А газети, як звичайно, донесли, що "великий муж упав в Ізраели".
Тома нагадав собі дерево, котре його чорний приятель зрубав і збирався спалити.
– Най розбишака смажиться, – сказав Тома, – що се мене обходить!
Тепер він чувся переконаним, що усе, що він бачив та чув, не була мана.
Не такий він був скорий звіритися жоні зі своєю тайною; але, так як сей секрет не був такий дуже легкий, він радо розповів про нього. На згадку про закопаний скарб в ній розбудилася уся її жадоба наживи, і вона стала намовляти свого мужа, щоби він згодився на умови чорного чоловіка і в той спосіб добув собі маєтки на усе життя. Однак Тома, хоч як був готов продатися чортови, він все-таки був порішений не робити сього для своєї жони; тому він рішуче відрікся – просто щоби противитися їй. Пішла ще одна завзята сварка межи ними про ту справу; але чим більше вона говорила, тим більше Тома рішився не продавати душі для неї.
На кінець вона постановила добити торгу на власний рахунок, і, як її вдасться, задержати увесь зиск для себе. Будучи такою неустрашимою, як її муж, вона вибралася до старого індіанського форту під захід сонця одного красного літнього дня. Не було її довго, як вернула назад, мала квасну міну і відповідала півслівцями. Вона говорила щось про чорного чоловіка, що стрінула його в сумерку, як підрубував коріння одного високого дерева. Однак він був у злім гуморі й не хотів згодитися на умову; вона мала піти ще раз і понести йому якісь перепросини, але з якими, вона не хотіла сказати.
На слідуючий день вечором вона знову вибралася на болото з повною запаскою. Тома чекав і чекав на неї, але надармо; і північ прийшла, а її як не було, так не було; настав ранок і полуднє, друга ніч, а вона все ще не вертала. Тома став уже побоюватися за неї, передовсім через те, що вона набрала повну запаску срібного начиння та ложок, та всяких вартнісних речей, котрі лише могла зі собою забрати. Минула ще одна ніч, прийшов ще один ранок, а жінки ще нема. Коротко кажучи, за нею слух пропав.
Що властиво з нею сталося, ніхто не може знати, бо всі удають, що знають. Се одна з тих подій, про котру не можна собі виробити певного поняття, бо так багато істориків про се писало. Одні говорили, що вона заблудила серед крутих виходів в болотах; втопилася в глибокій баюрі; другі, менше милосердні, натякували на те, що вона утекла з домашньою обстановою та перенеслася до другого краю; а ще инші догадувалися, що в своїй загонистости загналася у страшне трясовище, на котрім потім знайдено її капелюх. На доказ сього говорили, що пізнім вечором того самого дня бачили високого чорного мужчину зі сокирою на плечах, як вийшов з болота, несучи на плечах клунок, зав'язаний в кратковану запаску, підсміхаючися гірким усміхом тріумфу.
Однак найбільше поширена і найбільше правдоподібна історія говорить, що Тома Вокер занепокоївся долею своєї жінки і свого маєтку, та вибрався нарешті шукати їх обох на індіанськім форті. Ціле довге пополуднє слідуючого дня стратив він, нишпорячи довкола сумного урочища але по жінці і сліду не було. Він кликав її по імени, але вона не відповідала. Один журавель відповів йому своїм голосом, кричучи в леті; або жаба квакнула сумно з сусіднього болота. На кінець, кажуть, вже серед темного сумерку, як сови почали гукати, та лилики літали, і він звернув увагу на крик громади ворон, літаючих коло одного кипарису. Він підняв очі і побачив клунок, зав'язаний у кратковану запаску своєї жінки, сподіючися знайти в ній свою вартісну домашню посуду.
– Заберім наперед наше добро, – сказав він потішаючим голосом до себе самого. – І попробуємо обійтися, без жінки.
Як він видряпувався на дерево, суп розпустив свої широкі крила і відлетів з диким криком в темну лісову пітьму. Тома за кратковану запаску, – але що за страшний вид! В ній було лише серце і печінка!
Отсе було усе, що Тома знайшов зі своєї жони, як каже найбільше достовірна історія. Вона, відай, почала торгуватися з чортом в такий спосіб, як вона привикла торгувалися зі своїм мужем; але хоч жінку вважають часто за рівню чортовви, однак у сім випадку вона не доріняла йому. Вона, певно, згинула в бійці, бо, як кажуть, Тома зауважив багато слідів копита, глибоко вибитих коло дерева, і знайшов багато жмень волосся, що виглядало на вирване з кострубатої чорної голови лісового чоловіка. Тома знав з досвіду войовничість своєї жони. Він стиснув плечима, дивлячися на знаки завзятої метушні.
– Бігме, – сказав він до себе, – старому чортяці не пішло се так легко!
Тома був відважна людина і потішав себе в утраті свого добра утратою жінки. Він навіть почував певну вдячність до лісовика, котрого він став уважати за певного роду свого добродія. Тому він дальше шукав за його товариством, але через довший час без успіху; старий козоногий панок уникав його, бо його не можна було дістати на заклик, коли лише чоловікови потреба; він знає, як заграти своїми картами, коли він досить певний вибраної.
На кінець, як кажуть, коли проволока нагострила апетит Томи і коли він був готовий згодитися скорше на усе, як утратити бажані скарби, вік стрінув чорного чоловіка одного вечора в його звичайнім строю рубача, зі сокирою на плечах, як волочився понад болото і підспівував собі під носом. Він вдавав, що приймає пропозиції Томи з великою, рівнодушністю, відповідав коротко й далі співав свою пісеньку.
Але Тома поступово звів розмову на бізнес, і вони стали торгуватися над умовами, на яких Тома мав дістати скарби морського розбишаки. Була межи ними одна умова, про котру і згадувати не треба, бо вона сама собою розуміється в усіх випадках, в котрих чорт робить якісь прислуги; але були і другі умови, на котрі Тома уперто не хотів згодитися, хоч вони були далеко меншої ваги. Чорт домагався, щоби і гроші, найдені за його почином, були ужиті йому на службу. Отже він запропонував, щоби Тома ужив їх на чорну торгівлю, тобто став торгувати рабами. Але Тома одверто відмовився; сумління у нього було досить чорне, але навіть сам чорт не міг його намовити стати торговцем рабів.
Бачачи, що Тома такий вибагливий під тим зглядом, чорт не наставав більше на ту точку угоди, але місто того запропонував, щоби Тома став лихварем; видно, чорт дуже бажав збільшити число лихварів, котрих він уважав за своїх спеціальних любимців.
Тома сему зовсім не противився, бо се, власне, йому найбільше подобалося.
– На другий місяць маєш отворити позичковий банк в Бостоні, – сказав чорний.
– Отворю завтра, як хочеш, – сказав Тома.
– Маєш зичити на два проценти на місяць.
– Більше! Я буду рахувати чотири! – відповів Тома.
– Маєш забирати маєтки, пускати ґрунти на ліцитацію, доводити купців до банкрутства.
– Я доведу їх до чорта! – викрикнув Тома.
– Ти будеш лихварем за мої гроші! – сказав чорноногий радісно. – Коли хочеш мати гроші?
– Ще нинішньої ночи!
– Згода! – сказав чорт.
– Згода! – сказав Тома.
І вони подали собі руки і добили торгу.
І в кілька день пізніше Тома Вокер сидів вже за лядою в своїм позичковім банку в Бостоні.
Скоро залунала широко його слава як багатого чоловіка, що має много грошей на поготівлю і зичить їх за добрим процентом. Були се часи великого браку монети; весь край був залитий паперовими грішми; люди були захоплені спекуляціями; люди вганяли з планами нових осель та нових міст серед лісів; ґрунтові спекулянти увихалися з мапами чудово розложених раїв на землі, котрі були положені Бог знає де, а мимо сього, усі готові були купувати. Словом, усіх обняла загальна гарячка, що як зараза лютує по краю час від часу. Кожний на час мріє про зроблення великого маєтку для себе. Як звичайно, гарячка утихає, мрія пропадає, а вимріяні маєтки з неї; хворі на неї лишалися в страшнім положенню, і весь край залунав наріканнями на тяжкі часи.
В таку догідну для себе хвилю загальної нужди Тома розложився як лихвар в Бостоні. В короткім часі в його двеpяx товпилися костумери. Бідні і підприємливі земельні підприємці та ґрунтові спекулянти, недбалі купці та торговці з підірваним кредитом – словом, кожний, що лише був примушений роздобути гроші, хоч би навіть прийшлося понести не знати які жертви, – спішив до Томи.
І так Тома став загальним приятелем для потребуючих і поступав як "приятель в біді", то значить, він усе видушував добру заплату і добру запоруку. Чим тяжче було положення просячого, тим тяжчі умови накладав Тома. Він збирав бонди та запоруки, поступово душив своїх костумерів сильніше і сильніше, поки на кінець видушеного, як цитрину, не викинув на сміття.
В той спосіб він робив гроші з грошей, ставав щораз багатшим і щораз більше могучим чоловіком, і став грати важну роль на біржі. Як се звичайно діється в таких випадках, він побудував собі великий дім з хвалькуватости, але зі скупости лишив більшу його часть не викінченою. Він навіть справив собі повіз з надмірної суєти, хоч коні, що повіз тягнули, просто гинули з голоду; і як несмаровані колеса скрипіли та пищали, то могло видаватися, що се душі нещасних довжників там мучаться.
Але в міру того, як Тома багатів, він ставав також щораз більше задумливий. Здобувши собі усе добро, яке можна здобути на сім світі, він став журитися за добро на тім світі. Він з жалем думав про угоду, зроблену з чорним своїм приятелем, і він став тепер щосили придумувати над тим, як би то обдурити чорта. І він нагло став незвичайно пильно ходити до церкви. Він молився голосно і щиро, так, немовби царство небесне можна собі здобути силою легень. По його галасливій молитві в неділю було можна просто пізнати, чи багато він нагрішив за тиждень. Смирні християни, що скромно та стало заслугували собі на царство небесне, були поражені і зачали собі дорікати, коли побачили, що їх нагло перегнав в їх усердности той свіжонавернений грішник. Тома був так суворий в справах релігійних, як в справах грошевих; він остро наглядав і карав своїх сусідів, і немовби думав, що кожний гріх, поповнений сусідом, рахувався йому як добрий вчинок. Він навіть став говорити про те, що треба привернули давні часи переслідування людей другої віри. Одним словом, побожність Томи стала так само звісна, як його багатства.
Але, помимо такого строгого сповнювання формальностей, Тома все-таки боявся в своїй душі, що чорт мимо усього дістане, що йому належиться.