Іноді навіть дідько сам з'являвся особисто, щоб відібрати здобич у невдах. А якщо вони навідувалися в це місце наступного дня, то не знаходили й сліду своєї праці минулої ночі.
Усі ці чутки були дуже непевні, тому довго не могли вдовольнити мою цікавість із цього питання. У цьому світі нічого не досягається важче, ніж істина. Я шукав достовірної інформації серед своїх улюблених джерел: старійшин і особливо серед старих голландських бабусь у провінції. І хоча сам можу похизуватися, що краще, ніж більшість людей, знаюся на старовинній історії моєї рідної провінції, але довгий час мої пошуки не давали хоча б якихось суттєвих результатів.
Та нарешті сталося. Одного погожого дня в другій половині літа я відпочивав від важких пошуків, буденно розважаючись риболовлею в тих водах, які були улюбленим місцем відпочинку в часи мого дитинства. Я проводив час у товаристві кількох поважних міщан з мого рідного міста. Наші зусилля були марні — риба зовсім не клювала. Тому ми часто змінювали місце для риболовлі, але удача нам ніяк не всміхалася. Ми кинули якір біля виступу скелястого узбережжя, на східній частині острова Манхеттен. День був погожий і теплий. Вода кружляла навколо, але не спостерігалося жодної хвильки або хоча б брижів. Усе було настільки спокійне та тихе, що нам здавалося майже неймовірним, коли якийсь птах-водомороз здіймався з гілки сухого дерева і, зависаючи на мить у повітрі, щоб пошукати собі харч, каменем падав униз за своєю здобиччю. Поки ми лежали в човні, знуджені нашим заняттям, куняючи в теплому спокої дня, одного нашого компаньйона, гідного чоловіка, зморило сонце, і, коли він заснув, грузило його вудки пішло на дно. Прокинувшись, він зауважив, що спіймав щось незвично важке, смикнув вудку і витягнув улов на поверхню. Ми були дуже здивовані його знахідкою. Це був довгий пістолет дуже цікавої та дивовижної конструкції, який, судячи з іржавого стану, а також ложа, поїденого хробаками й укритого черепашками, лежав у воді вже давно. Несподіваний вигляд цієї історичної пам'ятки спонукав моїх спокійних товаришів до жвавих дискусій. Один припускав, що зброя потрапила туди під час Війни за незалежність. А інший, через чудернацький вигляд пістолета, приписував його раннім переселенцям. Може, він навіть належав знаменитому Адріану Блоку, котрий досліджував Саунд і відкрив Блок-Айленд, відомий на весь світ своїми сирами. Але третій, після того, як уважно оглянув зброю, заявив, що це справжня іспанська робота.
— Я впевнений, — зазначив він, — якщо б цей пістолет міг говорити, то розповів би нам цікаві історії про жорстокі бої з іспанськими донами. Не сумніваюся, що це автентична реліквія часів старих буканьєрів.
— їх ніколи не бракувало, — додав його співбесідник. — Ми знаємо пірата Брейді, за котрого лорд Белламонт так заповзявся, що всі буканьєри поховали свої гроші та коштовне каміння десь у закутках Лонґ-Айленду. Після нього ще був капітан Кідд.
— Кідд був сміливим псом, — зауважив старий китобій із мису Код. — Навіть вигадали про нього таку кумедну пісеньку:
Мене звати Роберт Кідд,
Я плавав, ох, як плавав.
І хоча вона складалася лише з кількох рядків, там розповідається, як він отримав прихильність диявола, закопавши свою Біблію:
Я Біблії один шматок,
Я плавав, ох, як плавав.
Узяв і закопав в пісок,
Я плавав, ох, як плавав.
— Якби цей пістолет належав йому, то я визнав би його цінною реліквією, яка викликає неабияку цікавість. Це, звісно, дивна історія, але я ще чув і про такого собі Тома Волкера, котрий, кажуть, таки зумів викопати сховані скарби Кідда. А оскільки риба зараз усе одно не клює, то розкажу вам цю історію, аби згаяти час.
Дідько і Том Волкер
За кілька кілометрів від Бостона, що в штаті Массачусетс, є глибока бухточка, що на кілька миль заходить вглиб суші біля Чарльз-Бею та закінчується в порослому густим лісом болоті або, точніше сказати, в трясовині. З одного боку там можна побачити затемнений гайочок. А з протилежного — суша раптово здіймається вже із самого краю води, перетворюючись у високий хребет, на якому росте кілька старезних дубів вражаючих розмірів. Під одним із таких могутніх дерев, як розказують старовинні легенди, пірат Кідд і закопав свої скарби. Він зібрав усі свої гроші в човен і потай підплив уночі до самого підніжжя пагорба. Узвишшя дозволило наглядати, чи немає поблизу когось небажаного, а високі дерева дали змогу примітити хороші орієнтири, завдяки яким місце можна було б легко знайти в разі потреби. Старі люди також подейкують, що сам диявол керував закопуванням цих грошей і взяв скарб під свою опіку. Але, як відомо, нечистий завжди накладає лапу на закопані багатства, особливо, якщо їх здобуто злочинним шляхом. Як би там не було, але Кідд так і не повернувся, щоб відкопати свої статки. Адже його схопили в Бостоні, відправили до Англії, а там повісили за піратство.
Приблизно 1727 року, саме тоді, коли землетруси так докучали Новій Англії, що змусили впасти на коліна й молитися цілу шеренгу запеклих грішників, у тій околиці жив худий і жадібний чоловічок, котрого звали Том Волкер. Його дружина була така ж скупа, як і він сам. Вони були такі зажерливі, що дурили навіть один одного. Усе, що потрапляло жінці в руки, вона мерщій ховала. Не встигала курка знести яйце, як воно миттю кудись зникало. Її чоловік постійно намагався знайти заховані гроші. На цьому ґрунті постійно виникали конфлікти, під час яких вони намагалися з'ясувати, що має бути їхньою спільною власністю. Подружжя жило в старій халупі, яка стояла самотою і нагадувала якогось голодранця. Біля неї виросли кілька кедрових дерев, які вважаються символом безпліддя. Над комином там ніхто ніколи не бачив диму. Жоден мандрівник не зупинився біля цих дверей. Жалюгідна коняка, ребра якої визирали з-під шкіри, як прути сітки, пленталася в поле, де тоненький килимок моху заледве покривав каміння і міг хіба одурити голод. Тварина іноді висувала голову над огорожею, жалібно споглядала на перехожих і, здавалося, благала звільнити її з цієї голодної неволі.
І про будинок, і про його мешканців йшов недобрий поголос. Дружина Тома була лиха, мала вибуховий темперамент, гострий язик і важку руку. Її лемент часто чули під час сварки з чоловіком, а його обличчя іноді демонструвало, що їхні конфлікти не обмежувалися самими словами. Однак ніхто не ризикував вставати поміж ними. Самотній мандрівник, учувши ці відразливі зойки та лайку як відгомін розбрату, квапився накивати звідти п'ятами, радіючи власній безшлюбності.
Якось, коли Том Волкер перебував досить далеко від своєї оселі, він вирішив повернутися додому коротким шляхом через болото. Як і більшість коротких стежин, це був дуже непевний маршрут. Болото щільно заросло високими похмурими соснами та болиголовом, деякі з цих рослин шугали аж на дев'ятсот футів у височінь, від чого там було темно навіть у полудень, і жили пугачі з усієї околиці. Ще там було повно ям і багна, ледве вкритих бур'яном та мохом. їхня зелена ковдра часто вводила в оману випадкового мандрівника, і той втрапляв у чорну багнюку. А ще були там темні та застояні калюжі, прихисток для пуголовків, гігантських жаб і водяних змій. Стовбури сосен і болиголову лежали в них наполовину затоплені, напівзогнилі та нагадували алігаторів, які дрімають у болоті.
Том дуже обережно намацував шлях крізь цей зрадливий ліс. Перестрибував із купини на купину, не відчуваючи, однак, твердого ґрунту серед глибоких боліт, або обережно, як кішка, зважував рухи, хапаючись за стовбури дерев. Лякався щоразу, почувши раптовий крик бугая або дикої качки, що спурхували над якоюсь самотньою частиною водойми. Нарешті він дістався товщі твердого ґрунту, який нагадував півострів, заглиблений у болото. Це була одна з твердинь індіанців під час їхніх воєн із першими колоністами. Тут вони встановили щось подібне на форт, який розглядали як майже неприступну фортецю і використовували як притулок для своїх дружин і дітей. Майже нічого не залишилося від тієї індіанської споруди, хіба лише насип, що майже зрівнявся із землею й уже заріс подекуди дубами й іншими лісовими деревами, листя яких помітно контрастувало з темними соснами і болиголовом на болоті.
Сутінки вже насувалися, коли Том Волкер потрапив до старого форту, де він вирішив хвильку відсапатися і перепочити. Будь-хто інший, крім нього, не мав би бажання на довше затримуватися в такому самотньому, непривабливому місці, про яке люди вигадали цілу купу лячних історій, що походили ще з часів воєн із індіанцями. Подейкували, що дикуни виконували тут свої обряди й приносили жертви злим духам. Том Волкер, однак, не був людиною, котру могли б злякати такі побрехеньки.
Він якийсь час полежав на стовбурі впалого дерева, дослухаючись до зловісного квакання деревної жаби та колупаючи своїм ціпком чорну землю під ногами. Коли ж підсвідомо розгорнув трохи ґрунту, палиця зачепила щось тверде. Чоловік сягнув глибше — і на тобі! Перед ним лежав розколотий череп з індіанським томагавком, встромленим у нього. Іржа на зброї свідчила про час, що минув після цього смертоносного удару. Це була неспокійна пам'ятка жорстокої боротьби, яка відбувалася в цьому останньому притулку індіанських воїнів.
— Гм! — зронив Том Волкер і вдарив об череп ногою, щоб струсити з нього бруд.
— Залиш цей череп, де лежить! — звелів якийсь брутальний голос.
Том підняв очі й побачив кремезного чорного чоловіка, котрий сидів прямо навпроти нього на пні дерева. Мандрівник неабияк здивувався, бо нічого не бачив і не чув, щоб хтось підходив, але ще більше сторопів, коли, наскільки це було можливо, розгледів, що незнайомець не був ні негром, ні індіанцем. Щоправда, він був одягнений в просту одіж, що нагадувала індіанську, і мав червоний пояс, точніше шалик, що перехоплював талію, але обличчя його було не чорне чи мідне, а смугляве, засмальцьоване та бруднюще, так, ніби він звик працювати біля горнила в кузні. На голові у нього росла кучма жорсткого чорного волосся, яке стирчало вусібіч. А на плечі він тримав сокиру.
Зайда пильно глипав на Тома парою вибалушених червоних очей.
— Що ти робиш у моїй господі? — поцікавився чорний чоловік хрипким і злісним голосом.
— У твоїй господі? — перепитав Том усміхнувшись.