Здавалося, вони вітали моє повернення додому. Мене й самого не полишала глибока радість від того, що я нарешті вдома, й коли на алеї раптом з’явилася висока вродлива дівчина, усмішкою рушила мені назустріч і сказала: "Здрастуй!" — а тоді підняла мене, поцілувала, знов поставила на землю й повела за руку, це мене анітрохи не здивувало, а навпаки, дуже потішило, немовби так і мало бути, й ніби нагадало про щасливі хвилини, що якимсь дивним чином випали були з моєї пам’яті. Пригадую широкі червоні сходи, що проглядали крізь зарості козолисту; ми вийшли ними на іншу широку алею, вздовж якої росли старезні тінисті дерева. А поміж тих дерев із потрісканою червоною корою — уявляєш?! — виднілися мармурові пам’ятники та скульптури, й повсюди сиділи приручені, дуже лагідні білі голуби.
Позираючи вниз, моя подруга повела мене тією прохолодною алеєю. Я й досі пам’ятаю м’які риси ЇЇ ніжного, доброго обличчя з тонко окресленим підборіддям. Тихим, приємним голосом вона про щось мене розпитувала й розповідала, я певен, щось дуже втішне, але що саме, я так ніколи й не пригадав... Зненацька рудувато-бура мавпочка-капуцин, надзвичайно чистенька, з добрими карими очима, злізла до нас із дерева й побігла поруч зі мною, поглядаючи на мене й шкірячи зуби, а тоді навіть скочила мені на плече. Отак ми втрьох і йшли, задоволені й щасливі.
Воллес примовк.
— Розповідай, — озвався я.
— На пам’ять спливають усілякі дрібниці. Ми проминули старого чоловіка — він сидів, задумавшись, у затінку під лаврами. Далі пригадую цілу зграю веселих довгохвостих папуг. Нарешті широка алея привела нас до великого прохолодного палацу, де було безліч гарних водограїв та інших чудових речей — всього, чого лиш душа забажає. Побачив я там і багатьох людей; одні з них і досі виразно стоять у мене перед очима, інші запам’яталися туманніше. Але всі вони були гарні й добрі. Якимсь незбагненним чином я зразу відчув, що ті люди прихильні до мене, раді мені, і їхня поведінка, ніжні їхні руки, доброзичливі лагідні очі — все це сповнило мене радістю. Ось так...
На хвилю Воллес замислився.
— Зустрів я там і друзів дитинства. Для мене, самотнього малого хлопчика, це була велика втіха. Вони гралися в прекрасні ігри на порослому травою лужку; там ще стояв обсаджений квітами сонячний годинник. Ті ігри нас міцно здружили... Та хоч як дивно, а далі в моїй пам’яті прогалина. Я не пригадую, в які саме ігри ми грали. І ніколи не міг пригадати. Згодом, ще в дитинстві, я годинами, нерідко проливаючи сльози, намагався відновити в пам’яті щасливі ті хвилини. Хотілося ще раз пограти у себе в дитячій кімнаті в ті ігри. Де там! Все, що мені вдалося збудити в своїй пам’яті, — це відчуття щастя і образи двох любих мені товаришів, які найчастіше гралися зі мною... Потім з’явилася засмучена чорноволоса жінка з серйозним блідим обличчям і мрійливими очима, в м’якій довгій сукні блідо-пурпурового кольору і з книжкою в руках. Вона знаком підкликала мене і повела з собою до галереї над залою. Товариші неохоче відпустили мене, кинули гратися й дивилися мені вслід. "Приходь! — гукали вони. — Скоріше приходь!" Я зазирнув в очі жінки, але вона не звертала на моїх товаришів ніякої уваги. Обличчя в неї було спокійне, серйозне. Вона підвела мене до лави на галереї, сіла й поклала на коліна книжку, а я став поруч, збираючись заглянути до тієї книжки. Сторінки розгорнулися. Жінка показувала мені, а я зачудовано розглядав на живих сторінках самого себе. То була розповідь про мене, я бачив усе, що сталося зі мною від дня мого народження...
Розумієш, я спостерігав і дивом дивувався, бо на сторінках книжки були не картинки, а живе життя.
Воллес похмуро замовк і з сумнівом подивився на мене.
— Розповідай, — сказав я. — Мені все зрозуміло.
— Так, там було справжнє життя. Хоч вір, хоч не вір. Люди рухалися, подія йшла за подією. Я побачив любу мою і майже забуту мною маму, потім батька, суворого й чесного, нашу прислугу, мою кімнату, знайомі дитячі речі. Далі — вхідні двері, багатолюдні вулиці, де снували туди-сюди екіпажі... Я дивився, чудувавсь і знову вражено заглядав в обличчя жінки й перегортав сторінки книжки, перескакував з однієї на іншу, не в змозі досхочу надивитися. І нарешті побачив себе в ту мить, коли нерішуче тупцював перед зеленими дверима у довгій білій стіні. І знову мене опосіли вагання й страх.
"А далі?!" — вигукнув я і хотів був уже перегорнути сторінку, але та сувора жінка спокійно зупинила мене рукою.
"Далі!" — наполягав я, м’яко відтручуючи її руку і з усіх своїх дитячих сил намагаючись звільнитися від її пальців.
І коли вона поступилась і сторінка перегорнулася, жінка нечутно, мов тінь, нахилилася й поцілувала мене в чоло.
Однак на тій сторінці не виявилося ні чарівного саду, ні пантер, ні дівчини, що вела мене за руку, ні товаришів, з якими я грався і які так неохоче мене відпускали. Я побачив довгу сіру вулицю в Західному Кенсінгтоні тієї прохолодної надвечірньої пори, коли ще не засвічують ліхтарів. На тротуарі стояла нещасна маленька постать. То був я. Я гірко плакав, не в змозі стримати сліз. Я плакав через те, що не міг повернутися до любих моїх товаришів, які гукали тоді мені вслід: "Приходь!.. Приходь скоріше!" Отак я там і стояв. Це була вже не сторінка в книжці, а жорстока дійсність. Те чарівне місце й засмучена мама, біля якої я стояв і яка тримала мене за руку, раптом зникли. Але куди?
Воллес знову замовк і якийсь час сидів, не зводячи погляду з вогню в каміні.
— Ох, як же нестерпно було мені повертатися! — прошепотів він.
— А потім? — спитав я, хвилину-дві помовчавши.
— Я був жалюгідним маленьким створінням! Я знову стояв у цьому сіренькому світі... Коли я збагнув, що зі мною сталося, мене охопив гіркий відчай. І досі пам’ятаю, який сором і приниження я відчував, ридаючи на очах у людей, а потім з якою ганьбою повертався додому. Ще й тепер бачу перед собою доброзичливого старого чоловіка в золотих окулярах, що зупинився, тицьнув у мене парасолькою і сказав: "Бідолашний малюк... Ти що, заблукав?" І це я, лондонський хлопчик, якому було вже понад п’ять років! А тоді старий ще й надумав покликати привітного молодого полісмена. Довкола нас зібрався натовп, і мене повели додому. Переляканий, схлипуючи, на очах у десятків людей повернувся я до батьківського дому. Такий був, наскільки я пригадую, той заворожений сад, видіння якого не покидають мене й досі. Звичайно, важко розповісти словами про невимовні чари того примарного, нереального світу, такого несхожого на повсякденне життя. І все ж... це було саме так. А якщо це був і сон, то, я певен, найдивовижніший сон серед білого дня... Гм...
А вдома мені, звісно, влаштували цілий допит — тітка, батько, нянька, гувернантка... Всі.
Я спробував розповісти про все так, як воно було, але батько вперше в житті набив мене за брехню. А коли згодом я надумав звіритися тітці, вона покарала мене за зловмисну впертість. Потім мені взагалі заборонили розмовляти про це, а іншим мене слухати, якщо я скажу бодай слово. Довелося навіть віддати на якийсь час свої книжки з казками — бо в мене, мовляв, надто "розгулялась уява". Ось до чого дійшло! Батько був ще тої закваски... Але те, що зі мною сталося, не виходило в мене з голови. Я шепотів про це вночі до мокрої подушки й відчував на вустах солонуватий присмак своїх дитячих сліз. А щоденні свої, не дуже ревні молитви я завжди завершував щирим благанням: "Господи, зроби так, щоб мені приснився мій сад. Поверни мене до мого саду!"
Поверни мене до мого саду... Часто снився мені той сад. Може, я щось додав у своїй розповіді, може, щось змінив... Не знаю. Розумієш, усе це — спроба відтворити з окремих уривків бентежний спогад раннього дитинства. Між ним і іншими спогадами моєї юності пролягла прірва. А потім минув час, і мені почало здаватися, що я вже ніколи й нікому не зможу розповісти про те скороминуще диво.
І тоді я поставив Воллесу запитання, що напрошувалося саме собою.
— Ні, — відповів він, — я не пригадую, щоб у ті ранні роки хоч раз пробував шукати свій сад. Тепер це здається мені дивним, але тоді, після того нещасливого випадку, за кожним моїм кроком пильно стежили — певно, щоб я знов не заблукав. Ні, доти, як ми з тобою познайомилися, я не пробував шукати свого саду. Я навіть гадаю, що був час, — хоч тепер це здається неймовірним, — коли я зовсім забув про той сад. Я мав тоді років вісім-дев’ять. Ти пам’ятаєш, який я був хлопчиком у Сент-Ателстені?
— Ще б пак!
— Тоді я й вигляду не показував, що маю в серці таємну мрію, чи не так?
2
Воллес звів на мене погляд — і несподівано всміхнувся.
— Ти коли-небудь грався зі мною в "північно-західний прохід"?.. А втім, ні, ми тоді ще й не знали один одного.
Це така гра, — розповідав він, — в яку кожна дитина з розвиненою уявою ладна була грати день при дні. Ми мусили знайти "північно-західний прохід" до школи. Загалом шлях до школи був досить простий, але гра саме в тому й полягала, щоб знайти інший шлях, складніший. Ми виходили з дому на хвилин двадцять раніше, рушали в іншому, майже безнадійному напрямку і пробиралися незнайомими вулицями до своєї мети. І ось одного дня я заблукав у якихось провулках по другий бік від Кемпден-хілла й уже думав, що цього разу програю і спізнюся в школу. Я попростував майже навмання якоюсь вуличкою, що мала вигляд глухого завулка, й зненацька знайшов прохід. У мені знов ожила надія, і я поспішив далі. "Тепер я знайду дорогу!" — сказав я собі, рушаючи вздовж цілого ряду брудних, навдивовижу знайомих мені крамничок та майстерень, і раптом опинився перед довгою білою стіною з зеленими дверима, що вели до мого зачарованого саду!
Я стояв ошелешений. Виходить, цей сад, цей чудесний сад — не тільки сон!
Воллес замовк.
— Гадаю, моя друга зустріч із зеленими дверима показує, як глибоко відрізняється напружене життя школяра від безмежного дозвілля малюка. Принаймні того разу я й на думці не мав відразу ввійти в ті двері. Бачиш... у моїй голові тоді крутилося тільки одне: не спізнитись до школи. Не хотілося втрачати славу дисциплінованого учня. Та зрештою у мене, мабуть, усе ж прокинулося невиразне бажання прочинити двері... Атож, певно, мені таки закортіло ввійти в них...