Якось я обідав у нашого королівського міністра, в якого розуму на чотирьох; так він нам ясно довів, як два на два чотири, що народам найкорисніша була омана, а найшкідливіша – істина. Не пригадую добре його доказів, але з них очевидно випливало, що геніальні люди – ненависні, і коли б дитина з народження приносила на своєму чолі знак цього небезпечного дару природи, то її треба було б або задушити, або викинути псам.
Я. Проте оті, що так напостають на геніїв, усі виставляють себе за геніальних.
Він. Згоден, що вони так гадають потай, але не думаю, щоб зважувались казати це вголос.
Я. То скромність. Так ви геніїв страх як ненавидите?
Він. Безповоротно.
Я. Але я пам'ятаю той час, коли вас розпач брав, що ви – лише звичайна людина. Ви ніколи не будете щасливий, якщо "за" і "проти" вас однаково засмучують. Треба стати на чомусь і того триматися. Хоч і правда ваша, що геніальні люди здебільшого диваки, чи як там приказка мовить: "не буває великого розуму без дрібки божевілля", але від них не відмовляться ніколи; ту добу, що їх не народила, зневажатимуть. Вони становлять честь народів, що дали їх світу; рано чи пізно їм споруджують пам'ятники і вважають їх за добродійників людського роду. Хай не прогнівиться той величний міністр, що ви його згадували, але я думаю, що коли в омані й можна прожити якусь мить, то згодом вона обов'язково зашкодить, а істина, навпаки, живе тривалий час, хоч би й трапилося так, що вона на якусь мить виявиться шкідливою. Звідси мені хотілося б виснувати, що геніальна людина, яка викриває помилку людства чи вкорінює велику істину, – це істота, завжди гідна нашої пошани. Може статися, що ця істота буде жертвою забобону й законів; але є два Гатунки законів: одні – абсолютно справедливі й загальні, другі – чудернацькі, які свою санкцію почерпують із засліплення й доконечності обставин. Вони накликають на винуватця, що їх порушує, лише минуще безчестя – безчестя, що його час перекладає на судців та нації, але вже навіки. Хто тепер зганьблений – Сократ чи судді, що дали йому отруту?
Він. А що йому з того? Хіба його не засуджено? Хіба не скарано на горло? Хіба не був він бунтівник? Хіба зневагою до нового закону він не підбурив безумців зневажати добрі закони? Хіба не був він зухвалою й химерною людиною? Недалеко ж відбігли ви зараз від несприятливої думки про геніальних людей.
Я. Стривайте, голубе. Суспільство не може мати лихих законів, а якби воно мало лише добрі, то йому ніколи не довелося б переслідувати геніальну людину. Я ж не казав вам, що геній невидимо пов'язаний зі злом, а зло – із генієм. Дурень частіш буває лихим, ніж розумний. Та коли геніальна людина й важка на вдачу, сувора, дражлива, нестерпна, коли вона навіть лиха, то що з того, по‑вашому?
Він. Що її слід утопити.
Я. Тихіше, голубе. Не берімо за приклад вашого дядька. Це людина жорстока, брутальна. Він недолюдок, скнара, поганий батько, поганий чоловік, поганий дядько. Але ще не вирішено, чи геніальний же він, чи просунув він далеко вперед своє мистецтво й чи згадуватимуть його твори через десять років. Але Расін? Адже він, безперечно, був геніальний, а за надто доброго не славився. А Вольтер?..
Він. Не переконуйте мене, я послідовний.
Я. Що, по‑вашому, краще – чи щоб він був добрим, прип'ятим до свого прилавка, як Бріассон[23], або до свого аршина, як Барб'є[24], щоб він що три роки дарував своїй дружині законну дитину, був добрим батьком, добрим дядьком, добрим сусідою, чесним купцем та й тільки, чи щоб він був шахраєм, зрадником, честолюбцем, заздрим, лихим, але автором "Андромахи", "Британіка", "Іфігенії", "Федри", "Аталії"?[25]
Він. Для нього, їй‑богу, мабуть, краще було б, коли б він був першим.
Я. Це суща правда, ще більше, ніж ви думаєте.
Він. Он ви які! Коли ми кажемо щось добре, то це, мовляв, випадково. Тільки ви розумієтесь на цьому. Але, пане філософе, я теж розуміюсь, і розуміюсь не гірше вас.
Я. Гаразд. І що ви маєте на увазі?
Він. А те, що всі оті його чудові твори не дали йому й двадцяти тисяч франків, а якби він був добрим шовкоторговцем на вулиці Сен‑Дені чи Сент‑Оноре, добрим бакалійником‑гуртовиком, відомим аптекарем, то збив би величезний достаток, а коли б збив, то не було б таких утіх, яких він не зазнав би. Час від часу він давав би пістоля такому горопашному блазневі, як я, що смішив би його й при нагоді приставляв би йому дівчину, яка скрасила б його буденне життя з дружиною. Ми б ходили до нього на прийоми, грали б, пили б чудові вина, чудові лікери, чудову каву, їздили б на прогулянки. Отож, бачите – я так усе розумію. Смієтеся?.. Але дайте мені договорити: краще було б і його прибічним.
Я. Безперечно. Аби тільки він не вжив безчесно достаток, набутий законною торгівлею, та не вигнав з господи усіх гравців, усіх паразитів, усіх нудних підлабузників, усіх нероб, усіх нікчемних безпутників і не сказав крамарчукам гнати в потилицю догідника, що розважає чоловіків, аби відвернути їх від огидного співжиття з дружинами.
Він. Гнати в потилицю, пане! В упорядкованому місті в потилицю нікого не женуть. Нічого ганебного в цьому немає. Багато людей, відомих навіть, живе так. А на якого ж, по‑вашому, біса витрачати гроші, як не на те, щоб мати добрий стіл, добре товариство, добрі вина, гарних жінок, усякого ґатунку втіхи й усякого роду розваги? Та про мене краще бути жебраком, ніж мати великий достаток без цих насолод. Але вернімося до Расіна. Він був добрий тільки для незнайомих, і то після смерті.
Я. Згоден. Але покладіть на терези зло й добро. Він і через тисячу років викликатиме сльози на очах. Ним захоплюватимуться люди по всіх краях землі, він навіюватиме людяність, співчуття, любов. Питатимуть – хто він, з якої країни, і заздритимуть Франції. Він зробив прикрість кільком там людям, яких немає вже і які нам майже зовсім не цікаві. Нам нема чого боятися ні його пороків, ні його хиб. Певна річ, краще було б, коли б він разом з талантами великої людини дістав від природи й усі чесноти доброї людини. Це – дерево, що всушило кілька дерев навколо себе, що задушило рослини, які росли коло його прикорня, але піднесло своє верховіття до хмар, розстелило далеко своє гілля й давало затінок тим, що приходили, приходять і приходитимуть спочити біля його величавого стовбура; на ньому вродили добірні на смак плоди, що не переведуться ніколи. Бажано було б, щоб у Вольтера була ще й лагідність Дюкло, щирість абата Трюбле, прямота абата Олів'є[26]. Та що це неможливо, гляньмо на річ з боку справді цікавого, забудьмо на хвилину ту точку, яку ми займаємо в часі й просторі, і киньмо поглядом на майбутні віки, на найдальші вірування і прийдешні народи. Подумаймо про добро нашого виду. Коли ми не досить великодушні, то хоч простімо природі те, що вона мудріша від нас. Якщо ви вкриєте Греза[27] мокрим рядном, то, мабуть, погасите в ньому й талант разом із пихою. Якщо зробите Вольтера невразливим до критики, він не зуміє поглибити душу Меропи[28] й не зворушить вас.
Він. Та коли природа така могутня, як і мудра, чому вона не створила їх так само добрими, як великими?
Я. Хіба ви не бачите, що таким міркуванням ви перевертаєте загальний лад і що на землі не було б нічого добірного, коли б усе було добірне?
Він. Ви маєте рацію. Найважливіше те, що ви і я є, що ми є ви і я і що все йде, зрештою, як повинно йти. Найкращий лад речей, по‑моєму, той, у якому я мушу бути, і к бісу найдосконаліший зі світів, коли мене в ньому немає. Волію краще бути зухвалим балакуном, ніж не бути зовсім.
Я. Кожен думає так, як ви, і кожен позивається з наявним ладом, не помічаючи того, що цим він відмовляється від свого власного існування.
Він. То правда.
Я. Берімо ж речі такими, які вони є. Завважмо, що вони нам коштують і що вони нам дають, і полишмо на боці цілість, якої ми не знаємо так добре, щоб хвалити й гудити, і яка сама із себе, мабуть, не добра й не лиха, коли вона доконечна, як це гадає багато порядних людей.
Він. Не зовсім я розумію все те, про що ви говорите. Це, певно, з філософії. Попереджаю вас, що я до неї не причетний. Знаю тільки, що мені дуже хотілося б бути іншим, хоч би й геніальним, великим. Так, мушу зізнатись – це так. Завжди, коли чую, що хвалять когось, ця хвала мене лютить потай. Я заздрісний. Коли ж довідуюсь із їхнього приватного життя щось таке, що їх принижує, мені це приємно слухати. Це нас зближує, мені від того легше терпіти свою пересічність. Я кажу собі: "Безперечно, ти ніколи не напишеш "Магомета"[29], але також і "Похвали Moпo"[30]. Отже мене дратувала й дратує моя пересічність. Так, так, я пересічний і роздратований. Коли чую, як грають увертюру до "Галантної Індії" або співають "Глибокі безодні Тенара", "Ніч, вічна ніч"[31] – завжди гірко думаю: "Такого ти не напишеш ніколи". Отже, я заздрю своєму дядькові, і коли б по його смерті в портфелі в нього знайшлося кілька гарних речей до клавесину, я не вагався б: лишитися собою або стати ним.
Я. Коли вас тільки це засмучує, то це ж дрібниці.
Він. Атож, це все минуще.
Потім він заспівав увертюру з "Галантної Індії", арію "Глибокі безодні" й додав:
– Щось отут каже мені: "Рамо, тобі дуже хотілося б написати ці дві речі. Коли б ти написав ці дві речі, то певно написав би ще дві інших, а коли б написав їх чимало, тебе скрізь грали б, скрізь співали б. Ти ходив би, піднісши голову, свідомість посвідчувала б тобі твою власну значущість, інші вказували б на тебе пальцем, казали б – це той, хто написав прегарні гавоти (і він співав гавоти). – Потім вів далі з виглядом зворушеної людини, що потопає в радості, аж очі йому вільгою пройнялися: – Ти мав би гарний будинок (показав обшир руками), гарне ліжко (недбало витягся в ньому), гарні вина (смакував їх, клацаючи в роті язиком), гарний екіпаж (підносив ногу, щоб сісти в нього), вродливих жінок (брав їх за груди й дивився на них сластолюбно); юрба людей щодня приходила б тебе облещувати (і він ніби бачив їх круг себе: бачив Паліссо, Пуенсіне, батька й сина Фреронів, Лапорта[32], слухав їх, пишався, підтакував, посміхався їм, гордував ними, зневажав їх, проганяв, повертав назад).