— А ви, жінки, тільки про те й мрієте, щоб діти все життя трималися за ваші спідниці… Та ти плачеш, чи що?!
— Ні, ні! — сказала Водяничка, швидко витерши сльозу. — Тобі просто здалося… — Потім додала: — Мусять же діти колись вирости, це так, твоя правда. І ця зелена, мов очерет, курточка нашому хлопчикові дуже личить…
— Отож-бо, — сказав Водяник. — Відразу б так… Я знав, що хлопчина тобі сподобається. А крутнись-но, синку, нехай мама роздивиться тебе з усіх боків! — Він схопив Водяничка за плечі і став обертати сюди-туди.
— Поглянь на його ковпачок! — кричав він до дружини. — Хіба ж він не пасує до його зеленого чубика? А чоботи! Я сам зробив їх з найдорожчої шкіри, яку тільки міг собі дозволити!
— Та воно й видно, — погодилась мати. — Чоботи — просто чудові.
— А знаєш, мамо, що з усього найкраще? — спитав раптом Водяничок.
— Що?
— Найкраще те, що мені не треба більше сидіти дома! — вигукнув, сяючи, Водяничок, — Нарешті я можу вийти! Я тепер буду плавати в ставку щодня — з ранку до вечора. Хіба ти не рада?
— Та воно-то так, — пробурмотіла мама. — Не сердься, але, мабуть, треба мені бігти на кухню, бо пригорить суп…
Та сказала Водяничка так тільки тому, що відчула: вона ось-ось заплаче.
Вона не хотіла, щоб чоловік і син бачили, як нелегко буде їй відпускати малого з хати.
Вздовж і впоперек ставка
Вранці, посьорбавши юшки, Водяник урочисто промовив:— Ну, а тепер ми з тобою вирушимо в плавання. Будь уважний, синку, і ти побачиш багато різних див, а коли повернемось, розповіси про все мамі. Ти готовий?
Водяничок кивнув головою:
— Мені вже давно кортить поплавати!
— Авжеж, це я розумію. Але спершу скажи мамі "до побачення".
Водяничок сказав мамі "до побачення", а мама звеліла йому чемно слухатися тата й ніде його не кидати. Чоловіка ж вона попросила:
— Будь ласка, не забувай, який крихітний наш хлопчик. Пам'ятай, що сьогодні він уперше вирушає з дому.
Після цього Водяник із сином рушили до дверей. Спочатку вони кілька разів обпливли свою очеретяну хату, і Водяничок весь час тримався коло батька. А що хата стояла на дні ставка, то батько з сином пропливли над нею і заглянули в комин.
— Мамо! Агов! — гукнув у димар Водяничок. — Чуєте, мамо? Зараз до вікна підпливе велика рибина, дивіться!
І він підплив упритул до кухонного вікна, витріщив очі, відкопилив нижню губу, як звичайно робить риба, і втупив погляд у маму, яка стояла біля кухонного столу і чистила овочі.
Мама весело засміялася, а Водяник поплескав сина по плечі:
— Ну-ну, годі! Погратися в рибу ти зможеш і завтра. Пора вирушати в дорогу.
І він подався з сином мандрувати вздовж і впоперек ставка. Кожній рибині, з якою стрічались у дорозі, Водяничок казав: "Добрий день!" Він намагався ще й запам'ятовувати ім'я кожної рибини. Але риби було так багато, що він незабаром попереплутував усі імена.
— Колись давно й зі мною було точнісінько те саме, — сказав батько. — Не квапся. Через кілька днів ти їх усіх запам'ятаєш.
Але в ставку мешкала не тільки риба. Тут були тритони, равлики, черепашки, черв'ячки, личинки жучків і самі жучки, водяні блохи і всілякі дрібнісінькі істоти, яких простим оком і розгледіти важко.
"Ой лишенько! — думав Водяничок. — Невже я колись запам'ятаю усі їхні імена? Цю дрібноту навіть не перелічити!"
Дно ставка подекуди було вкрите товстим шаром мулу. Коли обидва мандрівники спускалися занадто низько, з дна вставали руді хмаринки, і вода каламутилась.
Місцями на дні лежала рінь і вже здалеку яскраво мерехтіла; а де-не-де росла підводна трава. Вона коливалась довгими зеленими пасмами і зверху скидалася на килим, витканий з волосся Водяника.
Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.
— Тільки туди не лізь — заплутаєшся! — ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.
— Заплутаєшся! — закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.
У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.
Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка:
— А де я?
Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.
Короп Ципрінус
Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько сказав:— Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.
Та Водяничок благав батька:
— Ну, ще одненький разочок!
— Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся, — сказав Водяник і додав: — Але більше щоб не просився! Оце раз — і все на сьогодні!
Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В'юнкі, мов змії, рослини не пускали його!
Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.
— Ну ж бо, виборсуйся! — гукнув йому здаля батько. — Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.
Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: "Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!"
Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і — раз! — висмикнув з пастки.
Водяничок так виморився, що спочатку просто мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.
Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:
— Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні стояти, ні пливти!
— Ох, постривайте… — ледве вимовив Водяничок. — Я трішки перепочину, і знов усе буде гаразд…
Але батько не дуже в це вірив. І хтозна, як би вони добралися додому, коли б, на щастя, не нагодився короп Ципрінус!
Не чувши ніякого лиха, короп Ципрінус плив собі ставком. Був він уже старенький, його боки й спина взялися мохом, і він любив, плаваючи, стиха булькотіти у воді. І коли він булькотів, з його круглого рота щоразу вискакувала срібна повітряна бульбашка й линула догори. Ципрінус проводжав її поглядом. І Водяника він помітив аж тоді, коли мало не тицьнувся носом йому в плече.
— Ого! — здивовано вигукнув Ципрінус і поворушив пальцями. — Що це з вами скоїлося? Здається мені, хтось тут не здужає підвестися…
— А, це ти, коропе Ципрінусе, — промовив Водяник і, показуючи пальцем на сина, стурбовано пояснив: — Не здужає добратись додому — так ухоркався! Не збагну, що мені з ним робити!
Короп Ципрінус задумливо булькнув собі під ніс — буль-буль! — і попросив Водяника розказати йому все докладніше.
— Гм! — булькнув він, уважно все вислухавши. — Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!
— Справді? — полегшено вигукнув Водяник. — Це було б чудово!
— Слухай! — трохи ображено мовив Ципрінус. — Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти…
— Та ні, ні! Звичайно, ні! — підхопив Водяник. — Це для мене буде радість.
— От і добре! — перебив Ципрінус. — Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.
І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.
— Подобається тобі? запитав трохи згодом Ципрінус.
— Ой, дуже! — захоплено вигукнув Водяничок. — Покатаєш мене ще коли-небудь!
— Звичайно, покатаю, — сказав короп.
Багатоокий звір
Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-на-всього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа — у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору — одне слово, всюди.Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:
— Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.
А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім'я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.
Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.
Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв'як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка. — Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев'ятиочка? Я тобі подобаюсь?
"Ти гидка! Я тебе боюся!" — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:
— То тебе звати Мінога?
— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога. — Признайся!
— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок. — Чого це раптом?
— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!
— З мене досить двох, — сказав Водяничок. — Більше мені й не треба!
— Коли б же так і було! — мовила Мінога, — Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!
— Ні, я поспішаю, — квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев'ятиоких поглядів. Мерщій додому!
— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога.