитав царевич. Його блискучі очі на мить затуманились.
— Хай військо йде вперед, — шепотів Тутмос, — а ми тут почекаємо на неї.
Рамзес неначе опам'ятався:
— Дай мені спокій, спокуснику. Адже через дві години бій.
— Та який там бій!..
— У всякому разі, він вирішить мою майбутню долю.
— Не сприймай цього серйозно, — усміхнувся чепурун. — Можу заприсягтися, що військовий міністр ще вчора надіслав його святості фараону рапорт з проханням віддати тобі корпус Менфі.
— Все одно. Сьогодні я не можу думати ні про що інше, крім війська.
— Який жахливий у тебе цей потяг до війни, де людина не вмивається місяцями, щоб одного дня загинути. Брр!.. Якби все-таки ти побачив Сенуру... Хоч би глянув на неї...
— Саме через це й не хочу, — рішуче відповів Рамзес. В ту мить, коли з-за грецьких лав восьмеро рабів винесли величезні Тутмосові ноші для наступника трону, від переднього загону охорони примчав вершник. Він скочив з коня і біг так швидко, що на грудях у нього бряжчали статуетки богів і таблички з їхніми іменами. Це був схвильований Євнана.
Всі повернулися до нього, що, здавалося, йому було приємно.
— Ерпатре, найясніші уста! — вигукнув Євнана, схиляючись перед Рамзесом. — Коли я, виконуючи твій божественний наказ, їхав на чолі загону, пильно придивляючись до всього, я помітив на шляху два священні скарабеї. Кожен із цих жуків котив поперед себе глиняну кульку впоперек дороги, до пісків...
— Ну й що з того? — перебив царевич.
— Звичайно, — вів далі Євнана, глянувши на міністра, — я й мої люди, віддавши, як велить свята віра, шану золотим подобам сонця, спинили військо. Це таке важливе знамення, що жоден з нас без особливого наказу не зважився б іти вперед.
— Бачу, ти й справді побожний єгиптянин, хоч риси обличчя в тебе хеттські, — відповів на це достойний Гергор і, звернувшись до кількох сановників, що стояли біля нього, додав: — Ми не підемо далі шляхом, щоб не розтоптати священних жуків. Пентуере, чи можна тією ущелиною, що праворуч, обійти цей відрізок дороги?
— Так, — відповів писар міністра. — Ця ущелина тягнеться на цілу милю і виходить знову на шлях, майже навпроти ПіБаїлоса.
— А скільки згаємо часу! — гнівно крикнув царевич.
— Я ладен заприсягтись, що це не скарабеї, а душі моїх фінікійських лихварів, — обізвався чепурун Тутмос — Вони не встигли за життя стягти з мене свої гроші й тепер карають, змушуючи йти через пустелю!..
Почет царевича з тривогою чекав рішення, і Рамзес звернувся до Гергора:
— А що ти про це думаєш, святий отче?
— Поглянь на своїх офіцерів, — відповів жрець, — і ти зрозумієш, що ми мусимо йти ущелиною.
Раптом наперед виступив ватажок греків, полководець Патрокл, і сказав Рамзесові:
— Якщо дозволиш, царевичу, мій полк піде далі шляхом. Наші воїни не бояться скарабеїв.
— Ваші воїни не бояться Навіть царських гробниць, — озвався міністр. — А, мабуть, там не дуже безпечно, якщо звідти ще ніхто не повернувся.
Зніяковілий грек сховався між почтом.
— Погодься, святий отче, — розгнівано прошепотів наступник трону, — що така перешкода навіть осла не зупинила б на дорозі.
— Бо той осел ніколи не буде фараоном, — спокійно відповів міністр.
— В такому разі ти, міністре, сам проведеш загін через ущелину! — вигукнув Рамзес. — Я не розуміюся на тактиці жерців, і до того ж мені треба відпочити. Ходімо зі мною, брате, — кинув він Тутмосу і попрямував до лисих пагорбів.
Розділ другий
Його достойність Гергор одразу ж доручив своєму ад'ютантові, який носив сокиру, заступити Євнану, що командував передовим загоном війська. Потім наказав, щоб військові машини, які метали велике каміння, звернули з шляху до ущелини, а грецькі воїни щоб підштовхували їх у найважчих місцях.