Як тільки він витяг свердло, з отвору зацідився пісок.
— Ось так! — задоволено вигукнув Касперль. — Ми також не ликом шиті.
Потім він застругав ножичком сірник і заткнув ним щойно висвердлену дірку.
Зеппель дивився збоку і тільки кивав головою.
— Вибач, — озвався Зеппель, — Але я не можу нічого второпати!
— Нічого? — засміявся Касперль, — А все дуже просто. Завтра вранці ми обоє доправимо візок з ящиком до лісу. Там десь Гуцик-Буцик сидить у засідці. Коли він нас угледить, то прочитає і цей напис на ящику. Він повірить, що тут і справді золото.
— Так, так, — закивав головою Зеппель. — А що буде далі?
— Звичайно, потім розбійник захоче заволодіти скарбом. Він нападе на нас, але ми втечемо. Гуцик-Буцик візьме ящик і поволочить його — куди думаєш?
— Звідки мені знати, Касперлю? Я ж не розбійник Гуцик-Буцик.
— Це розгадати буде дуже легко, Зеппелю! Він потягне його додому, до своєї печери. А тим часом із дірки в ящику цівочкою цідитиметься пісок. На землі й залишиться піщаний слід. І якщо ми хочемо дізнатися, де мешкає Гуцик-Буцик, то мусимо піти по тому сліду. Він приведе нас до мети. Сподобався тобі цей план?
— Чудово! — вигукнув Зеппель. — Так ми й зробимо. Але не забудь витягти з дірки сірничок, перш ніж ми кинемося навтіки.
— Не турбуйся! — заспокоїв Касперль. — Можеш покластися на мене. Я пам'ятаю про це.
І зав'язав на хусточці великого вузлика. Адже вузлики на хусточці — це дуже корисна річ.
Ох, яка невдача!
Розбійник Гуцик-Буцик шанував своє ремесло. Влітку він уставав щодня рівно о шостій і щонайпізніше о пів на восьму залишав свою печеру й починав діло. От і сьогодні він лежав у засідці в кущах дроку на узбіччі вже з восьмої ранку і в підзорну трубу спостерігав за дорогою. Але збігло тим часом півтори години, а він досі ще не одібрав здобичі."Капосні часи!"— вилаявся Гуцик-Буцик. — Якщо так піде далі, доведеться мені поміняти професію. Зрештою, не великі статки приносить розбійництво, до того ж заняття вельми небезпечне!"
Щойно йому закортіло — що він, звичайно, в робочий час дозволяв собі надто рідко — понюхати дрібку табаки, з дороги долинуло поскрипування ручного візка.
"Ще б пак? — зрадів Гуцик-Буцик. — Таки не марно я лежу тут у засідці!"
І замість того, щоб узяти понюшку табаки, він потягся рукою до підзорної труби.
Дорогою, огинаючи край лісу, двоє хлопчаків тягли візок. На візку лежав великий ящик. Ящик, здається, був дуже важкий. Хлопці, видать, добре притомилися.
А втім, один з них був знайомий Касперль, його можна впізнати здалеку по шапочці з китичкою.
А другий?
Звісно, якщо один із двох Касперль, то другий міг бути тільки його друг Зеппель; це знав навіть розбійник Гуцик-Буцик.
"Та краще б я знав, що в тому ящику!" — подумав він.
Стривай, здається, на ньому щось написано яскраво-червоними літерами.
"Обережно, золото!"— прочитав розбійник Гуцик-Буцик, але відразу прочитав ще й ще раз, аби пересвідчитися, чи не омана це.
Ні, таки це не.омана! Нарешті розбійницьке щастя всміхнулося йому знову! Тож хіба він може відмовитися від своєї професії? Нізащо!
Гуцик-Буцик вихопив з-за пояса пістолет і звів курок. Він підпустив Касперля і Зеппеля якомога ближче до себе. Потім одним великим стрибком враз опинився на дорозі-.
— Руки вгору! — крикнув Гуцик-Буцик, — а то стрілятиму!
Його трохи здивувало те, що Касперль із Зеппелем одразу дали драла.
— Ну й тікайте, ви, герої! — гукнув він їм услід. — Важливо, щоб ящик за вами не побіг! А-ха-ха-ха-ха!
Він голосно зареготав, потім заткнув за пояс пістолет і почав прискіпливо оглядати ящик з усіх боків.
— Гм… забитий наглухо. Ясна річ, золото! Візьму та й відкрию, подивлюся на нього. Ба ні… Я мушу негайно тікати звідси. Касперль із Зеппелем могли побігти в поліцію Ні, я не боюся поліції! Ні в якому разі, я ж не абихто, а розбійник Гуцик-Буцик! Але береженого й Бог береже!
І Гуцик-Буцик завдав собі на плечі важкий ящик. Ручний візок йому не знадобився. Не покотиш же його лісом!
Він зіпхнув його ногою в придорожню канаву.
Розбійник сопів, кректав, несучи здобич додому крізь лісову гущавину. А що дуже він квапився, то не помітив, що ящик ставав дедалі легший. Адже Касперль навіть останньої миті пам'ятав, що йому слід витягти сірничок, тож тепер через отвір у дні ящика цідився дрібний білий пісок, лишаючи за розбійником Гуциком-Буциком вузенький слід.
Прийшовши додому, Гуцик-Буцик скинув з плечей важку ношу на стіл і, зачинивши на засув надвірні двері, узяв із скриньки для інструменту молоток і обценьки й аж тоді заходився відкривати ящик. Він хутенько впорався з покришкою, адже був дуже досвідчений розбійник і добре розумівся на своєму ділі.
Розбійник схилився над ящиком, заглянув досередини та враз і застиг.
А де ж золото? На дні ящика лежала купочка піску. Звичайнісінького, ні на що не придатного піску!
— Ой! — гнівно скрикнув розбійник Гуцик-Буцик. — Мене надурили, мене пошили в дурні!
Він ухопив в обидві руки криву розбійницьку шаблю й накинувся на картопляний ящик, порубав його на друзки. І стола з міцних дубових дощок він також посік заразом. А відтак вибіг за поріг — йому забракло свіжого повітря.
Але що він побачив?
По землі слався піщаний слід. Він ішов з гущавини і вів просто до печери!
Та не був би Гуцик-Буцик досвідченим розбійником, щоб не здогадатися відразу, в чому тут річ!
І вирвалось у нього з грудей гнівне прокляття.
— Касперль із Зеппелем замислили перехитрити мене! — мурмотів він. — Але тепер ми їм віддячимо тим же! Нехай начуваються обидва хлопчиська! Помста! Помста!
Головне — добре переодягтися
Не в поліцію помчали Касперль із Зеппелем, а завернули за найближчий ріг лісу. Шаснувши в кущі, вони стали чекати. Перегодом, побачивши, що розбійник Гуцик-Буцик поніс їхнього ящика, дуже зраділи.— Чи ж може цей добрий чоловік учинити кривду? — засумнівався Зеппель.
— Добрий чоловік? — перепитав Касперль.
— Авжеж! Завдав на спину важкий ящик і поніс так далеко. Хоч би не заробив собі плоскостопості.
— Хай іде під три чорти! — буркнув Касперль. — Про мене, хоч би й згорбатів. Пам'ятай, що він розбійник і одняв у бабусі нового млинка.
Вони ще трохи полежали в своїй схованці на узліссі, а потім обережно підійшли до того місця, де на них напав Гуцик-Буцик. У придорожній канаві побачили порожнього візка, перекинутого догори колесами.
— Тут він лежить надійно, — зауважив Касперль. — Заберемо на зворотному шляху.
А де ж піщаний слід?
Шукати довелося недовго: слід тягнувся до лісу. Касперль хотів було одразу ж піти по ньому, але Зеппель смикнув його за полу.
— Зачекай-но! Ми мусимо переодягнутися!
— Переодягнутися?
— Авжеж! Так розбійник Гуцик-Буцик не зможе нас нізащо впізнати.
— Гм… Правда. Але де ж ми нашвидку добудемо одіж?
— Все дуже просто: я тобі позичу капелюха, а за це ти даси мені шапочку з китичкою.
— І що ж я робитиму з твоїм капелюхом?
— Таке питаєш! Надінь його та й годі! Ну, як тобі в ньому?
— Погано! — зізнався Касперль.
Зеппелів капелюх був для нього заширокий. Касперль скидався в ньому на огороднє опудало. Але Зеппель похвалив його.
— Чудово! — промовив він. — Тебе й рідна мати не пізнає! А який я у твоїй шапочці з китичкою?
— Зо сміху луснеш, — відповів Касперль. — Якби бабуся тебе побачила, то знову б знепритомніла.
— У такому разі мені хвилюватися нічого! Тепер нас розбійник Гуцик-Буцик нізащо не розпізнає. Ходімо, Касперлю!
Але часто розбійники зовсім не такі дурні, як з вигляду.
І вони помчали свіженьким піщаним слідом, що його Гуцик-Буцик залишив за собою.
Хоч слід було видно добре, та ліс дедалі густішав і темнішав.
"Ой лишенько! — подумав Зеппель. — Справжній розбійницький ліс. Одне тішить, що ми переодяглися".
Вони пробігли, напевно, з годину, коли Касперль, що біг попереду, став як укопаний.
— Що сталося? — запитав Зеппель.
Слід далі роздвоювався. Хіба можливо таке? Замість одного сліду раптом стало два! Один вів ліворуч, другий — праворуч.
— Можеш це пояснити, Зеппелю?
— Авжеж, Касперлю. Один із них хибний.
— І я так вважаю. Але котрий?
— Не просто відповісти, треба перевірити. Для цього нам слід розділитися.
— Гаразд, Зеппелю. Куди ти підеш: ліворуч чи праворуч?
— Киньмо жеребок.
— Згода!
Касперль і Зеппель розіграли монету. Кидав Зеппель — зверху двічі був орел, раз — решка. Це означало, що йому випало йти ліворуч.
— Не збийся зі сліду і будь обережний, Зеппелю!
— Авжеж, Касперлю, постараюсь. Ти ж сам гарненько пильнуй!
Постріл із перцевого пістолета
Лукаво посміхаючись, Гуцик-Буцик погладжував свою чорну бороду. Він був задоволений, що додумався насипати піском, який залишився в ящику, ще один слід. Напевно, Касперль і Зеппель великі роззяви і вже розділилися! Кожен із них на кінці сліду побачить немало див, Гуцик-Буцик потурбувався про це.Правильним був лівий слід, він вів до розбійницької печери. Та нещастя в тім, що поблизу входу до неї за старим крислатим дубом затаївся Гуцик-Буцик, тримаючи напоготові зброю. Щоправда, пістолет він зарядив не справжніми набоями, а пучкою меленого перцю. Адже постріл із перцевого пістолета, Гуцик-Буцик це знав, підходив тут найбільше.
"Чи ж хлопчисько змусить чекати довго? — міркував розбійник. — Ба ні, якщо мене слух не підвів, хтось-таки крадеться лісом".
Серед дерев з'явився розбійників переслідувач. На голові в нього сиділа яскраво-червона шапочка: ясна річ, це Касперль!
Гуцик-Буцик не знав, що Зеппель надів Касперлеву шапочку. Він спокійно звів пістолет.
Цілився дуже старанно, помаленьку згинаючи палець. Щось зашипіло, блиснуло, бабахнуло, здійнялася хмарка диму.
Бідолаха Зеппель! Перцевий постріл уцілив йому в обличчя. В нього одібрало слух і зір, він чхав, кашляв, плювався. А як пекло, свербіло, різало очі! О жах! О жах!
Тепер розбійник міг упоратися з ним дуже легко.
Глузливо регбчучи, він зв'язав Зеппелеві руки й ноги, закинув його собі на плечі й заніс у печеру. Там він кинув свого бранця у куток.
— Отак! — вигукнув Гуцик-Буцик. — Чхай собі тут досхочу!
Розбійник зачекав, поки Зеппель оговтається. Коли ж побачив, що перець йому більше не дошкуляє, копнув його ногою і мовив уїдливо:
— Добридень, Касперлю! Ласкаво вітаю тебе в своїй господі. Тобі подобається тут? Мені прикро, що ти піймав нежить.