— Це неможливо уявити, якщо не пережив сам. Повірте, то було щось жахливе. Але найжахливіше чекало попереду.
Тут Угу Шугу здалося доречним помовчати, — по-перше, для того, щоб відкашлятись, а по-друге, він почав помітно хвилюватись. Привиденя нетерпляче засовалося на гілці.
— А що таке? — спитало воно.
— Гайвороння, — відповів Угу Шугу. — Зненацька я почув, як воно закрякало. На мене ринула десь, мабуть, ціла зграя, тридцять, а то й сорок отих хрипливих крикунів. Кляті гайворони відразу помітили, що я сліпий, безпорадний. Залопотіли крильми, оточили мене і натуркали в самісінькі вуха найбридкіших слів, які я будь-коли чув. Та й це ще не все! Один гайворон зовсім знахабнів і, пролітаючи повз мене, добряче скубнув. Інші, бачачи, що я не можу боронитися, теж почали мене дзьобати, дряпати пазурами, і я вже був певен, що настала моя остання година. Ох і страху ж я натерпівся, любий друже, ніби побував у пеклі. Не втямлю й досі, як я відбився від них і все-таки втрапив додому. Ні живий ні мертвий опинився я у своєму дуплі. Тут мені вже не загрожувала гайвороняча зграя, але не питайте, як мене побили! Страшно згадати, любий друже, страшно згадати!
Угу вдарив крильми, немов хотів струсити з себе спогади про той злощасний ранок.
— Ось чому, — закінчив він свою розповідь, — я зарікся вилітати з дому вдосвіта. Ми, нічні істоти, не створені для денного світла. І ви теж, вельмишановний друже, ви особливо.
Прикрощі
Привиденяті дедалі частіше і дедалі дужче кортіло подивитися на світ за дня. Дарма що Угу Шугу знай відраджував його.— Не віриться, щоб мене спіткало якесь лихо, — казало Привиденя. — Зрештою, у мене є в'язка ключів, я зможу захиститись. Та я й невразливий. Що мені станеться?
Ой, недарма лізуть у голову такі Думки! Якось уночі наприкінці червня Привиденя вирішило-таки доскочити свого. Що для цього треба, воно добре знало:
— Не облягатись, як звичайно, з кінцем опівнічної години, а діждатися світанку. Оце й усе.
З кінцем опівнічної години Привиденя завжди почувало невимовну втому. От І сьогодні, близько першої години ночі, його напали позіхи, голова і все тіло робились дедалі важчі. Тоді Привиденя вмостилося на краєчку скрині (так певніше) і сказало само собі:
— Не піддавайсь, Привиденя! Тільки не піддавайся!
Але що могло воно подіяти проти своєї вдачі? Як тільки-но годинник на вежі вибив першу і опівнічна година скінчилася, Привиденя відчуло, що йому паморочиться в голові. Довелося на мить заплющити очі, а коли воно їх розплющило — все довкола пішло обертом: димар, місяць у слуховому віконці, павутиння й крокви — все кружляло та й кружляло, і Привиденя вже не могло добрати, де верх, а де низ. Раптом воно втратило рівновагу, похитнулося, упало на дно скрині і відразу міцно заснуло.
Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.
— А може, сьогодні мені таки пощастить, — сказало воно само до себе, — Принаймні треба ще раз спробувати.
Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.
"Невже-таки я не знайду якоїсь ради?" — думало Привиденя четвертої ночі.
Погода була погана. Дощ тарабанив по даху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстен сон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.
— Бракувало тільки, щоб з мене й ви глузували! — буркнуло Привиденя.
Воно вже хотіло повернутися спиною до генерала, а заразом до всіх графів та лицарів, як помітило в скляній вітрині золотий годинник, той самий Торстенсонів кишеньковий будильник, якого генерал загубив у поспіху відступу і який згодом, після багатьох пригод, став експонатом замкового музею. Привиденяті вже доводилося гратись тим будильником, тож воно вміло ним користуватися і тепер склало собі новий план.
— Сподіваюся, мій любий Торстенсоне, ти не будеш проти, коли я на якийсь час позичу твій будильник, — сказало воно, посміхаючись. — Та не хвилюйся, я беру його з якнайкращим наміром.
Сказавши це, Привиденя махнуло в'язкою ключів, одчинило вітрину й вийняло годинник. А тоді кинулося з ним на горище, задоволено скочило в скриню й накрутило будильник на дев'яту ранку.
"Якщо я прикладу вухо до будильника, — подумало воно, — то неодмінно прокинуся, коли він задзеленчить, і ніщо вже не поламає мого задуму".
Та ба, Привиденя знову помилилось! Генералів будильник задзвонив рівно о дев'ятій, але воно його не почуло. Воно спало собі аж до дванадцятої години ночі й прокинулося лише тоді, коли до замку долинув дзвін годинника на ратуші.
— Як же це так? — не могло воно зрозуміти і спробувало щастя з будильником удруге й утретє, але знову зазнало невдачі.
Тоді Привиденя вирішило наступної ночі покласти Торстенсонів годинник назад у вітрину, і це була добра думка. Бо обидва музейні доглядачі встигли виявити зникнення коштовного експоната і зчинили переполох. Заявили навіть у поліцію, і пан старший кримінальний вахмістр Гольцінгер зробив висновок:
— Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду — таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!
І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:
— Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?
У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.
"Ваш годинник, любий друже, — міг би він сказати, — це той, що на Ойленберзькій міській ратуші, і ви мали б уже це знати. Тільки він і визначає вам час. Навіть якби ви не почули його ударів, ви мусите коритися йому. І нічого ви тут не зробите, не допоможе вам ніякий генералів будильник. А коли вже вам так треба хоч раз прокинутись у незвичну годину, для цього довелось би переставити стрілки годинника на ратуші — вперед або назад. Але я не радив би вам цього робити. Краще не втручатися не в свої справи".
Все це Угу Шугу міг би сказати Привиденяті, якби схотів. Але він вважав, що розумніше буде не розкривати цієї таємниці. Хтозна, чи не зробило б Привиденя саме так — заходилось би крутити стрілки годинника на ратуші, і невідомо, чим би все скінчилося.
Ні, краще-таки він про це нічого не казатиме Привиденяті. І він відповів малому так:
— От що, любий друже, бувши вами, я змирився б з тим, що є на світі речі, яких не змінити. Мабуть, нічні привиди не можуть гуляти за дня. З цим ви повинні згодитися і задовольнитися своєю долею.
Диво, та й годі!
Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.
І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло — "Ачхи!" — і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.
О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!
Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!
Хіба місячне світло золоте?
Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате… Але золоте?
"Як це не місячне сяйво, — міркувало Привиденя, — то що ж воно таке?"
Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.
Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.
— Ох! — вражено вигукнуло Привиденя.
Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!
Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.
Усе мало свою барву!
Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах — строкаті. Подвір'я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли кущики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим — осяйна блакить літнього неба, й на ньому — кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.
— Як же гарно! Як гарно! — не могло надивуватися Привиденя.
Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.
— Невже-таки я прокинувся вдень?
Привиденя протерло очі, чмихнуло носом — ні, ні, то був не сон!
— Це день, це ясний день! — вигукнуло воно з великої радості.
Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.
Може, сталося диво?
Хто це знає…
Але Привиденяті було про те байдуже. "Головне, — думало воно, — що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку".
Затінок і сонце
Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір'я.Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.
Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:
— Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!
У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір'ї.
Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.
— Мерщій, мерщій! — загукало кілька хлопчаків.